Випромінення співучасті

Олександр Саква

Смерть гідної, красивої людини б’є раптовістю й незворотністю, та найпідліший її підступ – миттєве знецінення Буття: як не живи, ким не будь – кінець один… Пам’ять раз-по-раз лине до того, хто пішов – в тузі за сенсом й одухотворенням світу, і це остання послуга спочилого тим, хто лишився на пероні життя. Згадуючи його, ми відновлюємо вкрадену рівновагу й смерть втрачає свою гнітючу силу. Кістлява в змозі обірвати життя, та не владна над прожитим…

 

Не стало Валерія Олексійовича Фіалка – педагога, театрознавця, професора, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України. Осердям його зацікавлень в науці була сценографія, а його улюблений Даніель Лідер наполягав: у творчості необхідне «бодай найменше самозречення – егоїст до серця іншого не проб’ється нізащо. Треба жити категоріями радості – тоді з появою загрози Храму й Красі виникає неспокій». Хто знав Валерія Фіалка, не піддавав сумніву його людську надійність. Він був усім тим, що в сукупності зветься Життям, і боровся за нього ревно. День його поховання оприлюднив чимало фактів, що не були загальновідомими. Так його старший колега розповів, як його родину вразило лихо – важко захворіла внучка, терміново була потрібна кров, ні в кого з близьким не було відповідної, та його, змарнілого від горя, побачив в інститутському коридорі Валерій Олексійович – й віддав дівчинці свою кров, чим, вважає дідусь, врятував їй життя. Загалом же тих, кому Валерій поміг, злічити несила.

 

А знаний митець нагадав бандитські 1990-ті. Він з Валерієм і ще однією дамою вели перемовини за вечерею в ресторані, і хтось із компанії за сусіднім столиком – кримінального штибу, кинув образливу репліку на адресу дами. Валерій запропонував жлобу вийти до вестибюля. Що він йому казав – невідомо, але той повернувся і вибачився (!) перед жінкою. Ви це собі уявляєте?

 

Наступний спомин з тих же років. Після зйомок фільму «Співачка Жозефіна й мишачий народ» Сергія Маслобойщикова мале підприємство Валерія Олексійовича взяло на себе зобов’язання по оновленню, а, почасти, й реставрації інтер’єрів Чернівецького театру ім. О. Кобилянської. Виникла потреба у фарбі, що давно зникла з продажу. Загубилися й майстри, що знали її рецептуру й технологію виготовлення. Фіалко їх розшукав, зібрав і, по суті, зберіг це виробництво – цех після його замовлення запрацював знову. А була це притлумлена англійська червона з глибоким темно-вишневим відтінком – рідкісна й на диво шляхетна фарба. Він умів надавати життю колір і смак, бо любив його в усіх проявах. Звучали й бентежні зізнання. Дружина Валерія Олексійовича, Ольга Юріївна Гуєвська згадала – зовсім недавно Валерій, без жалю визнавши, що так і не опанував керування автівкою, з несподіваним наголосом сказав їй: «Я встиг зробити все». І ще потім двічі повторив в задумі: «Я встиг зробити все».

 

Кінець людського життя володіє ключем естетичного завершення Долі. Опрозорюється земне призначення спочилого, неістотне відходить, лишаючи найкоштовніше з того, що мав в своїй особі небіжчик. Зосереджуся на тому, що виявляло найцінніші перли його душі – на педагогіці.

 

На курсах, які набирав Валерій, не траплялися «пустопорожні» студенти – йому було дано розпізнавати здібних, і він дбайливо розвивав їхні кращі риси. Не всі потім робили фахову кар’єру, та ген театру, закладений у них, давався взнаки неодмінно. Знаю вихованку Валерія Олексійовича, що вийшла заміж за настоятеля храму, народила священнику діток, але й по-сьогодні пише п’єси – це її духовна посвята.

 

У Михайлівський собор на відспівування Валерія ми йшли з його колишніми студентками – Ладою Лузіною й Іриною Опілат. Ірина казала: «Я не стала театральним критиком, проте кожного разу, коли виникали складні ситуації, мені ставало в нагоді саме те, чому вчив нас Валерій Олексійович. Він дав нам найнеобхідніше – те, чого, здається, й навчити не можна».

 

Лада Лузіна в романі, присвяченому Валерію Фіалку, кружляє навколо думки наставника про те, що театр і життя підлягають одним і тим самим законам. Й цитує Ануя: «Смерть ніколи не чинить нам болі. Змучує – життя». А вийшовши з храму після відспівування Вчителя, Лада невтішно і довго плакала.

 

В інститут, бачте, майбутні театрознавці приходять з вірою, що ця наука почнеться з них. Надалі, усвідомивши безмір професії губляться. Тут їх і рятує любов наставника – якщо вона є. (Уявлення, що любов до своїх вихованців – умова фахової придатності педагога, хибне. Цим даром, насправді, володіють одиниці). Валерій Фіалко повертав своїм студентам душевне опертя, бо ставився до кожного з них, як до власної дитини. А любов зцілює. Григір Тютюнник, у смутку щодо сумної долі тих, кого не відкрили, писав, що для того, аби їм вирости, треба «щоб вони почалися з серця доброго, люблячого, самовідданого». І підсумовував: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».

 

Валерій Олексійович Фіалко належав до тих зворушливих людей, без яких світ втрачає дещицю своєї щедрості. Дяка Всевишньому – він сповна поділився з нами скарбами його палкого, людяного серця, що в чуйності ставало невичерпним.