«Ваш
будинок у Києві – гора Арарат,
і
щоночі на ній серця вашого ватра палає,
і
ви сидите біля неї, одинокий Хаджи-Мурат,
і очікуєте на того, хто погубити вас має».
Микола
Холодний, 1970[1]
Розсекречені архіви радянських спецслужб є одним із найцікавіших джерел для дослідження минулого. Служба безпеки України успадкувала архіви КДБ у 1991 році, але для громадського доступу повністю їх відкрили у 2015 році, в рамках законодавчих змін в процесі декомунізації. Чимало українських та іноземних дослідників, які працювали з архівними документами, випустили наукові та науково-популярні роботи про діяльність КДБ в УРСР та дисидентів, які стали жертвами спецслужб у 1960–1980-х роках. Зокрема, дослідження про бунтівного Сергія Параджанова та його новаторську творчість, пронизану поетичністю. У 2013 вийшла масштабна розвідка американського дослідника Джеймса Стеффена[2] про Параджанова, в якій автор посилається на публікації архівних досліджень Марти Дзюби та українських журналістів, біографічні тексти Романа Корогодського, Володимира Катаняна, Кори Церетелі та інших. Автор також працював у Російському архіві літератури, та очевидно, що не в закритому архіві ФСБ (який успадкував від КҐБ незліченні документи), де можуть зберігатися цікаві матеріали й у справі Параджанова.
Марта Дзюба оприлюднила документи спецслужб, пов’язані з Параджановим, в журналі «Кіно-Театр» у 2011 році[3]. Привертає увагу довідка від голови КДБ В. Федорчука (діяльність якого Петро Шелест у спогадах характеризував як радикальну) під грифом «Секретно»[4]. В ній ідеться про неповернення іконостасу з церкви в селі Космач, де Параджанов та знімальна група позичили ікони та інші артефакти для зйомок «Тіней забутих предків». Після зйомок за розпорядженням української влади ікони були передані на зберігання в Художній музей у Києві, що обурило жителів Космача. В коментарі до доповідної Марта Дзюба влучно підмічає, що серед прізвищ, згаданих в документі (Мороз, Чорновіл, Дзюба, Світличний, Заливаха, Романюк та інші), лише на Параджанова окремо додається довідка з розлогим профайлом про спосіб життя, мистецтво, мислення режисера, які, за свідченням спецслужб, були антирадянськими. Така увага до Параджанова була не випадкова. У 1971 році в КДБ вже були заведені справи на всіх, зазначених в доповідному документі українських дисидентів: була запущена оперативна розробка справи «БЛОК». Проте Параджанов не був політичним дисидентом у точному значенні цього слова, адже «не брав активної участі в антирадянській агітації та не друкувався в самвидаві». Марта Дзюба небезпідставно припускає, що характер обвинувачень на той момент не був визначений, тому справу з іконостасом розглядали як потенційно зручну для висунення майбутніх звинувачень.
Володимир Бірчак, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, заступник директора Галузевого державного архіву СБУ (2014–2016), в практичному посібнику «Архіви КҐБ для медіа» 2018 року наводить як приклад справ групової оперативної розробки масив документів, пов’язаних саме зі спецоперацією «БЛОК», запущеною для розслідування ворожої діяльності «націоналістичних елементів» в УРСР та нейтралізації найактивніших. У поле зору потрапили Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов, Василь Стус, Євген Сверстюк та ще чимало українців з різних міст. Загалом, спецоперація тривала 15 років (до 1986 року), а справа складалася з понад 200 томів і була знищена у 1990–1991 роках. Залишилися лише доповідні КДБ керівництву партії, у яких, як зазначає В. Бірчак, «щодня фіксували, що робиться в країні – квінтесенція усіх доносів, протоколів допитів тощо». У цій справі збереглося близько 700 доповідних[5].
Окрім штатних працівників, КДБ розбудувало агентурну мережу, до якої належали завербовані резиденти, утримувачі конспіративних квартир і таємні інформатори. Ця розгалужена структура негласних помічників органів держбезпеки постачала численні агентурні донесення, які, на думку В. Бірчака, є унікальними свідченнями «сприйняття тогочасної дійсності людьми, які часто не підозрювали, що їхню поведінку, розмови чи навіть думки (у листах і щоденниках) відстежують»[6]. КДБ пильно спостерігало за Параджановим, в якій би республіці радянського союзу він не жив.
В електронному архіві Українського визвольного руху[7] зберігаються деякі розсекречені архівно-слідчі документи на Параджанова. Серед них: оцифровані інформаційні листи КДБ УРСР в ЦК КПУ 1960–70-х років, повідомлення про подію 4 вересня 1965[8], облікова картка та світлина Параджанова. Одним із цих документів є заява від громадянина Молдавської РСР, Михайлова А. А., з яким Параджанов їхав у потязі з Москви до Києва у 1967 році[9]. Це була незнайома людина, з якою режисер відкрито пішов на контакт і по-товариськи запросив у свою київську квартиру. Як завжди, наговорив зайвого, проте громадянин Михайлов витратив вечір свого відрядження на відвідини скандально відомого режисера. Заява написана донощиком сухо, формально, з подивом щодо антирадянських висловів режисера та огидою до його стилю життя. Можливо, Михайлов був відповідальним радянським громадянином, але, напевно, він був інформатором, який ловив наївних супутників на гачок «дорожніх бесід».
У заяві Михайлов зауважує, що Параджанов попереджав (а отже, усвідомлював), що за ним і його квартирою стежать органи держбезпеки, та, ймовірно, шкодував про сказане раніше в поїзді. Обманутися було легко: для конспірації інформатори трималися як неактивні противники радянської влади. Документ був переданий до органів КДБ Молдавської республіки. Згодом голова КДБ УРСР В. Нікітченко звітував про доповідну в ЦК КПУ П. Шелесту. Проте наприкінці 1960-х за Параджановим все ще тільки стежили та збирали інформацію. Настроям і поведінці режисера присвячені повідомлення КДБ в ЦК КПУ, що нині перебувають у фонді №16 ГДА СБУ.
З розсекреченими документами КДБ у справі Параджанова також працює історик Едуард Андрющенко. У 2022 він випустив книжку «Архіви КГБ. Невигадані історії»[10] на основі власних досліджень численних матеріалів, які зберігаються в архівах СБУ. В ній близько 20 справ, у кожній описані різні (успішні й провальні) операції органів радянської держбезпеки. Серед них є історія Сергія Параджанова – справа оперативної розробки №113. Справа під назвою «Тунеядец»[11], яку спецслужби довели до кінця – до суду в 1974 році та ув’язнення режисера на 5 років виправно-трудової колонії суворого режиму. Проте №113 має облікова картка на Параджанова, а не сама справа. На документі стоїть сучасний запис від 2020 року – «Справа відсутня». Що підтверджує гіпотезу про те, що справа Параджанова була знищена наприкінці 1980-х або вивезена в засекречені архіви ФСБ в Москві.
В картці, заведеній у 1973, коли верхівка управлінського апарату вже остаточно вирішила ув’язнити бунтівного режисера, в пункті про суть свідчень зазначено: «Параджанов серед радянських та іноземних громадян зводив наклеп на радянську дійсність, займався спекуляцією коштовностями та предметами антикваріату, вів розпусний спосіб життя, гомосексуаліст». Коли необхідно було ув’язнити людину не за політичною статтею, служби КДБ конструювали потенційні лінії звинувачень за кримінальним провадженням. На думку радянських керманичів, це убезпечувало їх від шкідливого для репутації розголосу, що радянський режим утискає дисидентів, а через кримінальний характер статей засуджених позбавляло міжнародної підтримки.
Органи спецслужб працювали хаотично, але прискіпливо: розроблялася кожна можлива та неможлива лінія звинувачень. Про це свідчить різнонаправленість статей, за якими врешті-решт засудили Параджанова: за ст. 122 ч. 1 і 2 («мужолозтво» та «мужолозтво із застосуванням насильства» відповідно), ст. 211 («виготовлення, збут та поширення порнографічних предметів»), хоча в обвинувальній заяві були статті «за спекуляцію» і «за український націоналізм».
Виглядає так, що взаємна антипатія режисера і Щербицького зіграла свою роль
в цій історії. Більше того, як зазначає Е. Андрющенко, КДБ продовжувало уважно
пильнувати за Параджановим навіть на зоні та доповідало Щербицькому, «що на
шлях виправлення Параджанов не став і далі зводить наклепи на радянську
дійсність»[12].
Щербицький тримав руку на пульсі у справі Параджанова, щоб не допустити його
дострокового звільнення. У 1975 керівник КДБ В. Федорчук звітував про звернення
режисера до Президії ВР УРСР щодо помилування. Але Сергій Параджанов вийшов на
волю лише наприкінці 1977 року, завдяки особистому проханню Луї Арагона в
Леоніда Брежнєва, клопотанням Лілі Брік та міжнародній підтримці правозахисних
рухів проти гомофобії та репресій на підставі сексуальності.
За чотири роки в умовах вогкості та гнітючості колоній суворого режиму
Параджанов підірвав здоров’я. Наприкінці 1980-х режисера випускали за кордон
для презентації фільмів. Враховуючи розгалужену мережу КДБ по всьому світу,
можна припустити, що заплямований та надломлений системою, проте все ще
прямолінійно-антирадянський Параджанов міг так само залишатися в полі зору
спецслужб. Хвороби зробили останній порух до давньої мети режиму – остаточного
знищення незручного режисера-інакодумця.
[1] Уривок
з вірша «Перед автопортретом Параджанова», опубліковано в журналі Сучасність,
1992.
[2]
Steffen, James. The Сinema of
Sergei Parajanov. Wisconsin film studies, 2013. 356 р.
[3] Дзюба Марта. КДБ про
Параджанова. Документи із розсекреченого архіву КДБ УРСР. Кіно-Театр, 2011, №1.
http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1067
(дата звернення: 15.11.2023)
[4] Там само.
[5] Архіви КҐБ для медіа: Посібник.
Бірчак В., Довженко О., Когут А., Макаров Ю., Попович Ю., Ясиневич Я. Центр
досліджень визвольного руху. Київ: К.І.С., 2018. 216 с.
[6] Там само.
[7] Електронний архів українського
визвольного руху. https://avr.org.ua (дата звернення: 15.11.2023)
[8] Спеціальне повідомлення КГБ УССР для ЦК
КПУ. ГДА СБУ (Галузевий державний архів Служби безпеки України). Ф. 16. Спр.
952. Т. 0.
[9] Інформаційне
повідомлення КГБ УССР в ЦК КПУ, 1967. ГДА СБУ. Ф. 16. Спр. 958. Т. 0.
[10] Андрющенко
Е. Архіви КГБ. Невигадані історії. Харків: Віват, 2023. 400 с.
[11] Облікова картка на Сергія Параджанова в
УКГБ по Київській області. ГДА СБУ (Галузевий державний архів Служби безпеки
України). Ф. 65. Спр. 9113.
[12] .Сергій Параджанов і Україна. Збірник статей і документів. Упорядник
і редактор Л. Брюховецька. Київ: Редакція журналу «Кіно-Театр», Видавничий
дім «Києво-Могилянська академія», 2014. 288 с.