У вересні 2023 року відбувся ювілейний Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Гасло #ми_вдома було обрано недаремно, адже після звільнення Херсона він частково туди повернувся і на тиждень об’єднав 21 місто України, а також Ґабчіково (Словаччина), Брагу (Португалія) і Стамбул (Туреччина). Кожен театр-учасник показував виставу на своїй сцені. Кілька подій камерного формату пройшли у Херсоні (у безпечних місцях без публічного анонсування). Афіша складалася з 66 вистав, 20 з яких показували у Києві. Подаємо враження від трьох вистав столичних театрів. Хоч експертна рада фестивалю була сформована, та оргкомітет вирішив не відзначати лауреатів, аргументуючи це тим, що всі учасники вже є переможцями, якщо беруть участь у фестивалі, що відбувається під час війни.
Невидимий друг Гарві
Комедія Мері Чейз «Кролик Гарві», як і чимало інших американських і британських драматичних творів, будується на парадоксі. Справді, чи не парадоксально, що найбільш адекватним – і в поведінці, й у висловлюваннях – є головний герой Елвуд, на відміну від свого родинного оточення та персоналу психлікарні. А саме дивака Елвуда його рідна сестра Вета хоче спровадити у божевільню. Глядачі «Кролика Гарві» Молодого театру в Києві аж до фіналу не знають, чим закінчиться колізія, та Елвуда від шокової терапії все-таки врятують в останню мить. Правда, в те, що Вета здатна передумати і врятувати свого брата, не дуже віриш. Але в таких творах має бути щасливий кінець.
Дім головних героїв і психіатрична клініка – саме там розгортаються події. Динамічно, наступально, сповнені енергією акторів. А сприяє цьому те, що режисер Андрій Білоус комедійно-драматичний твір поставив як музичнохореографічний, і потужні акорди музики, що нагадують сучасні дискотеки, стимулюють акторів до безперервної рухливості, тим самим полегшуючи колізію й обнадіюючи, що нічого лихого з головним героєм не може статися. Дивлячись на полегшено-гротескне вирішення лікарняних епізодів, розумієш, звідки походить понура візія «Польоту над гніздом зозулі» – проблема з психічними розладами, очевидно, не випадкова в американській драматургії, адже дійсність вимагає бути успішним, благополучним, а це не у всіх виходить, тож і виникає конфлікт між внутрішнім світом людини і реальною дійсністю.
У цій виставі серйозність теми (вихід із самотності у спілкуванні з невидимим, тобто уявним, другом) нівелюється постійним і навіть надокучливим акцентом на відвертій сексуальності персонажів. Ясно, що це, як і дискотечна ідилія, – реверанс молодій аудиторії. Але для вдумливого глядача найбільшим дарунком є епізоди розмов Елвуда – Олексія Вертинського з оточенням, його неймовірна відкритість, доброзичливість, нездатність навіть запідозрювати чогось лихого у вчинках довколишніх людей. Загалом, всі актори показують хороший клас ансамблевості, хоча іноді й переграють, але це ж, очевидно, за вимогою режисера. Декорації й костюми Бориса Орлова – оригінальні й перфектні.
Лариса Іванишина
Світ жінки у «ЇЇОКеАНі» та «Довірливих розмовах»
Незалежному київському колективу «ТОтеатр» – 3 роки. У «Мельпомені Таврії» він вперше брав участь у 2021 році. Тоді ще театр тільки шукав себе, а сьогодні він уже зайняв свою нішу у секторі перформативного мистецтва, який через тілесні, музичні і духовні практики досліджує природу людини, її сутність і призначення. «ТОтеатр» розшифровується як «Тілесно орієнтований театр» і, крім показу вистав, він ще організовує акторські курси за системою аналізу руху чехословацького танцівника, хореографа і викладача Рудольфа Лабана, лабораторії з імпровізації та інші майстер-класи.
На 25-тій «Мельпомені Таврії» театр поїхав у Херсон з проєктом «Театральна гра “ТУТіЗАР”», який включав терапевтичні заняття і показ вистави «ТУТіЗАР», а на сцені Центру ім. Леся Курбаса у Києві показував виставу «ЇЇОКеАН». Режисерка вистав – Олена Вахрамєєва, вона ж співзасновниця театру спільно з Оленою Костровою. У «ЇЇОКеАН» задіяно 9 акторок (Зоряна Галаджій, Юлія Шевченко, Марина Трошина, Олександра Тараканова, Анастасія Бондаренко, Юна Сульдіна, Юлія Яковенко, Катерина Лещенко, Катерина Левіна), які візуально нагадують 9 муз або давньогрецьких богинь: у білосніжному вбранні різних кроїв, кожна по-своєму красива і особлива, зі своїм талантом і вдачею. Четверо акторів-музикантів, які сиділи поруч з глядачами, акомпанували їм на різноманітних інструментах, створюючи музично-шумовий супровід – магічний, медитативний, ритуально-динамічний, ритмічно-танцювальний.
У виставі немає сюжетної лінії. Через різні історії з сучасного життя, містичні легенди і навіть ритуали акторки заглиблюються у світ жінки: намагаються зрозуміти її природу, призначення і як воно з часом змінилося, її бажання і фантазії, страхи і комплекси. Вони шукають ідеал сучасної жінки, розбираються, у чому полягає її краса і щастя, сильні і слабкі сторони. Одна історія перетікає в іншу: одна як медитація, інша як ритуальний танець, якась – як заняття у фітнес-центрі, наступна – як сповідь. Але усі є частиною одного меседжу: кожна жінка неповторна і особлива, незалежно від ваги і зовнішніх даних, віку і таланту, сімейного статусу і життєвих переконань. І кожна має право кохати і бути коханою, відчувати і дарувати щастя, а головне – бути собою. Цю виставу я би відзначила за акторську ансамблевість.
Вистава «Довірливі розмови» Київського Малого драматичного театру теж досліджує жінку. Поставлена за мотивами роману Інґмара Берґмана, вона розповідає про Анну (Вероніка Шостак), яка через одну поступку в юності пішла хибним шляхом і згубила своє життя та рідних.
Вистава вирішена у форматі site-specific, тобто дійство адаптоване до обраного простору. Малий драматичний театр працює в не театральному, а житловому приміщенні історичної будівлі початку ХХ століття, інтер’єр кімнат якої став органічною декорацією вистави. Кожен епізод відбувається в іншій частині театру – холі, на сцені, в кабінетах працівників тощо, куди глядачі переміщаються за ненав’язливою командою гіда вистави (на «Мельпомені» гідом був режисер Дмитро Весельський). І це додає виставі кіношного сприйняття.
Завдяки добре продуманому освітленню і елементам реквізиту, куточки приміщення стають храмом і кафе, де Анна зустрічається зі своїм дядечком Якубом (Дмитро Базай), їдальнею дому і будиночком відпочинку біля моря, де вона проводить час з чоловіком Генріхом (Юрій Кулініч), робочим кабінетом, куди приходить до неї мати, набережною і номером готелю, де вона бачиться з хлопцем Тумасом (Дмитро Лях). Всі ці простори невеликі, тож дійство відбувається на відстані витягнутої руки і схоже на своєрідне підглядання за чужим життям. Іноді складається відчуття безпосередньої причетності до подій як свідка.
Епізоди життя Анни подані не в хронологічному порядку, тож лише у фіналі глядачі розуміють, що все її життя – це брехня. Немає ніякого коханця, через вигадку якого життя подружжя стало мукою, а Генріха довело до божевілля. Вона вигадала роман з коханцем як своєрідну покару чи помсту собі і близьким за те, що у юності не обрала шлях, який хотіла, – бути корисною людям, вивчитися на медсестру і поїхати в Азію.
Однак слід розуміти, що 100 років тому заможні жінки в країнах Європи (події відбуваються у Швеції) не працювали, а займалися домом і дітьми. Тож чи був насправді вибір у Анни – вчитися і працювати чи вийти заміж і займатися домом, чоловіком та дітьми – питання відкрите. Сучасна європейська жінка має свободу і право вибору: може або будувати кар’єру, або присвятити себе родині, або гармонійно поєднувати одне і друге. Бо ніхто не засудить її, і ніякі закони цьому не суперечать. Тому ситуацію, яка склалася з Анною, нинішній глядач більше сприймає як втрату себе, самообман, заміну своїх бажань чужими (нав’язаними кимось), що призводить до нереалізованості, невдоволення собою, життєвих проблем. Тож вистава спонукає до роздумів: чи на своєму ти шляху? чи улюбленою справою займаєшся? чи щасливий, і що саме робить тебе щасливим?
Вікторія Котенок