… І знову
про банальність зла
Минулий рік був багатим на яскраві прем’єри: найгучніше прозвучав феномен «Барбігеймера»... проте в будьякому переліку найкращих фільмів-2023 почесне місце посяде стрічка «Вбивці квіткової повні» Мартіна Скорсезе. Масштабне, на три з половиною години екранного часу, кінополотно присвячене історії вбивства... точніше, серії вбивств. У 1920-х в Оклахомі, на землях племені осейдж, було виявлено нафту; члени племені швидко розбагатіли – а спритні білі вигадали вражаючі за простотою та цинізмом схеми заволодіння грішми. Ось одна: вони одружувалися з заможними індіанками, а згодом... холоднокровно вбивали дружин. Тодішній устрій сприяв тому, що смерті десятків індіанців (точна цифра досі невідома!) роками лишалися «непоміченими» – допоки за них не взялося новостворене якраз-таки для цієї справи Бюро розслідувань, предтеча знаменитого ФБР.
У 2017 році про події в Осейджі вийшла книга Девіда Ґренна «Вбивці квіткової повні: таємниця індіанських убивств та народження ФБР», що миттєво викликала зацікавлення в Голлівуді. У підсумку народилася кінооповідь про сумнозвісні «осейджські вбивства» з історією Моллі Буркхарт у фокусі: Ернест Буркхарт, племінник впливового землевласника Вільяма-«Короля» Хейла, одружився з нею заради вигоди – а далі почалося планомірне винищення рідних дружини задля спадку; сама жінка ледь уникла смерті від повільного отруєння.
Справа осейджів розповідає про тодішню Америку вельми багато. У ній, мов у краплині води, відобразилися прикмети доби: «нафтовий бум», расова й гендерна нерівність, проблеми місцевого самоврядування, законодавчі нюанси, нарешті, своєрідна криза моралі. В окрузі Осейдж сформувався по суті злочинний синдикат – і, що найдивовижніше, кістяк його становили не покидьки суспільства, а цілком пристойні представники громади: «отець міста» та члени його родини, лікарі... А до всього, громада білих на чолі з шерифом через потурання злочинам зробила себе їх співучасницею. У моторошного багато облич; одне з них – «банальність зла», яким свого часу вразила світ нацистська Німеччина. Найстрашнішим моментом стрічки став не підрив будинку сестри героїні, не повільне отруєння останньої, і навіть не факт знищення майже цілої родини (з чотирьох сестер Кайл вижила лише Моллі). Це сцена суду над Келсі Моррісоном, вбивцею Анни Браун: обвинувачений холоднокровно розповідає, як напоїв жінку, привіз її до яру та застрелив у голову; співучасником вбивства був коханець Анни Байрон Буркхарт (після вбивства він спокійно переночує в домі своєї невістки Моллі – сестри вбитої). Одним психологічним штрихом – Моррісон після спокійної та докладної оповіді про вбивство знічується, коли його змушують згадати про п’яні гулянки – творці фільму показують викривлену мораль осейджських вбивць. Мало фільмів, де так коротко і ємно показано знецінення людського життя...
В кінооповіді витримано підкреслено буденний тон: тут немає ефектних монтажних чи операторських прийомів (хіба що ритмічна музика Роббі Робертсона зв’язує окремі епізоди, підкреслюючи величезну напругу за зовні неквапним ходом дій). Це «всього лише» напрочуд міцна постановка, витримана в розміреному, неспішному темпі, в якій все працює на занурення глядача в те, що, а не як, відбувається на екрані. Нечисленні атрактивні, яскраві – особливо на тлі загальної стриманої кольорової гами – кадри показують світ осейджів, їх традицій та матеріальної культури. Він видається особливо красивим та крихким на тлі тих викликів та загроз, що їх разом із добробутом принесли несподівані «нафтові» гроші; і як тут не згадати винесену в назву квіткову повню – період цвітіння, коли весна вступає в повну силу, швидкоплинна і тому трагічна краса якого стає символом долі племені. Наступ «білої» цивілізації на життя індіанців є окремою підтемою фільму, маргінальною, проте від того не менш важливою.
Екранним полотном перед глядачем
проходить довга вервечка постатей,
проте у центрі оповіді троє: Вільям Хейл, Ернест і Моллі Буркхарти. Роберт Де
Ніро розігрує партію Вільяма Хейла передбачувано майстерно: це майже класичний
дволикий лиходій, що називає себе другом осейджів і тут же спокійно знищує всіх,
чия смерть приносить йому вигоду. Місцевий «князьок» з добродушною посмішкою і
широкими жестами впевненої у власній непогрішимості й безкарності людини,
прагматичний до мозку кісток і водночас по-своєму щирий – харизматична постать,
яка змогла підкорити собі і власну рідню, і все місто. Більш несподіваним
виглядає Леонардо Ді Капріо в ролі Ернеста Буркхарта: актор приміряє на себе
розмаїті образи, але такого слабкого, підкреслено не-героїчного персонажа,
здається, в його фільмографії ще не було. В Ернесті Буркхарті він показує
поступову деградацію – від хлопця, що в пошуках легких грошей не гребує
грабунком чи шлюбом з розрахунку, до співучасника серії убивств. І, нарешті, Моллі – роль, що за неї
виконавиця Лілі Гладстон здобула «Золотого глобуса». Її героїня нібито найбільш
пасивна з усіх: жертва суспільства і лихих людей, що втратила близьких і дивом
зберегла власне життя, – проте це лише один з вимірів героїні. Свого часу
дослідниця Марта Богачевська-Хом’як порівняла роль жінки в українському
громадському житті й історії з вишивкою білим по білому[1];
така сама і роль Моллі в показаній нам історії. Вона ніби й не така помітна, як
криваві злочини Хейла та його спільників чи вправні дії агентів бюро
розслідувань, проте саме Моллі тримає на собі всю історію, і саме вона
допомагає покласти край осейджським убивствам. Вона – та, хто вижила, та, що
перетворила історію трагедії на історію перемоги. А, зрештою, хіба не для того,
щоб побачити торжество справедливості, ми дивимося кіно? І хіба це не допомагає
нам шукати справедливості і в реальному житті?
[1] Марта Богачевська-Хом’як. «Білим по білому.
Жінки у громадському житті України. 1884—1939».