У 1986 році літературний доробок Івана Миколайчука поповнив новий сценарій, створений спільно з французькою режисеркою Еліан Сабате. «Острів сліз» є останнім з нині відомих дванадцяти кіносценаріїв Івана Миколайчука. Передумови його появи не менш цікаві, ніж сам його сюжет, що виник з життя. У 1983 році історія українки Катерини Ясенчук, яка емігрувала до США та через незнання англійської мови провела 55 років у психіатричній лікарні, стала надбанням світових інформаційних агентств, нею зацікавилась француженка Еліан Сабате з наміром зробити фільм. Через радянське посольство у Франції вона розшукала Івана Миколайчука, приїхала до Києва і попросила українського митця показати їй Західну Україну[1]. Разом, у супроводі приставлених осіб з органів держбезпеки, вони відвідали Львів і Луцьк, а потім кожен писав свій варіант сценарію. Однак «Острів сліз» так і залишився на папері: Івана Миколайчука не стало у серпні 1987 року, тож ідея фільму «канула в Лету» разом із Еліан Сабате, котра у себе на батьківщині сьогодні більше відома як громадська діячка в місцевому самоврядуванні.
Тема еміграції зацікавила Івана Миколайчука ще під час поїздки до Аргентини у Мар-дель-Плата 1965 року та зайняла у його творчості окрему нішу, зокрема, висвітлена в одній з двох режисерських робіт майстра – фільмі «Така тепла, така пізня осінь» (1981) та сценаріях, підставами для яких були сюжети з життя Катерини Ясенчук і буковинця Волощука[2].
«Пам’ять батьківщини»[3], «духовне її відчуття»[4], за визнанням самого Івана Миколайчука, й стали тим лейтмотивом, через який тема еміграції розкрита у його творчості. «Острів сліз» або «Острів надії» – неофіційні назви Елліс Айленду – острівця неподалік від Статуї Свободи у гавані Нью-Йорка, на якому було зведено найбільший у США імміграційний пункт, куди у 1892–1954 рр. з’їжджалися переважно мігранти з Європи. У 1965 році острів став частиною Національного пам’ятного комплексу Статуї Свободи, з 1990 року у головній будівлі Елліс Айленду відкрито Музей імміграції. Як «Острів сліз» та «Острів надії», – назва залежить від фортуни мігранта, – Елліс Айленд увійшов у мистецтво в широкому національному та часовому вимірі. Один із фільмів, що приходять на пам’ять, – «Фатальна пристрасть» (в оригіналі «Іммігрантка») 2013 року, американця Джеймса Грея з Маріон Котіяр, Хоакіном Феніксом та Джеремі Реннером у головних ролях. Тут ідеться про двох сестер-емігранток з Польщі, котрі прибувають до США у 1920-х роках; одна з них через хворобу залишається заручницею на о. Елліс, друга, аби визволити сестру та уникнути її депортації назад до Польщі, змушена стати повією. Для режисера Джеймса Грея це не перший фільм на іммігрантську тему. 1994 року він дебютував у кіно як сценарист та режисер стрічкою «Маленька Одеса», за яку здобув «Срібного Лева» 51-го Венеційського кінофестивалю. «Маленька Одеса» – фільм на «злобу дня» про сімейну драму на тлі бандитських розбірок у середовищі радянських мігрантів останньої хвилі, які масово заселили Брайтон-Біч, неофіційна назва якого й дала назву фільму. Отже, скільки людей – стільки й трактувань, скільки народів – стільки ментальностей-культур-емоцій, які формують свою оптику у баченні теми.
Щодо «Острову сліз», відомі щонайменше два тексти Миколайчука. Це літературна заявка до сценарію чорно-білої стрічки[5] під назвою «Чиста дошка», опублікована у «Літературній Україні» 20 серпня 1987 року, а також власне сценарій «Острів сліз» у співавторстві з Еліан Сабате, датований 14 вересня 1986 та оприлюднений в перекладі з російської Ольги Буряк і Лариси Брюховецької у виданні «Іван Миколайчук. Сценарії» 2008 року. Ці тексти допов-нюють один одного. «Чиста дошка» як заявка до сценарію є стислим викладом сюжету, стилістично вона, наче пісня, – має лаконічно-поетичну завершену драматургію. Проте тут бачимо розлогий фрагмент «всезагальної сповіді народної», який не увійшов до самого сценарію, але значно опукліше презентує характеристики як самого твору, так і його персонажів, типажів у цілому.
«Пам’ять батьківщини» – один з художніх засобів у задумі «Острову сліз». У канві твору раз-по-раз чергуються спогади головної героїні Катерини Ясенчук та будні, серед яких силою обставин їй доводиться жити. Хроніка світових подій, катаклізмів – крах біржі на Волл-стріт, 1933-й рік, 1937-й, відголоски Другої світової у розмовах санітарок окреслюють межі часу, який для Катерини давно став умовним: вона залишається осторонь цієї всесвітньої суєти, збавляючи свою самотність спогадами про окремі дні з тих 18 років, які вона прожила на батьківщині. Свій час Катерина міряє, уявляючи сина, який дорослішає, таким чином зберігаючи розуміння періоду, що для неї минає у стінах її палати. Сценарій має паралельну підрядну сюжетну лінію, що висвітлює життя лікарні – портретує пацієнтів, персонал. Зокрема, з череди ситуацій вимальовується майже детективний випадок із завгоспом, який роками крав кошти з бюджету лікарні на придбання алкоголю та на робочому місці розпивав. Цим автори надають своїй історії просторовості та уникають композиційної замкненості, до слова, цілком виправданої з огляду на ізольованість їхньої героїні. Саме ця обставина в структурі твору відображає важливу грань між самотністю та хворобою як темою, в якій людина демонструє певний патологічний стан психіки, є душевнохворою. Іван Миколайчук добре розумів цю межу і, підсвідомо чи ні, означив це у сценарії. Хоча Катерина Ясенчук як реальна жінка не потребувала прототипів, все ж вони у неї були. Ще у юнацькі роки Іван Миколайчук мав досвід роботи у психіатричній лікарні в його рідному селі Чорториї. Тоді надійшов пацієнт на прізвище Невідомий – у нього не було документів, і він втратив дар мови. Згодом з’ясувалося, що то був Іван Камбур, Герой Радянського Союзу. Цей сюжет, зі спогадів Марії Миколайчук, «надовго полонив Миколайчука, і він мріяв щось створити на його основі»[6].
В «Острові сліз» героїня знаходить вихід – своє «вікно у світ» – завдяки малюванню. Вона розписує стіни палат, куди її селять. Там зображене й вікно, розмальоване квітами. Саме малюнки дещо наближають медперсонал до визначення географії походження Катерини: так з’ясовується, що вона слов’янка. Розписи Катерини відкриті для всіх, але як її частина, її особистий вимір, не можуть бути окремо від неї, тому вона їх змиває зі стін приміщень, які полишає. «Острів сліз» та «Чиста дошка», що опублікована через рік після написання самого сценарію, мають різний фінал. В «Острові сліз» він відкритий – про дальшу долю героїні читач довідується у форматі тексту інформаційного повідомлення ЗМІ, натомість у «Чистій дошці» Катерина помирає на руках у поліцейських, котрі допомагають їй дійти до лікарні. Зрештою, привертає увагу відмінність назв обох версій сценарію. З чим це пов’язано – невідомо. Проте, залежно від назви, акценти у текстах зміщуються: у «Чистій дошці» автор зосереджений на героїні, в «Острові сліз» вимальовується її, така своєрідна і така типова, причетність до тих багатьох мігрантів з усього світу, які планували ступити на «Острів надії» до Золотих воріт Землі обітованої, натомість він виявився для них «Островом сліз». У сценарії наведено цитату з сонету Емми Лазарус, вигравіювану на Статуї Свободи, повз яку пропливав корабель з Катериною та іншими мігрантами на борту: «Дайте мені всіх цих втомлених і обездолених, спраглих за свіжим повітрям, маси відторгнутих від ваших перенаселених земель... Пришліть до мене всіх, зморених бурею... Я тримаю лампу біля Золотих Воріт»[7].
В останніх рядках «Острову сліз» зазначено: «Титри "Кінець фільму" йдуть на тлі кількох картин Курилика, пейзажів і народних сценок України...»[8]. «Острова сліз» на кіноекрані, яким його уявляв Іван Миколайчук, ми не побачимо, але згадка про полотна Василя Курилика дещо прояснює авторську художньо-образну концепцію запланованого фільму. Донині у біографічних джерелах чи студіях спадщини Івана Миколайчука про його знайомство з творчістю Василя Курилика не йшлося. А вони могли бути особито знайомі, позаяк Курилик бував в Україні у 1971 та 1977 роках. Ця тема заслуговує пильної уваги, оскільки Іван Миколайчук із властивим йому субтильним творчим слухом тактильно відчув енергетику робіт Курилика – художника непересічної долі і харизматичного таланту. Це якраз була візуалізація того, що Миколайчук називав «пам’яттю батьківщини».
Історія Курилика подекуди перегукується з головною героїнею «Острова сліз»
Катериною Ясенчук. Нащадок українських емігрантів з Буковини, Василь Курилик
народився у 1927 році неподалік від Едмонтона у Канаді. Його художній хист
проявився рано та оформився під час здобуття фахової освіти. Митець мандрував
Європою, де особливе враження на нього справили роботи Пітера Брейгеля, і
надалі це відчутно вплинуло на формування власної художньої стилістики
Курилика, для якого однією з ключових тем творчості був «пошук свого коріння»[9], що виразилось у серії
фресок «Український піонер» (1971) та серії робіт, зроблених на історичній
батьківщині у селі Борівці в Україні (1977) за два місяці до смерті художника.
Курилик мріяв попрацювати у Борівцях, чекав з посольства СРСР дозволу на приїзд
сім років і відбув туди важкохворим
зі словами: «Я поїду, навіть коли б мали нести мене на ношах!»[10]. Курилику довелось пережити
лікування у психіатричній лікарні, він залишив кілька творів того періоду,
серед яких композиція «Лабіринт» якнайточніше передає душевний стан автора та
сприйняття світу довкола[11].
«Лабіринт» впевнено можна екстраполювати на образ Катерини Ясенчук, адже тут
відображена драма людини в застінках психіатричної палати. Картина наочно дає
ключ до прочитання персонажа. По суті, художник змалював людську голову на
пшеничному полі після нашестя сарани. Всередині голови розміщений лабіринт з
різними алегорично-символічними сценами. «Лабіринт» Курилика та його серії
української тематики цілковито ілюструють партитуру «Чистої дошки» – життя
української емігрантки Катерини Ясенчук, як її описав Іван Миколайчук, і могли
б слугувати відповідним художнім матеріалом для зображення і пошуку візуальних
характеристик персонажів у запланованому фільмі «Острів сліз». Вочевидь, про
таку спорідненість ідеї фільму з творами Курилика і йдеться в останніх рядках
сценарію Івана Миколайчука та Еліан Сабате.
[1] Лариса Брюховецька. Доля емігрантів і сценарій «Острів сліз» у творчості Івана Миколайчука. Іван Миколайчук, Еліані Сабате. Острів сліз. Сценарій. – К.: «Кіно-Театр»; «АРТ КНИГА», 2017. – С. 54-55.
[2] Див.: Іван Миколайчук. Далека подорож. С. 213; Оксана Курган. Совість художника. С. 272. Білий птах з чорною ознакою: Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. Упор. М. Миколайчук. К. Мистецтво, 1991.
[3] Оксана Курган. Совість художника. Білий птах з чорною ознакою...
[4] Там
само.
[5] Іван Миколайчук. Чиста дошка. Білий птах з чорною ознакою: Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії / Упор. М. Миколайчук. К.: Мистецтво, 1991. С. 283.
[6] Марія Миколайчук. Передмова до кіносценарію Івана Миколайчука «Кувала зозуля у бабине літо...». Іван Миколайчук. Сценарії / упорядник М. Є. Миколайчук; вступ ст. Л. І. Брюховецької. К.: «Ред. Журн. "Міжнар. туризм"», 2008. С. 524.
[7] Згідно з: Іван Миколайчук, Еліан Сабате. Острів сліз. Сценарій. К.: «Кіно-Театр»; «АРТ КНИГА», 2017. С. 11.
[8] Там
само.
[9] Див.: Микола Колянківський. Передмова. William Kurelek / The Ukrainian Pioneer. Niagara Falls Art Gallery / Kurelek Art Collektion. 1980. С.15.
[10] Там само.
[11] Людмила Ващук. Життєвий лабіринт художника Василя Курилика. Історична правда. 7 квітня 2017. https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/04/7/149676/