Спершу про джерела, на які я спиралася у дослідженні. 1. Про стеження за митцем і доноси на нього («КДБ про С. Параджанова», публікація Марти Дзюби в журналі «Кіно-Театр», № 1/2011 та збірнику «Сергій Параджанов і Україна», 2014); 2. Арешт, суд, ув’язнення (Сергей Параджанов. Изоляция. Ереван, 2022, Перед судом тоталітарним і вічності. Газета «Воля», грудень, 1998. Спецвипуск); 3. Спростування статей, за якими був засуджений С. Параджанов у сфабрикованій справі й клопотання про реабілітацію (Валерій Кравченко. Нескасований вирок Сергієві Параджанову. Зб. «Репресовані кінематографісти». 2017). А також книга: Николай Блохин. «Изгнание Параджанова». Ставрополь, 2002.
Як стверджував очільник КДБ УРСР В. Федорчук, в поле зору органів Параджанов[1] потрапив ще в 1950-х. В Україні досьє на Параджанова почало наповнюватися з 1962 року, і чимало його висловів лягали на стіл «компетентних органів», зокрема його знамениті: «Мені квиток тільки в один кінець» (коли мав летіти на фестиваль до Аргентини), відповідь на запит «Советской Энциклопедии», яка звернулася до нього за біографічною довідкою: «Повідомте Вашим читачам, що я помер в 1968 році через геноцидну політику радянської влади», – а ще його вислови: «Я перший підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надушених «Красною Москвою», «Я першим вирив могилу соцреалізму своїми фільмами»[2].
Про цю нестриманість, яка йому шкодила, писали його колеги, зокрема Володимир Луговський у книзі «Невідомий Маестро». Роман Корогодський пояснював: «Параджанов був беззахисним через безберегу щирість, надзвичайно імпульсивну вдачу: що думав, те і казав, робив те, що вважав за потрібне. Був позбавлений будь-якого почуття обережності». І ще одне пояснення дав літературознавець Іван Дзюба: «Нетерпимість до фальшу, претензійності, тривіальності змушувала його іноді бути різким, дошкульним. Але в межах справедливості. І щодня, щогодини, щохвилини – калейдоскоп дотепів і парадоксів. А ще жести, мізансцени, пародіювання голосів і манер відомих осіб, славетних митців, державних діячів тощо»[3].
Для нас нині свобода слова – стан природний, як дихання. В СРСР всі мали думати, говорити і діяти за велінням компартії та її вождів. Параджанов себе поводив так, ніби цього правила не існувало або він про нього не знав. Колеги боялися потрапляти до нього на язик, але тут проявлялася його амбівалентність. Найближчий його друг кінооператор Сурен Шахбазян на допиті у слідчого Макашова так пояснював характер Параджанова: «Він дуже різкий і нещадний (особливо в присутності гостей і публіки) стосовно своїх антиподів у творчості, оцінюючи їхні роботи на екрані або інші твори, чим викликав у них образу і навіть ненависть. В приватній же розмові з ними може терпляче і по-доброму переконати у своїй правоті і навіть запропонувати цікаве вирішення з даної теми. Надміру добрий і щедрий, до хворобливості, до людей і гостей. <…>Він товариський, багатослівний і дотепний. Дуже часто нестриманий. В залежності від настрою і стану міг, не рахуючись з обставинами та аудиторією, наговорити такого, про що наступного дня щиро жалкував і каявся»[4]. Один із протоколів допитів зафіксував слова художника фільму «Тіні забутих предків» Георгія Якутовича від 18 лютого 1974 року: «Коли спочатку Параджанов видався мені екстравагантним, експансивним верхоглядом у питаннях прикладного мистецтва, то невдовзі я переконався, що він самобутній талант, людина, котра ґрунтовно бачить, оригінально розуміє і відчуває мистецтво. <…>Створення фільму завдячує багатьом, але головна заслуга в його постановці, безумовно, належить Параджанову, як режисеру-постановнику»[5].
Влада карала інакодумців не тільки за гострі ескапади, а й за їхні твори, за вплив на оточуючих: Віктора Некрасова, наприклад, депортували з УРСР, Ліні Костенко, Валерію Шевчуку заборонили друкуватися. А Параджанову в Україні після міжнародного успіху «Тіней» більше нічого не дали поставити.
Він був покараний за успіх, за унікальний режисерський талант, за власне розуміння кіно. Його він висловив публічно 1 грудня 1971 року у виступі перед творчою і науковою молоддю Білорусії. Того ж дня запис виступу було відправлено Голові КДБ СРСР Ю. Андропову. Параджанов увійшов у конфлікт з прийнятою нормою. Не дарма фільми, які можна було ідентифікувати як національні, один із найпроникливіших церберів більшовицької системи Михайло Блейман публічно (стаття «Архаїсти чи новатори?») затаврував як непотрібну архаїку. Якщо «Тіні» пройшли по інстанціях досить гладко, то інші, що виникли під їхнім впливом, дісталися великою кров’ю. Зокрема, і «Саят-Нова» Параджанова («Вірменфільм», 1966). Детально історію проходження фільму по інстанціях дослідив Микола Блохін. Та, попри все, цю картину таки довели до фінішу й відстояли, а от в Україні, на жаль, після тріумфальних «Тіней» Параджанову нічого більше не дозволили: залишилися тільки кінопроби «Київських фресок», нереалізовані сценарії та протоколи їхніх обговорень. На початку грудня 1975-го, в листі до сестри Рузанни, Параджанов пояснює причину свого ув’язнення: «1973 року вийшла книга М. Ю. Блеймана. Книга називається «Кино – свидетельские показания», ст. 502 і т. д. стаття про мене – «Архаїсти чи новатори?». Говорить про «школу», яку я створив. Я створив, вони зруйнували, і все. В цьому був смисл моєї ізоляції». В 1976 році в листі до неї знову згадав цю статтю і пояснив: «Це і є моє звинувачення».
Відразу після завершення «Тіней» Параджанов пише сценарій «Київські фрески», який спершу був схвально прийнятий, але після 4 вересня 1965 року (а це, нагадаємо, прем’єра «Тіней» в кінотеатрі «Україна» і протест проти арештів інтелігенції) його зарубали і в Москві, і в Києві. Параджанов їде до Єревана, де ставить фільм «Саят-Нова». Повернувшись, подає на розгляд своєї кіностудії сценарій «Інтермеццо» за Михайлом Коцюбинським, але повторюється те саме: безкінечні обговорення, вихолощування, аргументи Параджанова та його однодумців не діють. Зрештою, зрозумівши, що в Києві йому нічого не дозволять, він починає співпрацю зі сценаристом і літературознавцем Віктором Шкловським і за написаним спільно сценарієм «Диво в Оденсе» на замовлення Центральної студії телефільмів (Москва) має ставити на «Вірменфільмі» фільм до ювілею Андерсена. Та 17 грудня 1973 року, коли він приїхав до Києва, його арештували.
Це можна розцінити як карму. Батько режисера – Йосип Сергійович – був антикваром, одним із обізнаних торговців мистецькими цінностями (а в радянські часи – оцінщиком у комісійній торгівлі), утримував свою крамницю. Родина була забезпечена (про це свідчить фото початку 1930-х у книзі «Ізоляція»). Але в радянські часи батько, який п’ять разів потрапляв у в’язницю, змушений був подати на фіктивне розлучення, аби його родина мала засоби для існування. Його звільняли, бо збитків радянській країні він не завдавав, радянських законів не порушував. Розлучення допомогло його дружині Сірануш Давидівні врятувати будинок на Коте Месхі, 7. Маленький Сергій разом із батьками переховував під час обшуків цінні речі в сусідів, на горищі. Тож зрозуміло, чому ставлення Параджанова до влади не було лояльним.
Батько сподівався, що син продовжить його справу, та Сергій не виправдав його надій. Однак печать батькової професії вельми відчутно позначилася на його творчості. Юнак не відразу визначився з вибором професії: після школи в 1943–1945 роках освоював вокал і скрипку у Тбіліській консерваторії й одночасно навчався в балетній школі при оперному театрі ім З. Паліашвілі. В 1945–1946 роках поглиблював свою майстерність вокалу в Московській консерваторії. А далі – ВДІК, майстерня Ігоря Савченка.
Параджанова, як і його батька, переслідували арешти. Про два, що сталися у Тбілісі, варто писати окреме дослідження, але за браком місця зосередимося на його ув’язненні в Україні. 17 грудня 1973 Параджанова ув’язнили в Лук’янівській тюрмі. Процес слідства тривав до квітня 1974 року. Хоча слідство було формальністю, адже КДБ вже давно все вирішило. Судові засідання велися в Київському обласному суді. Митці, які виступали свідками на суді, давали Параджанову позитивні характеристики. Художник Григорій Гавриленко на запитання прокурора про поведінку Параджанова відповів: «Я особисто нічого не знаю про злочини Параджанова». Юрій Іллєнко: «Параджанов – талановитий режисер, художник, з натури дуже добрий. <…>Я ходив до Параджанова додому, порнографії у нього вдома не бачив і не вважаю його дім притоном. До Параджанова ходили найпорядніші великі люди, художники, скульптори, режисери»[6].
Натомість суд зробив зовсім інший висновок, про що свідчить такий уривок: «Допитувані судом як свідки деякі провідні працівники кіностудії намагалися створити благостну картину щодо стану виховної роботи на кіностудії, заявляючи, що вони зовсім не вірять у можливість здійснення Параджановим таких мерзенних злочинів. Вони просто зжилися з неподобствами, що творилися на квартирі Параджанова»[7].
Суд виніс вирок: 5 років у виправних колоніях суворого режиму за статтями 122 пп. 1 і 2 ст. 121 КК УРСР. В СРСР гомосексуалізм розцінювався як злочин, і це вважалося серйозним звинуваченням.
Роман Корогодський, готуючи до друку книжку про Параджанова, опрацював два грубих томи з архівів Київського обласного суду й оприлюднив частково матеріали допитів свідків слідчим і самого судового процесу. Там не було політичних звинувачень (КДБ такі справи воліло оформляти як кримінальщину), але С. Параджанову не вибачили того, що на прем’єрі його «Тіней» 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» прозвучав протест проти арештів інтелігенції, як і того, що в квітні 1968 року він підписав «Лист 139» до генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні.
Його визнали винним задовго до судового процесу. Як підкреслив Корогодський, Параджанов був категоричним запереченням рабського послушательства тоталітарному режиму. Режим примушував митців служити. «Параджанов і колоніальна адміністрація Совєтської України несумісні»[8]. «Довідка за кримінальною справою Параджанова С. Й. Київським обласним судом 25 квітня 1974 року засуджений Параджанов Сергій Йосипович 9.І.1924 року народження, з вищою освітою, вірменин, який працює режисером Київської студії художніх фільмів... – за ч. І та ІІ ст(атті) 122 і 211 УК УРСР за сукупністю скоєних злочинів до 5 років позбавлення волі у ВТК суворого режиму. 6 червня 1974 року Верховним Судом УРСР вирок залишено без змін.
Голова Київського обласного суду С. І. Карюк.»[9]
За вказівкою влади, колеги мали виявити своє ставлення до знаменитого кінорежисера. 17 травня 1974 року на засіданні президії правління Спілки кінематографістів УРСР ухвалили виключити Параджанова з членів Спілки за «здійснення проступків антигромадського та аморального характеру та за несплату членських внесків». 1 серпня секретаріат правління СК СРСР у Москві затвердив це рішення.
Покарання Параджанов відбував у трьох колоніях серед рецидивістів. Губник, Стрижавка і Перевальськ – це ті населені пункти, де він провів довгі чотири роки.
8 квітня 1975 в листі до Романа Балаяна з Губника: «Я звикаю і все вважаю закономірним». А вже 18 квітня його етапом переводять у Cтрижавську виправну колонію за 7–9 км від Вінниці. З листа Тамарі Шевченко: «Я в новому таборі. Дуже розгублений і нещасний. Багатолюдний. Тому боюсь усього. <…>Я набув кличку "Старик"». В жовтні того ж року в листі до Світлани Щербатюк: «Мабуть, вивчивши мене в Стрижавці, тут же пошлють далі, т. як на території УРСР, мабуть, є ще строгі табори». Тоді ж у листі синові Сурену, який щойно став студентом: «Коли я вступав у ВДІК, батько мій також сидів у тюрмі».
Минуло два роки, попереду – ще три. Він пише сестрі Рузанні, яка турбувалася про нього, намагалася добитися звільнення: «Я знаю свою вину, але думаю, що сиджу за інше. Не треба було підписувати свого часу листи і різко виступати з трибун. Чому я, вірменин, повинен жити в центрі Києва і робити український кінематограф. А ще отримувати призи на міжнародних фестивалях. Чому? За це треба розплачуватися»[10].
Голова КДБ УРСР В. Федорчук, домігшися свого, не заспокоївся. Звертаючись до В. Щербицького, 25 червня 1975 (Параджанов уже другий рік у зоні) пише: «Параджанов, перебуваючи в місцях ув’язнення, серед в’язнів продовжує допускати ідейно шкідливі й брехливі вигадки про радянську дійсність. Параджанов вважає, що його оббрехали і заявляє, що після звільнення поїде з України, але все одно за можливості буде у своїх фільмах оспівувати Україну, "виховувати народ так, як виховували М. Коцюбинський, Л. Українка"…»[11].
Параджанову 52 роки. Клопотання про звільнення тривають. У переведенні на будови народного господарства йому відмовлено. З листа сестрі Рузанні від 8 березня 1976 року дізнаємося, що він прийняв умови його звільнення. Установа послала характеристику і підтримала клопотання. Зима, робота, а сили вже не ті. Він пише: «Все, що в мене є, залишиться Ігорю, Суренчику й Гаріку» (тобто сину і племінникам: Ігор – син Рузанни, Суренчик – його син, Гарік – син Анни).
В помилуванні відмовляють. Він пише Світлані Щербатюк: «Не тому я в ізоляції, щоб мене милували». Більше того: «Багато що змінилося після відмови. Почали придиратися, шукати можливість виховувати мене і звинувачувати в тому ж, що й було на суді. Все це страшно, так як керує, очевидно, Київ. Це страшно». (лист 17 квітня 1976 року). Токсичність КДБ не припинялася.
В неволі тяжко, як писав поет… Параджанов працював – двірником, банщиком, латав мішки з грубої тканини. Третє місце ізоляції – Перевальськ, де він провів майже півтора роки. З листа Світлані: «19 серпня о 6-й ранку мене смикнули на етап. Знову те саме, що й з Губника. Я терміново зібрався і, забувши половину всього – одягу, їжі і предметів розкоші, – був доставлений в "столипінський" вагон, і трасою Вінниця – Хмельницьк – Львів – Харків і Ворошиловград я буду рухатися на нову зону». Він повідомив, що у Перевальську його влаштували у штаб «шнирьом», тобто днювальним, викликати потрібних людей, але скоро переведуть у сторожі чи пожежним. Ця зона – виробнича, випускала мостові й козлові крани. Нові пристрасті. Новий режим, новий голод. Друзям він пише, щоб не приїжджали.
Після звільнення 30 грудня 1977 року йому заборонили жити в Україні. Коли 20 липня 1990 року Параджанова не стало, своє прощальне слово Іван Дзюба назвав: «Він ще повернеться в Україну» і наголосив: «Сергій Параджанов помер. Помер? Ні. Його вбили. Вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до ідіотизму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками»[12].
Через 25 років Валерій Кравченко, керівник ГО «За реабілітацію «Першотравневої двійки», ще в середині 2000-х звернувся до НСКУ з пропозицією підключитися до реабілітації Сергія Параджанова. Я була тоді в секретаріаті спілки, а Головою Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка був Іван Дзюба; ми поєднали зусилля, звернувшись до Конституційного суду України. Нас підтримали, але, на жаль, не встигли з процедурою реабілітації до приходу до влади В. Януковича, а далі відбулися відомі історичні події. Валерій Кравченко, ретельно вивчивши слідчу справу С. Параджанова, аргументовано довів, що вона була сфабрикована КДБ й особисто В. Федорчуком. Власне, кадебісти цього і не приховували, принаймні, перед тодішнім Першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицьким: «Враждебные действия Параджанова были пресечены в декабре 1973 года органами прокуратуры с использованием наших материалов о его аморальном образе жизни». І ще: «Он поддерживал контакты с экстремистски настроенными националистами, в т. ч. с И. Дзюбой, Е. Сверстюком, И. Светличным, Н. Холодным».
Валерій Кравченко вказав на порушення під час досудового слідства, а саме: 1) донос до відділу внутрішніх справ 8 грудня 1973 Петриченка Семена Петровича, але цієї особи за вказаною адресою не виявилося, отже, це була фікція, лист анонімний, а за анонімками, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, кримінальних справ не порушують. Та встановлювати цю особу ніхто і не збирався. 2) Засудили Параджанова до відбування терміну в колонії суворого режиму, мотивуючи тим, що він уже відбував покарання в такій колонії. Насправді Параджанова звільнили в грудні 1947, і його судимість вигасла вже в 1954 році, тому він мав статус несудимого. Отже, рішення суду суперечило процесуальному законодавству. Як пише Кравченко, в такий спосіб суд догоджав КДБ. 3) На рапорті м. лейтенанта Артеменка (12. 12. 1973) є резолюція підполковника Хряпи: «Артеменко, порушити кримінальну справу» і дата: 11 грудня, тобто ще рапорту не було, і справу оформили заднім числом. 13 грудня Артеменко друкує постанову, і тоді ж її погоджують підполковник Хряпа і полковник Коняхин. 13 грудня затримують Ф. Десятника й відправляють на експертизу. У той же день пояснення в міліції дають М. Сенін і Воробйов. За квартирою митця невідступно стежить міліція.
Для інкримінування ст. 122 ч. 1 докази базувалися на свідченні А. Воробйова. Події, описані ним у показаннях, свідчать, що ні факту насильства не було, ні акту мужолозтва не сталося. Важлива деталь: Параджанов визнав себе винним лише по 1-й частині с. 122 (1 рік позбавлення волі). Враховуючи, що діяння, що інкримінувалися як мужолозтво тоді, на сьогодні (з 2000 року) не є злочинними, є правом вибору особи, тому це є достатньою підставою для скасування вироку суду від 25 квітня 1974 р. та реабілітації Параджанова за відсутності події злочину.
Щодо ст. 122 ч. 2, то навіть у той час ця стаття не містила вказівки на рекламування та зберігання порнографічних речей.
Але по справі Параджанова, як написав Кравченко, «маємо сім (!) відмов прокуратури та одну Київського обласного апеляційного суду на наші клопотання. <…>На позитивне вирішення справи могла б вплинути активність наших громадян»[13].
Арешт, слідство, суд – весь юридичний процес, як бачимо з наведених фактів,
проходили під «диригуванням» Комітету державної безпеки.
[1] Параджанов (Параджанян Саркіс) Сергій
Йосипович (1924–1990) – український, вірменський і грузинський кінорежисер.
Народний артист УРСР (1990). Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка
(1991, посмертно).
[2] Сергей Параджанов. Изоляция. Ереван, Музей Сергея Параджанова, 2022, с. 24.
[3] Дзюба Іван. Він ще повернеться в Україну. Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність. Твори, листи, документи архівів, спогади, статті, фотографії. – К. : «Спалах» ЛТД, 1994. С. 10.
[4] Протокол допиту Шахбазяна С. В. від 01.02.1974
року. Перед судом тоталітарним і вічності. Газета «Воля», грудень, 1998.
Спецвипуск. С. 9.
[5] Протокол допиту Якутовича Г. В. від 18 лютого 1974 року. Там само. С. 6.
[6] Протокол допиту Іллєнка Ю. Г. від
21.01.1974 року. Там само. С. 10.
[7] Перед судом тоталітарним і вічності. Там само. С. 11.
[8] Там
само. С. 9.
[9] Там само.
[10] Сергей Параджанов.
Изоляция. Ереван, Музей Сергея Параджанова, 2022, с. 183.
[11] Там само. С. 148.
[12] Дзюба Іван. Він ще повернеться в Україну. Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність… С. 11.
[13] Кравченко
Валерій. Нескасований вирок Сергієві Параджанову. Зб. Репресовані
кінематографісти. К., Редакція ж. «Кіно-Театр», 2017. С. 152–159.