В юну пору наснився мені моторошний сон.
Вертаюсь я звідкись додому, вся рідня біля хати бачить мене, та ніхто не радіє,
не зустрічає – немов це й не я. Питаю в сестри: «Що коїться?» А вона байдуже
так: «Хіба ти, хлопче, не знаєш, що це вже не ми? Наші душі вселили комусь
деінде, нам же внесли чужі. Ти тепер нам ніхто – ми тебе не знаємо зовсім, де
шукати своїх – навіть гадки не маєм». Того жаху і туги, що мене тоді пройняли,
позбувався роками. Тобто до сприйняття фільму Зази Буадзе був готовий цілком.
Парад-але героїв стрічки. Студентка вишу з Івано-Франківська Ніна Галамасюк 16 років тому народила від аспірантаіталійця Марко хлопчика Мікеле. Коханий лишив їй вигадану адресу в Генуї – і розчинився в просторі. Ніна, зізнавшись батькові, їде в Геную і, не знайшовши Марка, осідає в Італії та за роки стає власницею приморської кав’ярні.
Її син – вибуховий пубертат Мікеле – має дві пристрасті й дві вади. Він цілими днями грає в футбол і безнадійно закоханий в однокласницю. А ще в нього акрофобія – панічний страх висоти – й повна відсутність виховання: хлопець зле дорікає мамі, що вона продовжує розмовляти українською, й через силу допомагає їй в закупці продуктів й обслуговуванні відвідувачів. Причому риси вдачі Мікеле виважені Буадзе на терезах: залучено найнеобхідніше для драми, і все взяте – працює. (Приміром, Ніна гине під колесами автівки, коли перебігає вулицю біля крамниці, куди Мікеле відмовляється йти, бо йому «ніколи».) І ось він уже на межі притомності летить гвинтокрилом в українську Бережницю, аби, згідно із заповітом матері, розвіяти її прах з «вежі гуцульської принцеси», яку в дитинстві збудував Ніні батько – килимний цирку, та ще й заслужений артист! Вежу, однак, стратив час, і дідусю треба десять днів, аби її підняти. Диспозиція окреслена, розпочинається, як обіцяє тизертрейлер до фільму, «тепле кіно про битву поколінь»: «закордонний онук проти карпатського діда»! А п’ятою гени не задушиш: що старе, що мале, обидва непоступливі люто – рідня!
В чім конфлікт? Він посутній: дід і внук не знають один одного зовсім. Їхнє зближення – карколомний сюжет. І скажу наперед: постановник знає, бачить і відчуває – його сценарна основа містить розбіжності, алогізми, непояснювані розриви. Та вірить: дух його стрічки зшиє те, що не під силу раціональності, піднесеться над «мідяками правди» задля істини про людину, для якої – доки жива, остаточного не існує! Тим більш – упереджено остаточного. На додачу Буадзе, у випадках, коли не йдеться про буттєву мізерію, полюбляє під невигадливу фабулу підкласти вічний сюжет і, свідомо з ним працюючи, досягає подвоєння ємності вихідного матеріалу. Ось і тут за колізією його фільму прозирає модель ситуації «своя своїх не познаша», доволі сумна за наслідками, якщо дати їй реалізуватись.
До того ж, герой стрічки Михайло Галамасюк (Богдан Бенюк) – артист від Бога, а цирк – мистецтво, що працює з дивами, а отже, можливе все. Й треба віддати належне: режисер з цирку взяв повною жменею – винятковість пригоди, ексцентрику натур, атракціони ситуацій, напругу чуттів, а головне – апеляцію до відкритих сердець, простодушного сприйняття «Мого карпатського дідуся».
До слова, про жанр. Автори пишуть – трагікомедія, бо горя тут, дійсно, за край: на перших хвилинах фільму трагічно гине Ніна, у фіналі вмирає Михайло. В прокаті ж стрічку презентують як мелодраму, комедію. Богдан Бенюк визначає її як «добре кіно, що живить душу». Та й гумор у Буадзе ще той! Чого вартий епізод у селі, коли урну з прахом Ніни ледь встигли поставити на стіл поминальної кімнати, а на далекому плані у весь обшир кадру вже сунуть жителі в траурних строях – невблаганні, як вирок! Життєподібно, але й смішно. Хоча за вірогідністю режисер не женеться зовсім. Бо якого жанру життя? Всеосяжного!
Так ось, цирку цій історії не позичати. Дід і внук розмовляти один з одним не можуть: Мікеле не знає української, Михайло – італійської. В Мікеле акрофобія до запаморочення, а має піднятися на верхотуру вежі, аби розвіяти попіл матері. Натомість він зривається з пагорба, зависає над гірським потоком і судомиться довго, через страх усвідомлюючи безопорність свого існування. (Буадзе взагалі охоче користується метафорою. Так, каблучка Ніни постійно зіслизає з її пальця, бо завелика для її нешлюбної долі. Вона її й загубить у день смерті, а перстень знайде Мікеле – вже для своєї судженої, бо цього хотіла мати.)
Та найбільше «концертних» номерів режисер дарує Бенюку. Спочатку його герой готує пряженю у форматі театру ляльок на пальцях, а далі демонструє атракціон перевезення заслаблого Михайла вантажівкою дном потічка проти течії, тягнучи човен, на який уклали недужого після серцевого нападу. Михайло свідомий, що помре через кілька годин, та він щасливий: тепер вже має внука однієї групи крові. У свій останній трюк старий клоун вклав свою душу до решти, лишивши дещицю життя для прощальної світлини з онуком під вічним небом Карпат, з якого злітає чистий, невагомий сніг.
Є ролі, що можна зіграти краще чи гірше, але потрібно зіграти точно. Саме таке завдання в Богдана Бенюка, якому найкраще вдалися сцени розпачу й гніву, коли він кричить Мікеле: «Ти що привіз мені замість доньки – попіл?»; «Ти чому не знаєш рідну мову, твоя мама – українка?!» Михайло звертається до малого, та ми розуміємо – він кричить на себе, бо за 16 років не спромігся побачитися з Ніною й Мікеле, не запросив додому, в село, проґавив внука… А тепер все згаяне треба надолужити, щоб не «урвалась нитка днів». А вина йому болить, душить нестерпно.
Та знайти один одного внуку й діду непросто. В кожного свої рахунки. Ось і потерпають, зближуючись на мікрон за добу. Що примиряє впертюхів? Одне горе на двох – бо справжнє… «Мій карпатський дідусь» – кінематограф «виховання почуттів» для сімейного перегляду. (В глядацьких залах на ньому було багато різновікових дітей. Що знаменно: вони звично тягнули з собою відерця з попкорном, та ледь починався фільм – їли тихенько, майже крадькома, без реплік щодо побаченого: стрічка забирала їх владно. І серце не камінь – плакали всі.)
…А на екрані різко змужнілий новий власник «Кафе Буба» Мікеле Галамасюк щоранку піднімає в Генуї прапор свого закладу, і в сонячних променях Лігурійської Рів’єри тріпоче нагадування про карпатського дідуся, клоуна з Бережниці, що пробудив у юнака свідомість роду. Жагуче бентежна тема! Бо й справді…