«Фата моргана»: помічати найістотніше
Лариса Брюховецька
Ювілей досить поважний: фільму 90 років. Поставив його учень Леся Курбаса Борис Тягно, який працював у театрі «Березіль». Прийшовши на Одеську кінофабрику пізніше за інших «березільців», до розгрому українського кіно встиг створити три фільми: «Охоронець музею», «Фата моргана» та «Вирішальний старт». На початку доби тоталітаризму, коли в радянському кіно запанували теми ударництва, індустріалізації та викриття ворогів, поява стрічки за твором української літератури стала можливою завдяки відповідній даті – 25-річчю революції 1905–1907 років. У повісті, побудованій на основі дійсних фактів, з підзаголовком «З сільських настроїв», якраз про це йдеться. Іван Франко підкреслював «ясний погляд на життя» Михайла Коцюбинського. І справді, у його творі правдивим є все – і селянський побут, і характери, і думки селян, і психологія головних персонажів – Андрія Волика, його дружини Маланки та їх доньки Гафійки, а також їхніх односельців – озлобленого Хоми Гудзя, багатія Підпари, мислячого і чесного Прокопа Кандзюби і його дядька Панаса. Вони уособлюють і селянські мрії про землю, і гнів погромників, і невиправдане знищення найкращого серед селян. Невблаганна жорстокість сцени самосуду – це провіщення прийдешніх бід ХХ століття з більшовицькою революцією, війнами і репресіями.
Фільм «Фата моргана» (сценарій Юрія Яновського) вийшов на Київській кінофабриці. Знімали його найкращі оператори Данило Демуцький і Олексій Панкратьєв, У головних ролях знялися провідні українські актори: Семен Свашенко, Іван Мар’яненко (Підпара), Степан Шкурат, Амвросій Бучма (Хома Гудзь), Сергій Карпенко, Микола Пальников, Дмитро Мілютенко, Олександр Подорожний. Правда, яку знав і за якою ішов Коцюбинський, а вслід за ним Тягно, владу не зовсім влаштовувала. Як написав Євген Адельгейм, «селяни в Бориса Тягна – це лише руйнуюча стихія»[1].
Борис Тягно був репресований. Мар’ян Крушельницький був «свідком у суді, коли після єжовщини переглядали справи деяких засуджених. Тоді звільнили багатьох невинно ув’язнених. Була справа нашого товариша, режисера Бориса Хомича Тягна. Його звинуватили у націоналізмі, контрреволюції й належності до контрреволюційної організації – типовий набір для українського інтелігента. Справа Тягна перейшла на «трійку», і Борис виставив мене як свідка. <…> Суд ми тоді виграли»[2]. Після цього Борис Тягно до роботи в кіно він більше не повернувся.