Вистава «Конотопська відьма» Івана Уривського здобула велику популярність серед публіки, заполонила соціальні мережі від TikTok до Facebook; різні журнали, сайти ставили її на перше місце серед тих, які треба відвідати до кінця цього року.
Сучасні постановки за класичними українськими творами продовжують підкорювати серця українців, спонукають до вивчення рідної літератури, допомагають зламати стереотипи, зокрема, молодшого покоління про те, що «шкільна класична література – це нудно» або «театр – це нудно», пропонують нові театральні та мистецькі форми для піднесення та просування української та західноєвропейської класики у сфері світових трендів перформативних мистецтв.
Сьогодні театр люблять, розглядають його як елемент дозвілля, як лікування від душевного болю, рекламують, плекають та підтримують. Підтверджує це завершення «Конотопської відьми», де оплески глядачів не стихали більше 10 хвилин. Активна участь українців у відвідуванні вітчизняної класики не може не тішити.
Якщо ви шукаєте складний та філософський сюжет, то вам однозначно не сюди. Бо сюжет «Конотопської відьми» Квітки-Основ’яненка доволі простий. Весь смак вистави в оздобленні, передусім у піснях, костюмах, звуках, сцені, світлі, тобто в експозиційних ефектах і, звісно, у грі акторів. Режисер зміг балансувати між трагедією та комедією та забарвити п’єсу широким спектром звукових, світлових прийомів, експозиційних предметів. Важливим аспектом є світло: як і куди воно падає, як освітлює акторів та яким кольором. Наскільки воно сприяє сприйняттю дійства, свідчить момент з топленням відьом. Коли сотник та писар шукали справжню відьму, то вирішили їх втопити, і та, яка залишиться жива, – відьма. Троє відьом стояли біля стіни, а них падало світло, яке з часом ставало синім, що означало, що відьму топили – це було і заворожуюче, і моторошно. Світло було важливе і тоді, коли Явдоха Зубиха ворожінням викликала Дем’яна з Чернігова. Відьма стояла з одного боку сцени на тлі білої стіни з чорним хрестом, а з іншого, з верхньої частини сцени, на неї був спрямований промінь білого світла, неначе повний місяць. Хрест на стіні, який час від часу мерехтів, став одним з основних та важливих символів, до нього зверталися головні герої у разі негараздів чи спасіння від нечистої сили. За допомогою світла на стінах відбивалися тіні акторів, що створювало ефект камерності.
Роль-трансформер трьох відьом заслуговує на окрему увагу: вони зіграли збірний образ відьом усіх часів, міняючи свої образи органічно та лаконічно. Спочатку слугували як частина декорації, злившись зі стінкою хати-мазанки та слідкуючи за діями персонажів, складаючи пісні. Потім стали активнішими персонажами й зіграли роль повноцінних відьом, яких топили (Чирячка, Рябоклячка, Псючиха) – їх оживила Зубиха, вони повернулися на сцену у чорному відьомському вбранні, а в кінці вийшли зі сцени у глядацький зал.
Пісні займають важливе місце у побудові сюжету. Лунали не тільки традиційні українські пісні – Сусанна Карпенко осучаснила музичний супровід, додавши українського репу та авторську гумористичну пісню сотника, включаючи автентичні мотиви та звуки, притаманні українській народній музиці. Поєднання репу та колискової, яку співала відьма Оленці, аби зачарувати, – звучало настільки органічно, що можна було повірити, що реп і справді читали у Конотопі в тих давніх часах.
«Конотопська відьма» – вистава контрастна, з широким спектром емоцій і настроїв героїв. У ній лише два кольори – чорний та білий, як ідея боротьби добра і зла. Біла стіна хати-мазанки, чорний та білий одяг акторів – це естетично тішило око. Два кольори, проте безліч відтінків людських емоцій – від гумору та кохання до брехні та трагічної кінцівки. Герої змінювалися, сцена – ні, але вона не набридала глядачеві, це підкреслює її універсальність.
Чаклунство було передано передусім пластикою акторів, наприклад, коли головна відьма зачаровувала сотника, коли топили відьом, коли відьма повернула Дем’яна з Чернігова у Конотоп чи зачаровувала Оленку, щоб та покохала сотника. Актори робили то плавні, то різкі рухи, якими передавали сутність чар. Танці завжди з’являлися в кульмінаційні моменти. Наприклад, танець Олени й Дем’яна після їхнього весілля – експресивний та показує сумні наслідки чарів. Танець сотника та радника на початку – дивакуватий. Або сповнений відчаю і тугою за Дем’яном танець Олени – це різні прояви надприродного, що надають химерності виставі. Дивного, хтонічного та надприродного надають і такі елементи, як актор у масці корови, що з’являється з туману у дверях, а також сіно, що заполонило глибину сцени, а на передній частині – поодинокі «перекотиполе».
Відтак засоби, що допомагають відчути подих нечистої сили, – це передусім пластика акторів, співи, світло, а також елементи сценографії. З моторошною атмосферою балансував український гумор, який був неперевершений. Серед напруженої, експресивної вистави йому знаходилося місце. Наприклад, сцена з осучасненою весільною традицією. У творі Олена піднесла сотникові печеного гарбуза на обід, а отримати гарбуза на сватанні – це великий сором та відмова від шлюбу. У виставі гарбуз замінено на гарбузове насіння, яке вилітає з рота сотника, що плаче, наче маленька дитина, натомість Олена глузливо лузає його, спершись об стіну разом з трьома відьмами – від гумористичного епізоду зал вибухає сміхом. Після невдалого сватання заходить до хати Дем’ян, який починає бійку з сотником та заводить з відьмами пісню: «Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?».
У п’єсі нещаслива й повчальна кінцівка. Повчальна, бо не треба шукати допомоги у зла, у нашому випадку у ворожінні, не треба втручатися у природний стан речей, бо це може привести людину у пастку, з якої нелегко вибратися. Нещаслива, тому що Дем’ян та Олена – не разом, точніше, вони недовго разом пожили, бо спочатку це було не кохання, радше закоханість, а потім у буденний стан речей вторглося відьомство, і відтоді всі дії – це не дії головних героїв, а дії відьомства. Тому в кінці Зубиха каже: «Чого до відьомства зверталися?»
У чому ж феномен «Конотопської відьми»? На мою думку, є дві відповіді.
По-перше, українці з прадавніх часів схильні до фантазувань. Ця риса української ментальності базується на глибинних шарах архаїчної землеробської культури, побудованої на міфології та демонології. Українці – народ із сильно розвиненим магічним мисленням та з великою магічною традицією[1]. Ворожіння завжди було в повсякденні: на свята, для лікування, для помсти, щоб причаровувати коханого. Всі ці способи відображені в українській культурі та існують і сьогодні.
Магічне мислення називали вродженим інстинктом. Саме воно
вплинуло на розвиток романтичних тенденцій в українському народознавстві, які
проявилися у XVIII– XIX століттях у формах підвищеного інтересу до старовини,
до національного характеру, фольклору, поезії, до прадавнього коріння взагалі[2]. Такі
форми наявні і в сучасному українському суспільстві, особливо після початку
повномасштабного вторгнення: українці тягнуться до пізнання й дослідження свого
коріння, фольклору, поезії, традицій. Тож тема ворожіння, чаклунства,
відьомства завжди була цікава українцям, бо це наше коріння, наш спадок.
«Конотопська відьма» – якраз про минувшину сучасними словами.
По-друге, на мою думку, успіх «Конотопської відьми» в тому,
що ця постановка універсальна і класична, її може дивитися будь-який глядач. Це
квінтесенція моторошної сторони українського фольклору, традицій, сучасності та
культури. Твір багатогранний, торкається вічних та особистих проблем людини,
які відлунюють у сучасності, викликає емоції за допомогою українських пісень,
які співали наші пращури. Вистава зв’язує невидимою ниткою сучасних українців з
прадавньою силою, що є в кожному з нас. У виставі домінують повторювані вічні
культурні архетипи, які є актуальними, попри епоху. Тож Конотоп – це може бути
узагальнене українське село, яке пам’ятають чимало українців, бо дітьми
гостювали у своїх дідусів і бабусь і чули про відьму, яка живе у крайній хаті
та займається ворожінням. Це класика, яка знайде відгук у серці кожного
українця та пробудить колективну пам’ять – ось у чому феномен «Конотопської
відьми» та чому слід її подивитися.
[1] Пономарьов А. П. Українська етнографія. Курс
лекцій. К.,1994. С. 53.
[2]
Там само.