Сергій Параджанов – особа поліфонічна, талановитий оповідач і образотворець.
Як митець він присвятив себе кінематографу, і це творче середовище по-своєму
вплинуло на його власний авторський стиль. Поза екраном Параджанов постійно
творив, це було властивістю його натури, характеру. У предметному сенсі, крім
фільмів, об’ємну художню спадщину Параджанова складають колажі. Мистецтвознавці
нараховують бл. 180-ти артефактів[1]. Створення повного
каталогу таких робіт давно назріло, але роботи розпорошені по різних музейних
фондах і приватних колекціях чи архівах в Україні та за кордоном.
Досліджують колажі Сергія Параджанова Володимир Тарасов і Наталія Мархайчук
з Харкова. 11 лютого 2022 року, – за 13 днів до того, що назавжди змінило наше
сьогодення, – ці дослідники мали лекцію «Як забути про колаж Параджанова?» у
Харківській муніципальній галереї. Автори аргументували цю назву тим, що
«Параджанова знають переважно як режисера і не знають як художника. ном.
В останні роки почала з’являтися інформація, проєкти щодо його колажів. Все
подається у вигляді двох іпостасей – режисер або колажист. Але людина працювала
як цілісна особистість, і навряд чи варто розділяти, хоча це такий
дослідницький метод, коли, віднявши одне, можна побачити інше»[2]. У своїх статтях Володимир
Тарасов і Наталія Мархайчук підсумовують: «Прийоми колажування мають немало
суто образотворчих властивостей, які по-різному відтворюються в
кінематографічному художньому тлі. Кінематограф С. Параджанова є органічною
частиною його образотворчої феноменології, яка набуває різних систем
репрезентації в декількох паралельних видових та жанрових парадигмах мистецтва»[3].
Авторський стиль Сергія Параджанова, проявом чого є колажі, визрів не одразу
й означився під час фільмування «Тіней забутих предків» (1964) – ця стрічка
стала тим Рубіконом у творчості Маестро, після подолання якого він знайшов свій
стиль. У кіно це передусім повнометражні фільми «Колір граната»/«Саят-Нова»
(1967), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984) та «Ашик-Керіб» (1988). Але
ознаки цього стилю можна простежити вже в його кінопроєкті «Intermezzo» за
новелою Михайла Коцюбинського. Цей задум Сергія Параджанова пройшов довгий шлях
різноманітних редакцій і схвалень/заборон аж до 1972 року включно[4], та
так і не відбувся на екрані. Як зазначали редактори Іван Драч та Євген Хринюк,
«в драматургії сценарію поєдналися два шари: історичний (факти, події, фото) і
суб’єктивний. В майбутньому фільмі відсутні діалоги, тому зоровий ряд повинен
стати одним з головних не тільки смислових, а й емоційних компонентів. Сценарій
– не екранізація, а імпровізація на тему, що не суперечить духові твору. Цим і
пояснюються деякі "відступи" авторів сценарію від першоджерела»[5].
Нарис такого нелінійного сценарію опублікований у книзі «Сергей Параджанов.
Исповедь» (С-П: Азбука, 2001) та має 11 розділів: Голуби з ілюстрованими
крильми, Розбурхана уява, Ранок, Молоко, Натюрморт, Хліб, Три білих вівчарки,
Кононівські поля, або Поля у червні, Жайвір, Патріотична сцена – прощання
ратника, Гімн сонцю. Уже сам їх перелік свідчить про асоціативно-символічний
образотворчий ключ твору, яким бачив його Маестро.
Акурат після «Тіней», 1965 року, датовано кінопроби до «Київських фресок»,
що повнометражним фільмом не стали, але існують як фільм короткометражний. Це
вже зрілий стиль Параджанова. Тут також майже нема слова (крім звучання
Літургії та популярних пісень), навіть у формі написів, тож автор покладається
тільки на зображення, пластику і звук, пов’язані асоціативно, що і складає
текст твору як своєрідний кінематографічний перформанс. У «Київських фресках»
бачимо улюблені Параджановим статичні композиції, площинне зображення та
окремії дії, в цілому – низку асоціативних образів. Наприклад,
українка-подолянка у традиційному вбранні (Антоніна Лефтій), сидячи на кришці
від роялю, вишиває вінчальний рушник, за роялем – чоловік-кавказець (Тенґіз
Арчвадзе), якому цей рушник призначений, інтер’єр на задньому тлі доповнюють
гіпсові бюсти грецьких філософів. Таке колажне мислення – питома риса творчого
методу Сергія Параджанова і характеризує його як митця-постмодерніста. Лінгвіст
Іван Бехта зауважує, що у постмодерністській філософії «текст інтерпретується
як колаж культурно-семіотичних кодів чи організована
за принципом колажу конструкція цитат, гра яких утворює поліфонічно семантичний
простір»[6]. «Київські фрески»
розповідають про Київ через 20 років по війні, це історія, прошита темою війни.
Воднораз, вона зіткана з власного досвіду Сергія Параджанова – його асоціацій
на цю тему. Тож українська автентика, атрибутики Києва сусідять з кавказькими
мотивами, солдати – з українськими гетьманами, популярні мелодії Шарля Азнавура
1960-х рр. – з мозаїками та алюзіями на фресковий живопис, німий крик героїні
(Вія Артмане) – з літургією російською мовою або київський робітник (Афанасій
Кочетков) – з радянським хітом «Родіна слишит» у виконанні дитячого хору тощо.
Тобто асоціативний підхід до образотворення передбачає втілення у ньому
насамперед авторського досвіду, і наявність авторського досвіду – передумова
такої образотворчої майстерні в цілому та її результат.
Зображення, мелодія та перформанс у творчій підготовці Параджанова передували кіно. Так, перший професійний стаж майбутній кінорежисер здобув у 1941–1942 рр. як художник-технолог на тбіліській фабриці «Радянська іграшка», у 1942–1945 рр. він навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, а з 1945 року – у Московській консерваторії у класі Ніни Дорлеак. Брав участь у концертній трупі, що виступала у військових госпіталях, а в 1946–1951 роках навчався на режисерському факультеті ВДІКу (майстерня Ігоря Савченка). Не варто забувати генетику, Сергій Параджанов виховувався у родині антиквара з діда-прадіда, тож умів бачити річ – її естетику й тактильність: походження, нашарування в ній часу, культури, історій. Власне, така біографічна траєкторія якнайкраще прояснює шлях і витоки мистецьких пошуків Маестро. Тому речі у його кінофресках є героями на рівні з акторами.
У такому стилі в 1967 році Параджанов зняв «Колір граната» на студії «Вірменфільм». Ця історія вірменського поета Арутюна Саядана, відомого під псевдонімом Саят-Нова, має чимало спільного у формальному підході з «Київськими фресками», проте відрізняється єдністю часопростору та зосереджена навколо життя поета і його культурно-історичного, національного середовища. У 1970 році московське керівництво не рекомендувало фільм для широкого перегляду. Але в прокат «Колір граната» вийшов у версії, яку змонтував режисер Сергій Юткевич. 1973 року самого Параджанова було заарештовано і засуджено до п’ятирічного ув’язнення, а звільнено 30 грудня 1977 року без права жити в Україні. Якраз у цей важкий період творчою віддушиною для нього стають колаж та асамбляж – споріднені техніки, де асамбляж відрізняється об’ємністю і виконується із застосуванням фрагментів якихось предметів – фурнітури, битої кераміки чи скла, тканин тощо. Це було у буквальному сенсі майструванням мистецтва, що знову ж таки ідентифікує Сергія Параджанова як художника-постмодерніста.
Серед цього доробку впадає в око захоплення автора класичним європейським
мистецтвом, особливо часто він застосовує репліки у бік Відродження, аранжує
полотна Боттічеллі, Да Вінчі та ін. Окрему лінію складають автопортрети, у т.
ч. постановочні фотопортрети-колажі в інтер’єрі. Здебільшого колажі та асамбляж
Параджанова – це поліфонічні композиції, у яких обличчя, постать героя слугують
тільки приводом для розростання фантазійного простору довкола та подекуди
розчиняються у ньому. Предмет, що перебуває на рівні з героєм. Іноді Сергій
Параджанов доходить у своїх рукотворних композиціях до хаосу – розщеплює форму
на міріади фрагментів. Таким чином він пройшов до логічної межі в окресленому
ним напрямі творчого пошуку. Цю стадію переживає загалом усе сучасне мистецтво
нині, й це веде свій родовід від імпресіонізму, який уперше посягнув на форму,
а наступні мистецькі течії ХХ ст. розвинули цей посил і перевтілилися в епоху
постмодернізму, яка залишається актуальною на початку ХХІ ст. Сергій Параджанов
є яскравим виразником – класиком цієї епохи.
[1] Ганна Цьомик. Харків’ян запрошують на лекцію,
присвячену творчості Параджанова як художника. 11 лютого 2022. https://
suspilne.media/205386-harkivan-zaprosuut-na-lekciu-prisvacenu-tvorcosti-paradzanova-ak-hudoznika/
[2] Там само.
[3] В. В. Тарасов, Н. В. Мархайчук, М. Конєва. Колаж як основа творчої методології Сергія Параджанова. Культура України. С. 81–90
[4] Лариса Брюховецька. Не екранізація, а
імпровізація. «Intermezzo»: нездійснений задум Сергія Параджанова. Кіно-Театр, 2021. №6.
[5] Там само.
[6] Іван Бехта. Художньо-естетичні концепти англомовного літературно-художнього твору постмодернізму. Лінгвістика: Зб. наук. праць. Луганськ: Альма-матер, 2008. №2 (14). С. 163.