Та виявилось також, що улюблене мільйонами амплуа Ахеджакової – маленька жінка зі сталевою волею, чиста й чесна – не надто затребуване на її батьківщині в реальному житті. За свою громадянську і моральну позицію народна артистка РФ, лауреатка низки державних нагород, зрештою, одна з «зірок» обожнюваного широкими масами радянського кіно піддається нещадному цькуванню. Історія Лії Ахеджакової дуже показова: вона яскраво демонструє, як російське суспільство і сучасна російська культура активно витискають із себе все, що не відповідає офіціозу. «Культура поза політикою»? Не в росії. Тамтешнім білим воронам порівняно з радянськими часами краще в одному: можна вільно вилетіти і працювати за кордоном, у більш чи менш добровільному вигнанні. Опинилася в ньому і Лія Ахеджакова. І сталося це через її позицію щодо російської агресії проти України.
Амплуа: «маленька
людина» з великою душею
Лія Меджидівна – з театральної родини: Меджид Ахеджаков був засновником і режисером адигейського драматичного театру, Юлія Ахеджакова – провідною акторкою там же; у Майкопі Лія і провела дитинство (народилася вона, до речі, в Україні, в Дніпропетровську). Після спроби уникнути акторської кар’єри (за наполегливою рекомендацією батьків) і повчитися в Московському інституті кольорових металів і золота, дівчина зрештою отримала освіту в ГІТІСі.
Першим творчим етапом став ТЮГ. Там Ахеджакова працювала 16 років, переважно в амплуа травесті, перегравши низку різнопланових ролей: поросят, піонерів, горобчиків... Ні, були і цікаві: Кларіче в «Любові до трьох апельсинів» за Карло Ґоцці (1963), Ділл у «Вбити пересмішника» за Гарпер Лі (1967), Женька в «Мій брат грає на кларнеті» за Анатолієм Алексіним (1968), бабуся в «Я, бабуся, Іліко й Ілларіон» за Нодаром Думбадзе (1973).
Проте рамки тодішнього МТЮГу ставали все тіснішими для акторки, і вона обрала собі іншу сцену: з 1977 року і донедавна доля її була пов’язана з театром «Соврємєннік».
Символічно, що першою значною театральною роботою для акторки стали ролі в постановці українця Романа Віктюка: в його «Квартирі Коломбіни» за Людмилою Петрушевською вона зіграла одразу чотири ролі. Вистава справила на Ахеджакову величезний вплив, по суті, сформувавши її як акторку[1]. Це був, за висловом виконавиці, «геть новий театр, нова література», далеко не одразу прийнятий глядачем. Вона продовжить співпрацю з Віктюком, зокрема, в постановці «Дрібного біса» з такою самою «скандальною» репутацією в тодішнього глядача. «Але є такі невдачі, я маю на увазі ту нашу виставу, які кращі за будь-які удачі», – переконана вона. Тим більше, що твір не втрачає актуальності[2]. Серед інших постановок за її участю – «Із записок Лопатіна», «Вічно живі», «Важкі люди», «Старосвітське кохання» (з Богданом Ступкою), «Перський бузок», «Гра в джин», якій судилося стати останньою виставою Ахеджакової в рідному «Соврємєнніку».
Особливу увагу варто
приділити «Крутому маршруту». Вистава за мемуарами Євгенії Гінзбург у
постановці Галини Волчек показує страшну картину сталінських репресій крізь
призму жіночих доль. Постановка 1989 року була унікальною за сміливістю і
викривальною силою, стала справжньою подією в СРСР, була з захватом прийнята за
кордоном, зокрема на Бродвеї[3].
Хоча у центрі – образ Гінзбург, тканина твору виплетена з
багатьох особистих історій. Серед них – і «Зіна-татарка», репресована дружина
партійця високого рангу. Парою епізодів показано шлях жінки від лояльної до
системи партійки, впевненої, що заарештовані вони з чоловіком випадково й
ненадовго, до обстриженої наголо напівбожевільної, тортурами доведеної до того,
що стала забувати російську мову[4]. Вистава досі має особливе значення для
Ахеджакової – особливо зараз (що показово, цьогоріч її зняли з репертуару): «Це
страшне обличчя (якщо обличчя) Росії [...] Зараз, через стільки років, вистава
знову актуальна як ніколи. Тема російської в’язниці, тортур вривається в наше
життя»[5].
Зіна – історія зламаної долі, зламаного духу. І навпаки: стара жінка, що лишається бійцем і борцем на життєвому кону, – «амплуа» Ахеджакової останніх років. Така її Марія із «Circo Ambulante» Максима Ісаєва й Андрія Могучого (Театр націй, 2012). В антиутопії про маленький острівець з диктатором Обер-Кондуктором Ахеджаковій випало грати... Дон-Кіхотку, якою волею долі стає скромна працівниця м’ясокомбінату. Більше того: сама акторка надихнула авторів на цей образ. «Наша вистава про те, що відбувається, коли одинак замислюється про долю вітчизни»[6], – пояснює виконавиця. За історією «Circo Ambulante» важко не вичитати алегорію росії, а Ахеджакова тут у певному сенсі грає саму себе.
Несподівано перегукується з Марією бабця Нурія в «Першому хлібі» Ріната Ташимова у постановці польського режисера Беніаміна Коца (2021). Сама п’єса розповідає, як молодь у російській глибинці, не бачачи життєвих перспектив, іде на війну[7]... і гине там вже буквально. У 2022 році спектакль антивоєнної спрямованості потрапив у гучний скандал – завдяки саме персонажці Ахеджакової. В одній зі сцен п’яна Нурія, бабуся пропалого солдата-контрактника, приходить на могилу свого загиблого колись на війні чоловіка; поруч – могила Героя Радянського Союзу, і жінка звертається до неї з коротким, але експресивним антивоєнним монологом, щедро здобреним обсценною лексикою. Організація «Офіцери Росії» оголосила сцену, а з ним і всю виставу, образливою для ветеранів. Цікаво, що головною мішенню для нападок стала саме виконавиця ролі: її навіть вимагали відсторонити від участі в інших постановках театру. Зрештою виставу, в якій побачили ще й «пропаганду одностатевого кохання» і «розпалювання міжнаціональної ворожнечі», зняли зі сцени[8]. Вона виявилася важливою не стільки своїми художніми якостями (досить скромними), скільки як маркер новітнього культурного життя в росії, що на нього все більше впливає «небайдужа громадськість»... особливо в погонах.
«Театр – це мій дім, а кіно було час від часу». – каже Ахеджакова[9]. Тим не менш, широкому глядачеві вона відома більше своїми кінороботами. Її сходження на кіноекран, до речі, також відбулося через театр. Такою є кіновистава «Повернення» за оповіданням Платонова, у постановці театру ім. Є. Вахтангова (1968, реж. Віктор Рижков). Ахеджакова тут знов в амплуа травесті: її персонаж Пєтя, син головного героя, – хлопчик, що виростав у важкі воєнні роки, «розгубивши» дитинство у щоденній боротьбі за виживання. Першою ж помітною стала роль Аллочки у драмі «Шукаю людину» (1973, реж. Міхаїл Богін), що продемонструвала майстерність Ахеджакової як акторки епізоду. Фільм звертався до болісної теми: пошуків втрачених у Другій світовій війні близьких. Коли нібито загублена мати знаходить Аллочку, та старанно пригадує деталі далекого, майже забутого дитинства; в ході розмови стає зрозуміло, що жінки помилились, проте до останнього Аллочка сподівається на диво, з щемкою надією вдивляючись в обличчя не-мами. Ця сцена, відзнята на одному диханні, на чорно-білій плівці (режисер включив у фільм проби, боячись, що акторка не повторить таку досконалу емоційну гаму), принесла виконавиці приз фестивалю в Локарно. Репутацію майстрині епізоду Ахеджакова підтвердить у стрічці Алєксєя Германа «20 днів без війни». Її «жінка з годинником» підходить до героя фільму – воєнного журналіста, сподіваючись, що він переконає її: зниклий безвісти у рейді німецькими тилами чоловік насправді живий. За півтори хвилини екранного часу акторка розігрує складні переходи від затамованого відчаю до надії і майже впевненості в тому, що непоправного не сталось.
Попри вдалі драматичні ролі, характерна акторка Лія Ахеджакова запам’яталася найперше ролями в комедіях, передусім – Ельдара Рязанова. У своїй книзі спогадів «Непідсумоване» («Неподведенные итоги») режисер згадував, як розгорталася його співпраця з акторкою. Спершу він запропонував їй маленьку роль вчительки Тані в «Іронії долі, або З легким паром!»: «Вона зіграла подружку героїні – роль, практично не виписану, – так, що про персонажа Ахеджакової можна написати ціле дослідження». Далі Ахеджакова зіграла в його «Службовому романі», причому образ секретарки Вірочки «формували» вже під неї (ця роль стала чи не найвідомішою у фільмографії акторки і принесла їй Державну премію ім. братів Васильєвих). А в сатиричній комедії «Гараж» роль Олени Малаєвої, персонажки із «бацилою совісті», вже писалася спеціально для Ахеджакової[10]. Найулюбленішою для актриси стала роль Фіми в рязановській трагікомедії «Небеса обітовані» (1991). Художниця-безхатько на схилі радянської епохи, трохи кумедна, трохи недоладна, по-своєму мудра й безмежно глибока та вітальна, могла зчитуватись на різних рівнях: тут і соціально-психологічна драма, й алегорія інтелігента-маргінала в незатишному радянському (й пострадянському) світі, й образ «зайвої людини», та й загалом людини у ворожому для неї світі... Фіма завоювала увагу і глядача, і критики, принісши виконавиці престижну кіновідзнаку «Ніка» як акторці другого плану.
Своєю чергою, глядачі за підсумками опитування журналу «Советский экран» назвуть Ахеджакову за цю роль найкращою акторкою року. А через десять років вийдуть «Старі клячі» (2000), де героїня Лії Меджидівни, маленька, та з почуттям власної гідності, втрачає житло (символічний повторюваний мотив!), проте за допомогою подруг повертає його назад. Фільм закриє для акторки тисячоліття в творчому плані. Слід сказати, що Рязанов[11] був для Ахеджакової не лише режисером, але й свого роду наставником: «Це він заразив мене своєю нетерпимістю до жорстокості, перекручення кривавої історії й ніжністю до “маленької” людини [...] Одного разу він сказав мені фразу, яку я запам’ятала на все життя: “Ненавиджу фанатизм ні з того боку, ні з іншого. Фанатизм завжди пахне фашизмом”»[12].
У «Непідсумованому» Рязанов дасть влучну характеристику акторці та її образу: «Ахеджакова не може, по-моєму, зіграти лиходійку чи ж неприємну, непривабливу героїню. Якщо їй доручити негативну роль, я думаю, симпатії глядача виявляться на боці цього негативного персонажа»[13]. Мабуть, це тому, що в своїх героїнь виконавиця вносить багато від свого «я»: «У кожній моїй ролі, у кожної моєї героїні є мої риси. А чим ще можу я грати, як не своїм життям, своїми образами, своїми нещастями, пам’яттю своїх втрат...»[14].
Принцип: не мовчати!
Серед відзнак Лії Ахеджакової є й третя «Ніка» (2015), в дуже характерній номінації «Честь і гідність» (за два роки цій нагороді буде присвоєно ім’я Ельдара Рязанова). Це не єдина її відзнака такого плану: у 2013-му акторка стала лауреаткою премії Московської Гельсінської групи в номінації «За захист прав людини засобами культури й мистецтва».
«Для акторської професії необхідний характер». – каже Ахеджакова[15]. А того, що він у неї є, не заперечать навіть недоброзичливці (яких на батьківщині, здається, в неї стало більше, ніж шанувальників... принаймні, вони куди гучніші). За зовнішністю характерної актриси, високим голосом і експресивною манерою для неохочого слухача нерідко губляться здорові й мудрі думки людини, що вже не перше десятиліття спостерігає і в міру сил бере участь у суспільно-політичному житті своєї країни. Ще з початку 1990-х Ахеджакова активно виступала за демократичні процеси в росії, застерігала про небезпеку з боку комуністів. Пізніше стала послідовною противницею путінського режиму. Вболівала за Революцію Гідності, згодом за білоруські протести. Сама брала участь у російському протестному русі, зокрема, виступала на мітингу на Болотній площі в Москві у червні 2013 року.
Від початку російської агресії проти України рішуче висловилась проти: засудила окупацію Криму і вторгнення на Донбас, підписала листа «Союзу кінематографістів і професійних кінематографічних організацій і об’єднань» до українських колег із підтримкою, в ефірі «Еха Москви» прочитала вірш Орлуші «Реквієм по МН-17», від імені росії прийнявши відповідальність за цей злочин, виступала на підтримку Надії Савченко й Олега Сенцова. Від початку повномасштабного вторгнення, коли російська культурна спільнота воліла відмовчуватись чи пів натяками «протестувати» у соцмережах, ветеранка сцени й екрану однією з небагатьох на повен голос заявила: мовчати не можна. Дослівно сказано було це у важкому березні 2022 року: «Іноді мені дуже незручно, бо щось моя громадянська позиція... Від неї нуль результату. Але зараз [...] я вже звернулася до діячів культури, і ще раз хочу звернутися. Хлопці, не мовчіть, все одно нам хана […] Моя справа – говорити і не закривати рота. Можливо, я неграмотно говорю. Може, не так треба говорити і не це треба говорити, але говорити треба»[16].
Прихильники режиму відповіли на цю громадянську позицію цькуванням. Акторку стали поступово витісняти з мистецького простору. Так, у грудні 2022 – січні 2023 року в Санкт-Петербурзі «через термінові технічні роботи» скасували антрепризу «Мій онук Веніамін». Справжня причина була більш-менш очевидною: негативний суспільний резонанс довкола Ахеджакової. Доходило навіть до погроз: віце-спікер Московської міської думи Андрєй Мєдвєдєв «жартівливо» натякнув на те, що варто прислати на спектакль бійців ПВК «Вагнер»[17].
Ці тихі репресії торкнулися й основного місця роботи: восені 2022-го з репертуару «Соврємєнніка» зник «Перший хліб», а в лютому 2023-го – остання вистава за участі Ахеджакової, «Гра в джин». За словами акторки, директор театру Юрій Кравєц повідомив їй: через листи «розгніваних людей» вистав з її участю більше не буде. Більше того, це «рекомендував» департамент культури, що по суті закривало перед актрисою двері інших театрів[18] (і дійсно: в квітні Театр Націй «з технічних причин» скасував «Казку про останнього янгола» за участі Ахеджакової[19]).
Опинившись без ролей і перспектив на нові, акторка прийняла непросте рішення: піти з театру, в якому пропрацювала майже пів століття. З 5 квітня 2023 року вона офіційно перестала бути актрисою «Соврємєнніка». На захист Ахеджакової звучали голоси – як опозиційних митців на кшталт режисера Алєксандра Молочнікова чи акторки Чулпан Хаматової, так і пропутінськи налаштованого Станіслава Садальського – проте система воліла їх не почути[20]. Та й, зрештою, голоси ці були поодинокими.
Цькування наростало. Голова організації з гучною назвою «Федеральний проєкт з безпеки й боротьби з корупцією» Віталій Бородін звернувся до Генпрокуратури з проханням визнати поважну мисткиню «іноагентом» і відкрити стосовно неї аж три кримінальні справи: за статтями про держзраду, дискредитацію російської армії й збудження ненависті чи ворожнечі. Крім того, народну артистку запропонували позбавити державних нагород і почесних звань. Підстави «вагомі»: неодноразові висловлювання з критикою «СВО», зокрема в інтерв’ю українським ЗМІ, а також міфічна фінансова підтримка ЗСУ[21] (самою акторкою спростована). У підсумку, попри небажання покидати батьківщину, Ахеджаковій довелося виїхати. Наразі вона їздить Європою з антрепризою, граючи в спектаклі «Мій онук Веніамін» Людмили Улицької у постановці Марфи Горвіц. У липні у Бремені, виходячи на поклон після вистави, акторка з’явилася з українським прапором в руках. Це було зафільмовано – і навколо Ахеджакової знов завирували пристрасті. Українці гаряче дякували їй, росіяни поливали її брудом, російське МВС розпочало перевірку артистки за статтею про «дискредитацію збройних сил РФ»... А потім з’явився матеріал «Газета.Ru», в якому наводилися нібито слова самої Ахеджакової: мовляв, прапор підсунув їй разом з букетом «якийсь провокатор»[22]. Наскільки варто вірити цій історії, сказати важко: аудіо- чи відеозапис бесіди не опублікований, а репутація самого видання сумнівна. Проте, навіть якщо наведені слова правдиві, вони не переважують підтримки акторкою України, що зрештою коштувало їй роботи, а можливо, і батьківщини.
«Но только жить в эту пору прекрасную уж не придется ни мне, ни тебе», – повторює акторка не в одному зі своїх інтерв’ю. Ці рядки із «Залізниці» Ніколая Некрасова можна вважати своєрідним її мотто: колись-то воно буде краще, але коли? Вона чудово бачить системність того, що відбувається зараз у росії. Це нагадує їй найгірші радянські часи: «Мені здається, ми нижче скотилися, ніж за тих часів, коли я була свідомою людиною і розуміла, що в таборах гниють найкращі люди, вбито поетів, письменників, артистів і режисерів, і просто чесних людей [...] І зараз настали часи, коли треба мовчати, коли знову на сценах театрів з’явилися тексти, які камуфлюють опозиційні сенси, знову метафори й іносказання, що зустрічають і оплески в залі, і демонстративний вихід із залу боягузів...» [23]. Надію акторка покладає на молоде покоління, вільне від страху, що його плекали в суспільстві роками радянського терору[24]. Вірить в представників «іншої, не телевізійної країни» по всій росії, що поділяють її думки[25]. І хоч би який скепсис викликала в нас ця надія – для Лії Ахеджакової вона важлива. Зрештою, послання надії несе і вся її творчість.
Наступне тисячоліття принесе актрисі низку інших проєктів
різного роду й цінності. З них згадаємо стрічки і ролі «авторського» плану:
офіціантка в японському ресторані у чорній комедії «Зображаючи жертву» Кірілла
Сєрєбрєннікова (2006, друга «Ніка»), сестра музичного педагога Звєрєва в
біографічній драмі про Рахманінова «Гілка бузку» Павла Лунгіна (2007),
правозахисниця в драмі «Лагідна» Сергія Лозниці (2017), хазяйка квартири в
біографічній драмі про Цоя «Літо» Сєрєбрєннікова (2018).
[1] ЗА КУЛИСАМИ. Настоящее рождается из тишины. 23.08.1995. https://archive.aif.ru/archive/1644364
[2] Лия Ахеджакова - «Я гоню прочь воспоминания...». Беседовала Елена Абашкина. https://biography-life.ru/interview/335-liya-ahedzhakova-ya-gonyu-proch-vospominaniya.html?utm_ referrer=https%3A%2F%2Fwww.google.com.ua%2F
[3] Лия Ахеджакова: «Надоело съедать обиды и оскорбления». 23.08.2004. https://archive.aif.ru/archive/1684461
[4] Цікава деталь, в якій можна пошукати антиколоніальні смисли, напряму в творі, щоправда, не озвучені.
[5] Быков Дмитрий, Сабурова Ольга. Лия Ахеджакова: Людей хороших в России очень много. Собеседник. №29-2018. https://sobesednik.ru/dmitriy-bykov/20180801-liya-ahedzhakova-lyudej-horoshih-v-rossii-ochen-mnogo?
[6] Шендерова Алла. Лия Ахеджакова: «Главное – не врать!». 11.01.2012. https://www.vashdosug.ru/msk/theatre/article/68103/
[7] Воєнний конфлікт тут підкреслено не названий: це може бути будь-яка з численних «гарячих точок» за участі росії. Лише в одній з непристойних частівок Нурії мимохідь згадано Сирію.
[8] Сивцова Александра. Следственный комитет проверяет спектакль «Первый хлеб» с Лией Ахеджаковой. В постановке «Современника» ищут оскорбление ветеранов и «неприкрытую пропаганду однополой любви». 30.07.2021. https://meduza.io/ feature/2021/07/30/sledstvennyy-komitet-proveryaet-spektaklpervyy-hleb-s-liey-ahedzhakovoy-v-postanovke-sovremennika-ischut-oskorblenie-veteranov-i-neprikrytuyu-propaganduodnopoloy-lyubvi
[9] Тимофеева
Лариса. Лия Ахеджакова: «Нам всем не хватает милосердия». 8.10.2015.
https://myslo.ru/city/people/interview/
liya-ahedzhakova-nam-vsem-ne-hvataet-miloserdiya
[10] Рязанов Эльдар. Неподведенные итоги. М.: Вагриус, 1995. С. 299.
[11] Про Ельдара Рязанова і його по суті антирадянську творчість можна прочитати в статті Роксоляни Свято «Людяний Рязанов». Кіно-Театр, 2016, № 2.
[12] Быков Дмитрий, Сабурова Ольга. Лия Ахеджакова...
[13] Рязанов Эльдар. Неподведенные итоги... 299.
[14] Тимофеева
Лариса. Лия Ахеджакова: «Нам всем не хватает милосердия»...
[15] Мастер Зоя. Вот характер... С «Кругозором» - Лия Ахеджакова. 30.11.2012. https://www.bostonkrugozor.com/show/Liya.1637.html
[16] Лия Ахеджакова: «Ребятки, не молчите, всё равно нам хана». «Скажи Гордеевой». 6.03.2022. https://www.youtube.com/ watch?v=kamoil6ifrl
[17] Гусейнова
Ирада. «Вагончик тронулся»: поливающая помоями Россию Лия Ахеджакова мечтает
поехать на Украину. 30.12.2022.
https://bloknot.ru/obshhestvo/vagonchik-tronulsya-polivayushhaya-pomoyami-rossiyu-liya-ahedzhakova-mechtaet-poehat-na-ukrainu-1037558.html
[18]
Лия Ахеждакова рассказала о снятии
её с репертуара «Современника». 8.02.2023. https://pdmnews.ru/30153/
[19] Салехов Араз. Театр Наций отменил показы спектакля «Сказка про последнего ангела» с Ахеджаковой. 24.04.2023. Вечерняя Москва. https://vm.ru/news/1047791-teatr-nacij-otmenil-pokazy-spektaklya-skazka-pro-poslednego-angela-s-ahedzhakovoj
[20] Виноградова Евгения. Заграничные гастроли и поддержка
мужа. Чем живет Лия Ахеджакова после обвинений в предательстве Родины.
9.07.2023. https://www.starhit.ru/story/zagranichnye-gastroli-i-podderzhka-muzha-chem-zhivet-liya-akhedzhakova-posle-obvinenii-v-predatelstve-rodiny-894951/
[21] Генпрокуратуру попросили возбудить уголовное
дело о госизмене в отношении Лии Ахеджаковой. ТАСС, 11.04.2023. https://tass.
ru/obschestvo/17496661
[22] Мясумова
Альфия. Актриса Ахеджакова объяснила свое появление на сцене с украинским флагом. 2.09.2023. https://www.gazeta.
ru/culture/news/2023/09/02/21204062.shtml?updated
[23] Гарагуц Олена. Лия Ахеджакова
переживает за Украину и опасается за Россию. 12.03.2014.
https://litsa.com.ua/14702/
[24] Севрюгин Игорь.
«Хватит молчать». Лия Ахеджакова – о протестах и ситуации в России. 23.01.2021.
https://www.currenttime.tv/a/ russia-akhedzhakova/31064191.html
[25] Быков Дмитрий,
Сабурова Ольга. Лия Ахеджакова...