За легендою, після створення під Москвою в 1948 році Держфільмофонду туди органами радянської держбезпеки з Київської та Одеської кіностудій було вивезено оригінальні плівки всіх збережених на той час українських фільмів. Фактично вся історія українського міжвоєнного кіно, зокрема стрічки феноменального періоду ВУФКУ опинилися в Росії.
Згідно з рекомендаціями Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) першочергове право на зберігання фільмів має держава-виробник. Однак навіть із розпадом радянського союзу росіяни не поспішали повертати неросійські фільми в республіки. Тодішній очільник Держфільмофонду Володимир Малишев шовіністично пояснював це тим, що в республіканських кіноархівах нібито не було створено технічних умов для зберігання плівок.
Відповідно, українське кінематографічне надбання першої половини ХХ століття почало повертатися в Україну лише на початку 2010-х років після принципової позиції українського державного кіноархіву Довженко-Центру. Шедеври раннього українського кіно доводилося купувати, обмінювати, а інколи виманювати.
Після 2014 року процес повернення класичних українських стрічок з Росії знову поступово зупинився. Останньою спробою такого повернення була епопея з отриманням Довженко-Центром незмонтованих негативів стрічки «Брехня» (1918) – унікального документу доби революційних змагань, знятого за сценарієм Володимира Винниченка. Однак бюрократичні лабіринти з боку Держфільмофонду, а поруч з цим – і недостатнє розуміння важливості такого повернення з боку Міністерства культури України не дозволили завершити цю справу.
Проте, це лише один із аспектів над якими останні десять років працює Довженко-Центр, відокремлюючи українське кінематографічне надбання від російського та радянського. Це досить непроста справа, адже в умовах спільного минулого досить багато фільмів, режисерів, акторів перебували на перетині кількох культурних ідентичностей, і не лише етнічних, мовних, але й класових, ідеологічних. Водночас імперська суть радянського проєкту зазвичай поляризувала ці ідентичності, й умовно універсалістській гегемонній моделі завжди протистояла умовно дисидентська, яку в різний час називали «буржуазно-націоналістичною», «формалістичною» та «космополітичною».
Олександр Телюк,
керівник кіноархіву
Довженко-Центру. Суспільне Культура.
Друкується зі
скороченнями