Незвичайна форма взаємодії Дон Кіхота нового часу з середовищем, яке втратило критичне мислення, – в центрі нової стрічки Нанні Моретті «Світле майбутнє». Кінорежисер, якому наразі 70, має стійку репутацію «нестабільного» творця, у фільмографії якого ексцентричні комедії змінюються соціальними драмами й навпаки. Саме за цю «нестабільність», яка відображає національний характер, його люблять на батьківщині, про що свідчать, зокрема, численні національні нагороди. Не менше його поважають і в професійному середовищі: премія журі Венеційського кінофестивалю 1981 року за «Золоті сновидіння», Срібний ведмідь Берлінале 1986 року за «Месу закінчено», Приз за режисуру Каннського кінофестивалю 1994 року за «Дорогий щоденник», Золота пальмова гілка Канн 2001 року за «Кімнату сина». Звісно, що нове «запрошення» Моретті до людської солідарності та відповідальності всіх цивілізованих людей перед обличчям тотального цинізму, що охопив нині культуру, не всім припало до смаку. Воно викликало різноголосся в оцінках критиків, а комусь здалося навіть «наївним».
В останні роки з’явилося чимало картин, в яких кінорежисери чи актори фігурують у реаліях кіновиробництва. Серед найбільш цікавих: «Імперія світла» Сема Мендеса (2022), «Травень, грудень» Тодда Гейнса (2023) – з вигаданими герметичними сюжетами; «Рука бога» Паоло Соррентіно (2021), «Фабельмани» Стівена Спілберга (2022) – своєрідні портрети художника в дитинстві; «Одного разу в Голлівуді» Квентіна Тарантіно (2019), «Вавилон» Дам’єна Шазелла (2022) демонструють захоплення авторів індустрією кіно. В 2023 році вийшла іронічна повість режисерських буднів «Книга рішень» Мішеля Гондрі. «Світле майбутнє» Нанні Моретті (де головного героя – немолодого режисера в період кризи – грає сам Моретті) частіше асоціюють з напівбіографічними «8 1/2» Федеріко Фелліні (1963) та «Голлівудським фіналом» Вуді Аллена (2002). Однак навряд чи Моретті когось намагається наслідувати. Взяти хоча б творчий спадок Фелліні. Не є панегіриком слова одного з героїв фільму щодо всіх «цих буржуазних персонажів з їх екзистенційними проблемами, їх нудьгою і безнадійним смутком» (йдеться про «Солодке життя», про яке юнак – альтер-его режисера в молодості – випалює своїй замилуваній таким «життям» дівчині). На відміну від «вузько-режисерських» екзистенційних проблем Гвідо та Вела (героїв Фелліні та Аллена), Джованні-Моретті не зациклюється над «виробничими» проблемами, він, швидше, іронізує над ними, через історичне минуле намагаючись осмислити сьогодення.
У «Світлому майбутньому» паралельно розвиваються два основних сюжети. Кожен – велика політична «епопея», й, попри ремінісценції, навіть віддалено не нагадує автобіографію. Одна з історій – фільм у фільмі – про події 1956 року, коли радянські танки розчавлювали угорське повстання, в Римі в цей час гастролював угорський цирк, а журналісти газети L’Unita разом з італійською компартією робили доленосний вибір. Друга – історія особистісного розчарування Режисера в сучасних тенденціях кіно, любові та в загальному стані світу. Обидва сюжети водночас – про «кінець усього»: буржуазної вульгарності, яка оточує кінематограф, та високих ілюзій, якими жило колишнє «мистецтво лівих ідей».
Хоча частина «ново-етичних» рецензентів ідейний зміст стрічки намагається звести до «критики принципового, але часто сліпого автора – чоловіка, власна гординя якого душить оточуючих», фільм до таких роздумів навряд чи спонукає. Так, герою-Режисеру можна дорікнути за бажання продемонструвати кінокласику дочці або за його обмежену радість від роману дочки з польським дипломатом – ровесником батька. Можна дорікнути, що він не надто переймається деталями життя «нещасної» дружини (Маргеріта Буй), яка разом з основною постановкою чоловіка «зраджує» йому – вперше за 40 років спільного життя виступаючи продюсером ще й у нахабного молодого постановника, ходить на сеанси до психоаналітика, розмірковує про «модне» розлучення та закидає чоловіка софізмами, в яких стверджує, що вона йому «не потрібна, а корисна». Інтелігентний герой може прикрикнути на акторку, котра грає головну героїню майбутнього фільму (Барбора Бобулова), що замість конфлікту почуття та обов’язку хоче грати сентиментальну мелодраму та несе відсеб’ятину. Дорікнути можна й за те, що герой має ненадійного продюсера (Матьє Амальрік), подає в картині забагато італійських класичних пісень, висловлюється з приводу того, які фільми потрібно знімати сьогодні, як у них демонструвати насильство – викликаючи до нього відразу, а не заохочуючи його. Одне слово, є чимало речей, за які можна дорікнути професіоналу – парадокс у тому, що ці речі є невід’ємною складовою творчої професії.
Але Режисера (героя фільму) ми неодмінно маємо похвалити за те, що від розгубленості й творчої кризи він надзвичайно тонко виходить на впевнений фінал у майбутньому фільмі та у власному житті. Замість самогубства редактора газети (Єжи Штур) в фільмі та себе – в своєму житті – Режисер-Моретті демонструє казку зі щасливим фіналом: протест проти радянської експансії, який виливається в фантастично-потужну демонстрацію з героями попередніх фільмів Моретті на Римських Форумах. Є за що похвалити й самого Нанні Моретті, який зібрав у своїй стрічці інтернаціональний ансамбль чудових акторів, здатний відтворити високі стандарти героїв – італійка Маргеріта Буй, француз Матьє Амальрік, чешка Барбора Бобулова, поляк Єжи Штур й сам Моретті – ансамбль, що створює потужний «фронт опору» індивідуалізованій «культурній» плазмі, позбавленій найменших ідеалів.
Окремої згадки заслуговує ізюмина
– зустріч Режисера з твердолобими роботами стрімінгової платформи Netflix, які
наполягають на необхідності складових так званого «успішного фільму», про кожну
з яких Режисер каже: «до біса!». Попри десяток разів повторений аргумент
кіноділків про те, що їхню продукцію дивляться в 190 країнах, він укладає
контракт з корейськими фінансистами – єдиними людьми, які від його фільму в
захваті. «Стан сучасного кіно – плачевний, – резюмує Моретті в одному зі своїх
інтерв’ю, – тому що окремі режисери не просто роблять комерційний вибір на
користь платформ, а захоплюються, боготворять їх». Однак, на думку Моретті,
вони не зіб’ють зі шляху представників духовного спротиву.
Шлях від розгубленості до
переконання – характерна риса творчих пошуків одного з найкращих Авторів свого
покоління. Цей шлях просвічує, наприклад, в одній із новел стрічки «Дорогий
щоденник» (2001), заснованій на особистісній історії подолання режисером ракової
хвороби. В фільмі «У нас є Папа» (2011) Моретті особисто грає психоаналітика,
найнятого Святим Престолом для допомоги невпевненому в собі понтифіку. Для
подолання «космічних» проблем сьогодення сімдесятирічний Маестро соціальної
аналітики в своєму останньому фільмі прагне заохотити розбитого маскультом
сучасника до рішучості та історичного позитивізму.