Олег Цьона: «На сцені говорити про війну можна і не буквально»

Бесіду вела Лариса Брюховецька

---

– Під враженням вистави «Захар Беркут» Андрія Приходька, де ви як виконавець двох головних ролей – старійшини Захара Беркута і боярина Тугара Вовка – несете найбільше навантаження, переконливо перевтілюючись то в одного, то в іншого, захотілося дізнатися, кому належала ідея сценічної постановки, і чому один актор у двох ролях?
– На той час Андрій Приходько працював у нашому театрі – режисером, і ми з ним міркували, в яку «роботу» заходити? Зійшлися на тому, що ставитимемо «Лунаса» за п’єсою «Танці на Луназу» Брайяна Фріла. Але… ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА… і нам, акторам, цей твір здався не на часі. (Він таки це зробив у Львівському ТЮГу). З наших пошуків матеріалу, і з огляду на мене як актора – в Андрія виникла ідея постановки «Захара Беркута». Основний режисерський задум – показати персонажів Захара Беркута і Тугара Вовка як дві іпостасі однієї особи. Такий-от дуалізм. Мені ідея сподобалася. Це цікаво в плані психологічному і цікаво по-акторськи – два погляди на одну особу. Я погодився…

– На афіші зазначено, що виставу підтримав один із німецьких фондів?
– Ми написали проєкт, і нас підтримав Goethe Institut.

– Від Андрія Приходька почула, що у вас були дискусії під час роботи. Зокрема, і щодо «подвійного» персонажа…
– Звісно, бо в будь-якій роботі ведуться дискусії. Тут є певний хід – і режисерський, і акторський. І в результаті в постановці – правда посередині: як акторська, так і режисерська. Але, як на мене, цих персонажів у виставі не можна трактувати як щось одне. В результаті я все одно граю двох різних героїв.

– Російська мова Тугара Вовка (іноді) та злих сил накладається на російсько-українську війну. Є інші складові: конфлікт кольорів: барвисті – в тухольців і чорні – в агресорів. Музика так само вибудувана на контрасті. В цьому сенсі вистава дуже цілісна. Взагалі, дуже цікава її форма. Як вона складалася?
– Якщо говорити з внутрішнього погляду, скажу відверто, все це народжувалося у важких муках. Було складно, контраверсійно. Це пов’язано з акторами та їхніми позитивними і негативними реакціями (нагадую, за вікнами – війна). Незрозумілою (на початку) концепцією режисера… Складно було в роботі з хореографією… Можливо, простіше було з музикою… Але мало-помалу досягли консенсусу... Нам, акторам-«курбасівцям», було непросто з режисерським методом, коли Андрій пропонував дуже чітку форму, а ми (маю на увазі нашу власну методологію театру) звикли, що дія і форма народжуються насамперед зі змісту… Бурлило…(сміється), але прем’єра відбулась.

– У ваших акторів чудові голоси, ансамблевий спів. А тут фольклор ХІІІ століття, пісні, танець, що дозволяє заглибитися в сиву давнину. Режисерська інтерпретація твору Франка нас туди відсилає. Можливо, не так костюмами, як музичним вирішенням, хореографією – власне, все працює на творення історичної епохи. Це враження підтверджує реакція юних глядачів: відчувалося, що вони втягнуті в дійство, завдяки магії вистави.
– Щодо музичного оформлення вистави, я радий і щасливий. Це наша особливість. Наша «родзинка». Відтоді, коли в нашому театрі працювала Наталка Половинка (тепер художній керівник – директор театрального центру «Слово і Голос»), ми знаємо, вміємо, любимо автентичний спів. І ми «тримаємо» цей рівень. Це важливий аспект нашого існування як театру імені Леся Курбаса: живий звук, автентичний спів. У цій виставі він тут знову проявився, як, зрештою, в першій роботі Андрія Приходька у нашому театрі – виставі «Лісова пісня» за Лесею Українкою. Більше того, думаю, що це був один із чільних мотиваційних моментів для Андрія зробити цю виставу саме в нас. У наших щорічних акторських конкурсах звертаємо особливу увагу на акторів, що добре володіють голосом, музично обдаровані. Ми їх леліємо… Тому на платформі театру імені Леся Курбаса є так багато співочих проєктів: «Курбаси», «Оркестра Почувань» з Марією Онещак, «Євшан-Зілля» Наталії Рибки-Пархоменко, «Миклухо–Маклай» за участі Ярослава Федорчука, «Коло Раю», де задіяні наші актори Микола Береза та Марко Свіжінський…

– Коли випадає подивитися в театрі щось вражаюче й цінне, хочеться, щоб якомога більше людей могли побачити це мистецьке диво. Тож бажаю, щоб ви із «Захаром Беркутом» виходили на ширший простір.
– Так… Найближче – плануємо поїздку з цією виставою до Івано-Франківська – з Ростиславом Держипільським ми хороші друзі. Необхідний сценічний простір для «Захара Беркута» – амфітеатр. А в них є необхідні умови для якісної презентації вистави глядачам... Спробуємо там… А тоді вже будемо шукати відповідну сцену в Києві та інших містах України, а можливо, й за кордоном.

– Це було б чудово. Київ спраглий за таким видовищем. Експерименти, якими нині молоді режисери захоплюються в київських театрах, – справа корисна і потрібна. Але хочеться чогось і для душі.
– Я вас чомусь чудово розумію. На жаль, я не бачив цих київських вистав, чую тільки рефлексії. Не їжджу, бо немає часу, зайнятий своїм. Але за моїми відчуттями (те, що я встигаю фрагментарно побачити в театральному житті України загалом), вкладається у сказане вами: «А для душі?..»

– Ви – директор-художній керівник театру імені Леся Курбаса вже чотири роки. Як у вас з режисурою? Як вдається підтримувати свій напрям?
– Насправді, в теперішніх театральних умовах досить складно утримувати свій шлях та власну методологію. Тим не менше, я не втрачаю надії, що вдасться втримати нашу стратегію інтелектуального театру. Ми сьогодні в такій ситуації, що складно знайти режисерів, які б працювали в цьому напрямі: наприклад, я б дуже хотів, щоб з нами працював Давид Петросян. І на даний момент – ми вже маємо певні домовленості. Сподіваюсь, що вони таки стануться… З приватних розмов знаю, що Давид має певний особистий пієтет до нашого театру. Так, ми постійно шукаємо режисерів, які суголосні нам як «театру Курбаса».

– Бракує загальноукраїнської дискусії в середовищі режисерів і художніх керівників, аби зрозуміти, куди рухається театр в умовах війни, з яким матеріалом має працювати. Мені здається, що це потрібно.
– Це потрібно, але цього нема. Кожен розглядає ситуацію війни по-своєму…

– Театр і війна. Ми вийшли на цю важливу тему…
– З позицій нашого театру я вважаю, що елементарне повернення до того, що ми робили, – це вже правильно. Я не схильний думати, що про війну потрібно говорити зі сцени буквально. Її досить поза межами театру. Хоча, як, наприклад, в «Захарі Беркуті», вона дуже близько. Ми зараз почали нову роботу. Дмитро Захоженко ставить Мольєра. Ми довго думали, вибирали, були варіанти сучасної драматургії, де буквально говорять про війну. Я згоден, розумію, що хтось повинен цим займатися, і є театри, створені саме для цього… Наш театр не працює у таких жанрах драматургії, і тим не менше, він завжди говорить про актуальне: мовою класичної драматургії – української і зарубіжної. Говорить про вічні речі, які поміщають у себе й сьогодення. Тому і зараз я зупинився на Мольєрі, за допомогою його п’єси говоритимемо про ті проблеми, які нині існують. Те, що ми робимо, відображає наш час…

– Мудрий Лукіно Вісконті, коли його звинувачували, що він ставить фільми не про сучасність, казав: «Минуле – це те, що завжди». Наступне питання стосується вас. Ви долучилися до театру імені Леся Курбаса з самого початку й залишаєтеся вірним йому. Як вдається поєднувати акторство, адміністративну роботу й художнє керівництво?
– Я задіяний у багатьох виставах – і це добре! Тому що я насамперед – актор, і мислю себе як актор. Так склалися обставини, що мені довелося взятися за цю справу. Зрештою, я не був проти. Настав такий момент, коли я зрозумів: «А хто ж, як не ти?» Може, це пафосно звучить, але так є. Це було наше спільне з Володимиром Кучинським рішення: далі разом тягнути цього воза. Я не скаржуся, більше того, відкриваю в собі непоганого адміністратора. Це не є якоюсь альтернативою до акторства, а скоріше доповненням. Іноді складно, але можливо. Одне другому не завше заважає.

– Які ролі ваші улюблені?
– Хоча сьогодні це «не на часі» (з відомих обставин), але до моїх улюблених (з виключно професійних акторських міркувань) належить роль Свидригайлова у виставі «Забави для Фауста» за Ф. Достоєвським. Ми її грали в театрі аж до самої війни. Попри те, що виставі було двадцять з лишком років, це була актуальна, культова вистава. Російську драматургію ми, зрозуміло, нині прибрали...

Ще можу сказати про мою любов – «Чекаючи на Ґодо» Беккета. Кілька років тому ми припинили її грати попереднім складом, але цього року відновили з новим. А всі свої інші ролі я також люблю – бо я їх граю. А грати не люблячи – який сенс?

– А ролі в кіно?
– У мене зараз в кіно затишшя. З серіальними історіями я маю мало стосунків, окрім «І будуть люди» за Анатолієм Дімаровим: зіграв роль священника. Аркадій Непиталюк – це один з тих режисерів у кіно, з яким би я ще хотів попрацювати в майбутньому…

 

Львів, 7 жовтня 2023 року