Всі жанри добрі –
крім нудного.
Вольтер
Подією, попри очікування й піар,
ця стрічка не стала. (Та й рекламне гасло твору не пашить креативом: «Перша
документальна драма про українські ІТ – ключ до розуміння».) Підвів, власне,
рівень кінематографу. Не рятує справу й спроба вразити глядача двобоєм
вітчизняних воїнів ІТ з бридкою ерефією: якщо ти з вимог нацбезпеки не маєш
права розкривати яскраві історії, нащо послуговуватись загальниками, що не
працюють ніколи?
А далі ще сумніше. Посередній сценарій втілений режисером сумлінно, й не більше. Єдине образне вирішення стрічки – напад «тітушок» як уподоблення атаки ворожих хакерів на українські системи кібербезпеки. Наліт з боку русні отримує нищівну відсіч від могутнього захисника, а потім зграя харцизяк в балаклавах анігілюється одним кліком комп’ютерної миші! Нам кажуть: це, почасти, пропагандистське кіно, і плакатний стиль тут доречний. Не певен. А про наступну «метафору» фільму й говорити незручно: епізод викиду гравця ІТ-бізнесу з гри (ось вам і драма!) подається у форматі театрального гуртка дошкільнят, що вже зовсім не пасує надтехнологічному об’єкту цього кінодослідження.
Передбачити нездоланність бар’єрів при фільмуванні тематики ІТ за наших умов було неважко. Приміром, коли б автори замірились захопити глядача унаочненням недосяжних людському оку нейрозв’язків і процесів, на яких засновані й бурхливо розвиваються ІТ-технології, це б склало бюджет, підйомний лише для грандів західної кіноіндустрії, тож вітчизняні першопрохідці цим шляхом не пішли. Натомість поєднали старий, «добрий» прийом «нарізки» фрагментів інтерв’ю з ілюстративним відеорядом – однак цей перевірений часом горбоконик сьогодні вже нікуди не везе.
Не стало творцям стрічки й сценарної вправності провести якусь наскрізну, направду драматичну історію однієї з ІТ-команд чи її лідера (емпатію до сміливця викликати все ж легше, ніж до абстрактної галузевої долі), тож і цього ми не побачили. Натомість спосіб подачі відеоконтенту виявився невигадливим, як забавка малюка. Філософи називають це зняттям вторинної наочності, учні перших класів – зримою піснею. Бо чільники ІТ-компаній розповідають про своє героїчне минуле, а надцять молодих акторів хвацько візуалізують монологи нараторів. (Монітори «колумбової» ери стоять долі, на столах чи деінде в закапелках промзон, бібліотеках та орендованих офісах банків і підприємств, означуючи місця, звідки пішов у ріст вітчизняний ІТ-сектор). Втім, і тут унятливі глядачі дорікнули авторам фільму: вони дублювали українською суціль усіх глав ІТ-компаній, внаслідок чого справжній голос більшості з них ми не почули – ось тобі й автентика «документа» епохи! Але тут хоч можливі дискусії…
А ось де для них немає підстав – в оцінці намагань надати історії ІТ-індустрії в Україні форму сучасної кіноодіссеї – хронології поневірянь і звитяг піонерів фаху. Бо, відмовившись візуалізувати дивовижі інформаційних технологій – через свою фінансову й технологічну невідповідність масштабам завдання, – творці «Першого коду» неминуче потрапили в пастку – логічний кут. Якщо не показувати ексклюзив і фантастичний безмір ІТ-технологій, прикро губиться сам предмет розгляду. І йдеться вже не про збіднення у відтворенні специфічної теми, а про її втрату. Адже без екранного пред’явлення глядачеві унікальності і, даруйте, дива новітніх «айті» – на зразок тієї ж «Матриці», ви з тим же «успіхом» можете вести мову про становлення українського фермерства чи зеленої енергетики. ІТ в цьому випадку – що, власне, і трапилось – стають у ряд інших напрямків підприємництва, і фокус із суті і неповторності «цифри» зміщується на фіксацію галузевих тенденцій, що панували в час переходу від «совка» до ринкових відносин. А це не є предметом цього кінодослідження, і тим більше, не є осердям глядацького інтересу. Людей у кінозалі цікавлять люди й захоплюючі історії, а не згаслі тенденції й тренди. Тому, на жаль, ця кінооповідь лишає глядачів байдужими. І рекордна сума касових зборів у перший вікенд в протилежному не переконує: люди ж не знали, що їх чекає доволі нудне видовище. Тож перший вітчизняний кіномлинець з життя ІТ виявився невдалим. Але «відбити» вкладені у фільм 800 тисяч доларів продюсери ще сподіваються.
У фіналі стрічки західна журналістка питає веселунів, що уособлюють команду українських Джобсів і Возняків: «Коли ж ви створили свій перший ІТ-код?» Ті повчально відповідають: «Не має значення – коли, головне: ми його створили». «А в чому полягає феномен українського ІТ?» – допитується дівчина. «А про це ви ще неодмінно дізнаєтесь!» – переможно обіцяють хлопці, й нам лишається їм тільки повірити. А, зрештою, чом би й ні?!
Щодо, власне, обріїв ІТ – вони
безмежні. А опанує і додасть людство до «цифри» квантові технології – і голова
землян запаморочиться від перспектив. Хоча щодо назви стрічки «Перший код»
автори погарячкували. Бо ось я стою в середмісті Києва перед кам’яною бабою,
скіфською чи половецькою, і розумію: перед цією таїною я безпорадний.
Незбагненна скульптура! Коду доступу до її прадавньої суті мені не дано, а
хвилювання не полишає. Втім, його пояснити якраз не складно. Зізнаюсь: я – не
робот. А «Перший код», тим не менш, мені до смаку не припав…