Український театр живий і як ніколи важливий для глядача

Вікторія Котенок

 

Попри повітряні тривоги, обмеження воєнного стану і комендантські години, V Всеукраїнський театральний фестиваль-премія «ГРА» таки відбувся. Торік, через повномасштабне вторгнення росії в Україну, його не було, тож оргкомітет вирішив підсумувати за два роки – 2021 і 2022. До основних шести номінацій була додана «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни».

 

Театри виявили активність і подали на премію аж 134 різножанрові проєкти з понад 20 міст України. До короткого списку було відібрано 14. Вперше не театри-фіналісти з’їжджалися до Києва, а міжнародне журі відвідало Львів, Івано-Франківськ, Рівне, Київ. У його складі: литовський драматург і кіносценарист Маріус Івашкявічус, естонський театральний продюсер, директор театру R.A.A.A.M. Март Меос, шведська арткритикиня, продюсерка Софія Ниблом, польська проєктна менеджерка, кураторка Лєна Творковська та італійський театральний менеджер, художній керівник Festival della Valle d’Itria та Belcanto Academy «Rodolfo Celletti» (м. Мартіна-Франка, Італія) Себастіан Шварц.

 

«У цей складний час “Гра” об’єднала цілу країну: у фінал потрапили вистави із заходу і сходу, півночі і півдня, – зазначив Богдан Струтинський, директор Фестивалю-премії. – Мрію, щоб наступна наша зустріч відбувалася вже у мирний час, коли Україна переможе у цій війні. Я щасливий, що є країни, які нам простягнули руку допомоги. Вони мають сильний характер, адже не побоялися приїхати і розділити з нами радість. Насправді, у них досить складна місія, бо вони приїхали нас покритикувати, віддати свої голоси, симпатії тим чи іншим театрам. І вони з нею чудово впоралися, визначили фаворитів, за що їм уклінно дякуємо».

 

Найкращою драматичною виставою V «ГРИ» було визнано «Зерносховище» Рівненського музично-драматичного театру за п’єсою Наталки Ворожбит. Ця постановка стала лідером за кількістю нагород: Марк Дробот отримав відзнаку «За найкращу чоловічу роль» (Книжника Мортка), Станіслав Лозовський та тріо «Веремія» – «За найкраще музичне вирішення вистави», Максим Голенко – «За найкращу режисерську роботу».

 

Ольга Стельмашевська, голова експертної ради премії:

 

«Як розповісти про трагедію українського народу – Голодомор 1933 року – театральними засобами? У Голенка та команди це вийшло і за формою, і за сутністю. Вистава зроблена у стилістиці агітпропу й, разом із сценографічним вирішенням (художниця Юлія Заулична), способом монтажу мізансцен, багатонаселеністю, музично-звуковим супроводом (композитор Дмитро Данов, тріо «Веремія» та Станіслав Лозовський), відсутністю четвертої стіни і т.ін., – утворює цілісне, майже епічне видовище. При цьому діалоги, монологи, характери персонажів – мотивовані психологічно й звужують агітпроп до сцен, вражаючих своєю відвертістю, жорстокістю, силою емоційного впливу.

 

До речі, якщо до війни Голенка називали провокатором, режисером виклику і дикого театру, то війна легітимізувала його творчий почерк в очах дещо консервативної публіки. Його крупнокаліберна стилістика, плакатність, нерв і навіть злість стали затребуваними, зчитуваними й відповідними воєнному часу. Катастрофа, як реалія нашого буття, тепер сприймається не умоглядно, а цілком конкретно, реалістично, якщо мова йде про такі теми, як Голодомор, геноцид, війна, вбивство, злочинна влада, терор і таке інше. Театр у цих умовах мусить резонувати світосприйняттю глядача. Тоді він буде сучасним, актуальним і потрібним для катарсису. «Зерносховище» цілком відповідає цим критеріям.

 

Акторські роботи – ансамблеві, «хорові» чи головні – у виставі Рівненського театру позбавлені пафосу і фальшивої надривної інтонації. Мікс же одеських та рівненських акторських сил – принцип, народжений війною: актори з Одеського українського театру імені Василя Василька – Інна Бульботко (Мокрина), Дмитро Усов (Арсей), Олександр Самусенко (Самсон) та одесько-київський Марк Дробот (Мортко) на одній сцені з потужними акторськими кадрами Рівненського театру. Це одне з продюсерських досягнень вистави, яке буде тиражуватись Україною театральною, оскільки в українській опері – це вже давно не ноу-хау.

 

Вистава «Зерносховище» – історична. Мабуть, вона мала з`явитись саме зараз, а не тоді, коли її прочитав Голенко (13 років тому) і почав шукати можливості і трупу для її втілення. Сьогодні тема, емоційний градус, відчуття поняття «хаос» і для чого він створюється, яке режисер зумів передати буквально, – глядачем сприймаються у повній тиші: люди думають. Критично мислять. Вчаться за допомогою театру зрозуміти свої історію та біль: минулі і нинішні. Адже крізь морок тих подій постає уся жахливість і неминучість – сьогоднішніх».

 

Три нагороди отримала вистава «Білка, яка прожила 100 років» Київського театру «Золоті Ворота» (режисер Стас Жирков). Це моновистава, яку грає Віталіна Біблів. В її основі п’єса сучасного харківського драматурга Олега Михайлова. Акторка отримала премію «За найкращу жіночу роль» (за роль Фрекен Бок), автор твору – Спеціальний приз журі, а вистава визнана найкращою камерною.

 

Людмила Олтаржевська, членка експертної ради премії:

 

«Героїні Віталіни Біблів змушували глядачів переживати найрізноманітніші емоції. Плакати разом з її Славою зі «Сталкерів», стискати губи від безсилля, як зневажена і зраджена Фрекен Юлія, розпливатися у щирій усмішці, щойно на сцені з’являлася метушлива Медсестра («Слава героям»), втискатися у крісло від командного голосу Фіолетової («Кольори») чи ловити себе на думці, що оцю кумедну галасливу тітоньку в недоладній панамі вони бачили на найближчому дитячому майданчику («Жити в Києві»)… Якщо ж уявити собі, що ці та інші настрої, пристрасті, реакції, хвилювання зібрані в одному сюжеті, то рівень потужності емоційного вибуху спрогнозувати буде складно. Що, власне, і сталося на прем’єрі моновистави Віталіни Біблів «Білка, яка прожила 100 років» у постановці Стаса Жиркова.

 

Згідно з анотацією, за жанром це «фантазії Біблів та Жиркова». Після прем’єри стало зрозуміло, що у них добре виходить фантазувати дуетом: дійство плинуло настільки органічно, що бажання розібратися, чия саме фантазія домінувала у тій чи іншій мізансцені, не виникало. Звісно, величезна відповідальність лежала на акторці, яка мала розповісти історію сторічної жінки, що прожила довге складне життя, при цьому не втративши щедрість душі і талант бачити світло в кінці тунелю.

 

Дівчинку, яка народилася у шведському селі, де всі носили прізвище Бок, роки безжально випробовували на міцність: втрата батьків, обох сестер, тотальна бідність… Але завдяки Віталіні Біблів глядачі не лише прожили всі її образи, драми, втрати, розчарування, а й зарядилися позитивом, силою духу, вірою, капітулювавши перед харизмою і талантом акторки, яка була зі своєю героїнею єдиним цілим від першої до останньої секунди: ось вона, мала, їде в купе дивитися столицю, а ось захопливо розгортає гірлянду газетних вирізок, які збирала сестра, тут уже зі шваброю змітає горіхи, витирає сльози, згадуючи особливих дітей, з якими довелося працювати… І пестить свій спогад про коханого Юліуша, з яким доля звела так ненадовго.

 

Навідувати білок у стокгольмському парку Скансен було одним із улюблених занять героїні. Вона сама згодом перетворилася на білку, яка багато прожила і навчилася з вдячністю приймати від життя будь-який горіх, навіть якщо так і не довелося ним поласувати. Образ білки отримав ефектне візуальне втілення (художник – Олеся Головач). На сцену акторка виходить у білому об’ємному костюмі з вушками і хвостом, у нього ж потім, завершивши свою історію, і загорнеться, мов у саван. Усе життя вона була Фрекен Бок, білкою у колесі, доглядальницею для багатьох і прикладом для інших, навіть не замислюючись над цим…

 

Як і для Віталіни Біблів, для режисера Стаса Жиркова це перша моновистава. «Білка» помітно відрізняється від його інших вистав, і не лише завдяки жанру. Бажанням, аби цю історію не просто почули, а й відчули, тут пронизана кожна мізансцена, воно закодовано у всіх горішках, що висипалися додолу на початку спектаклю».

 

По одній нагороді отримали колективи з Харкова, Львова та Івано-Франківська. Вистава «146 зірок, видимих неозброєним оком» Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки була визнана найкращою на перетині театральних жанрів, мистецького синтезу і перформативних форм (режисер Дмитро Захоженко), «Нехай щастить!» Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка – найкращою виставою-рефлексією на події російсько-української війни (режисер Степан Пасічник). А художниця Юлія Заулична була відзначена «За найкращу сценографію» до вистави «Лісова пісня на полі крові» Івано-Франківського національного театру ім. Івана Франка (режисер Ростислав Держипільський).

 

Юлія Бентя, музикознавиця, членка експертної ради премії:

 

«Актуальність постдокументального мюзиклу «146 зірок, видимих неозброєним оком» лежить на поверхні. Ця вистава досліджує становище ЛГБТК+ спільноти в Україні. Сюди ж потрапляють і приклади з минулого, які демонструють притаманну тоталітарним суспільствам історичну тяглість у порушенні прав і свобод ЛГБТК+ людей.

 

В Україні спостерігаємо значний прогрес в обговоренні цієї теми, хоча й великим успіхом його не назвеш. Українське суспільство значною мірою залишається гомофобним. А оскільки триває жорстока війна, то справжня дискусія на цю тему знову виходить ніби «не на часі».

 

Виставу вперше показали за пів року до повномасштабного російського вторгнення, 8 вересня 2021 року. Вона – як оголений нерв, крик відчаю, міцний коктейль із усіх можливих граничних емоцій. Вистава закохує в людську різноманітність, розкомплексовує, а головне – намагається театральними засобами показати і пояснити, як формуються страхи й упередження щодо Іншого.

 

Тут немає традиційної п’єси, а є короткі заготовки епізодів-скетчів, послідовність яких визначають глядачі. Вони ж беруть безпосередню і часом визначальну участь у виставі. Ігрову структуру експериментального перформансу змонтувала завліт театру Оксана Данчук, спираючись на соціологічне дослідження якості життя ЛГБТ-людей у Львові за підтримки УКФ, Посольства Нідерландів, Національного демократичного інституту та Уряду Швеції. І це не дуже звичний для українського театру спосіб роботи з драматургією: Оксана Данчук тут радше виконувала роль драматургині європейського театру (такого типу посад у нас поки що, наскільки мені відомо, немає), письменниці, яка працює не в кабінеті, а просто в репетиційному просторі. Актори – Назар Бонящук, Зоряна Дибовська, Ростислав Колачник, Михайло Понзель, Сергій Литвиненко, Оксана Цимбаліст, Ісабель Меркулова – настільки увійшли в запропоновані правила гри, що важко було відокремити їх справжніх від акторських образів. Це театр без масок, а часом і з мінімумом одягу, театр людей, готових висловлюватися.

 

Вистава доводить, що жоден Інший не є загрозою для свого візаві, що насправді люди найбільше бояться самих себе – того простого факту, що ніхто не здатний на всі 100 відсотків контролювати ані власну природу, ані власну долю. Режисер Дмитро Захоженко, сценограф Мачєй Боґдановіч, композитори Володимир Помірко й Оксана Цимбаліст, автор текстів пісень Володимир Бєглов, художники з костюмів Руслан Багінський та Оксана Пігель створили революційну для українського театру виставу і показали, наскільки актуальним, емоційним, мудрим і дотепним може бути постдокументальний театр. Експериментальний характер цієї вистави визначив нестандартний підхід до важливої теми, а робота з матеріалом народила альтернативну театральну форму, яка виявилася творчо продуктивною і життєздатною».

 

Роман Лаврентій, член експертної ради премії:

 

«Знавець літератури і театру Юрій Шевельов свого часу писав, що поява текстів Лесі Українки на українській сцені завжди є симптоматичною, свідчачи про відповідальність моменту, назрілі болючі питання, відповіді на які можна шукати у творчості великої поетеси. А зокрема про драматичну поему «На полі крові» літературознавець відзначав, що у цьому творі дуже влучно передано одну із наших «національних» хиб – схильність до зради та малодушність.

 

Режисер Івано-Франківського театру Ростислав Держипільський – у світлі активної фази російсько-української війни – занурив Лесю Українку в андеґраундний вимір, що дозволило театрові позбутися «академічної красивості» у прочитанні цих текстів, а натомість відкрити раніше незвідані глибинні сенси. Тим паче, об’єднані в одній виставі «Лісова пісня» і «На полі крові» показують під різними кутами фактично те саме обличчя зради.

 

Випробувавши у кількох виставах простір під сценою, творці не зупинилися у своєму прагненні відкривати нові креативні майданчики. Оригінальною ідеєю стало створення «сцени-межі», яка служить і як укриття, і як ігровий майданчик, і як місце гранично близької комунікації. Камерний простір, прості дерев’яні лави та відсутність підлоги посилюють відчуття залученості глядачів у сценічне дійство, причетності до чогось незвіданого, дають можливість у майже інтимній атмосфері порефлексувати на болючі теми сьогодення…

 

Художниця вистави Юлія Заулична тонко відчула авантюрний рух думок режисера, створивши функціональний, але дуже химерний ігровий простір, використовуючи природні фактури і відверто театральні/цивілізаційні знаки (фортепіано; газова плита; плазмові екрани з живою трансляцією вистави). Простір, у якому фортепіано може позначати звуки лісу, а старий радянський холодильник – «корови турського заводу»… Без зайвого нагромадження речей, а водночас із відчуттям загубленості і випадковості цих речей та цих людей… Простір, обрамлений нашвидкуруч збитими дерев’яними столами із необроблених соснових дощок (як на сільському весіллі чи похороні) – за яким можна розмістити глядачів та акторів, зробивши їх частиною єдиного дійства. А металевий посуд на тих столах, справжній салат «олів’є» та спиртні напої, якими пригощають глядачів, з одного боку, руйнують відчуття, що ти «в театрі», а з іншого, сприяють народженню якісно нового живого зв’язку між сценою і глядацьким залом.

 

Рівень акторської реалізації матеріалу заслуговує на найвищу оцінку. Виконавці органічно існують у запропонованих режисером рамках, легко балансуючи поміж існуванням в драматичному образі, прописаному Лесею Українкою (й у піднесено поетичному ключі, й у підкреслено приземленому, буденному вимірі), та постійним перебуванням «тут і зараз», живим інтерактивним спілкуванням з глядачами – наче дорогими гостями, запрошеними до спільної з героями твору трапези (спершу – балагурно-безтурботно весільної, а у фіналі – урочистої, із сакральним ламанням хліба, ніби на «таємній вечері»).

 

Особливо складною, багаторівневою є робота актора Олексія Гнатковського, у виконанні якого оживає дядько Лев – тонкий знавець «лісових звичаїв» і дріб’язкової людської психології, життєлюб із неймовірно позитивною енергетикою, якою щедро ділиться з усіма. У його ж виконанні відкриваємо для себе і образ Прочанина – концептуально важливого для обох частин вистави персонажа, який, називаючи речі своїми іменами, дає можливість ще раз проговорити пережиту історію, усвідомити глибину падіння головних героїв (Лукаша, Юди). Його вустами – у режисерському вирішенні Держипільського – ніби промовляє сам Христос, який після воскресіння явився останньому з апостолів, даючи і йому шанс покаятися… Водночас знаменно, що, попри харизматичність створених Гнатковським образів, актор володіє тонким відчуттям міри, не відтягуючи своєю грою увагу глядачів від головних героїв твору. А відтак у виставі рельєфно й однаково сильно проступають і Лукаш, і Мавка, та й інші персонажі.

 

Щоправда, режисерський прийом розділення «лісової царівни» поміж трьома акторками не для всіх глядачів зрозумілий та прийнятний. Але суть сакрального буття Мавки «у трьох особах» остаточно декодується у фінальній мізансцені, коли героїня займає центральне місце за столом на «таємній вечері» й уділяє усім «хліб життя». Неземна природа цієї лісової істоти тонко підкреслена музичним матеріалом: прекрасні голоси актрис зливаються в унісон, допомагаючи їхньому ансамблевому існуванню на сцені як посестер і як однієї особи водночас (музична режисура вистави – Наталія Половинка).

 

Ганна Веселовська, членка експертної ради премії:

 

«Степан Пасічник поставив надзвичайно гірко-смішну виставу «Нехай щастить!» про російсько-українську війну. Особливої винахідливості в його режисерському підході немає, бо пародійні історії про пригоди недолугих вояків мають чималу художню традицію: згадати хоча бравого солдата Швейка. Але квінтесенцією харківського спектаклю є не стільки гумор, скільки розпачливо-глибинне розуміння ситуації, в якій опинилися українці після 24 лютого 2022 року, неуникний трагізм життя, від якого захищатися можна лише сміхом. Наразі, як постановник Степан Пасічник використав напрацьовані в українській культурі прийоми сатиризації ворога, що є у митців різних часів і народів. В українців ця сатиризація має ознаки особливого «пекельного гумору», повною мірою проявленого ще в «Енеїді» Івана Котляревського. Досвідом «Енеїди» режисер та актори скористалися повною мірою: знахабніле зло в спектаклі принижене та зневажене, а українським спротивом постановник захоплюється, але без патетики та надмірної глорифікації.

 

За жанр, який може виправдати буквальність та безпосередність дійства, Пасічник обрав героїчну казку, головний персонаж якої, безстрашний хлопчик Іванко, легко, граючись, перемагає всіх ворогів. Тобто, скориставшись тим, що в театральній практиці України казковість не є визначеним естетичним кодом, а означає, зазвичай, доволі прості, навіть примітивні постановочні прийоми, Пасічник зробив спектакль винятково доступним і зрозумілим для найменш досвідчених глядачів. Тож «Нехай щастить!» є абсолютно плакатним і за змістом, і за манерою гри, що виявляється найбільш відповідним часові та ситуації.

 

Крім того, «казковий» примітив візуального вирішення «Нехай щастить!» чимало прислужився мобільності вистави. Адже, створюване під обстрілами, на відстані кількох десятків кілометрів від лінії фронту, «Нехай щастить!» планувалося для показу на передовій. Тож історія про діда й бабу та їхнього внучка Іванка розігрується в грубо, подитячому пофарбованих фанерно-пласких декораціях, а костюми, вочевидь, зібрані по театральних закапелках.

 

Постановочний примітив, героїчна казка без зайвого пафосу, але з великою часткою іронії, бо безстрашному хлопчику Іванкові всього лише вісім рочків, сатиризовані російські вояки-ляльки, кумедно-позитивні українські сільські мешканці, на чиє подвір’я катапультуються збиті льотчики, – ось прості й доступні інгредієнти, з яких зроблена вистава. Ці складові шарами накладаються одна на одну, а стрижнем дійства стає український музично-драматичний театр, з усіма його шароварними штампами, канонами, прийомами, точніше, ніжне глузування над ним.

 

Вставні музичні номери, а режисер і виконавець ролі баби Степан Пасічник сам із насолодою грає на невеличкому акордеоні, крім ігрового аспекту, мають ще й змістовний. Вони стосуються доречно-недоречної української гостинності, на чому і побудована драматична колізія вистави, оскільки баба не може пригостити незваних гостей-загарбників омріяною ними шпундрою, а замість цього подає верещаку. Тож у завзятому музикуванні, що пронизує спектакль і позбавляє його суму та безнадії, виявляється також надмірна українська легковажність, яка може дорого вартувати.

 

«Нехай щастить!» – найкумедніша і точно найоптимістичніша вистава серед спектаклів у номінації «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни», яку неможливо дивитися без сліз і сміху. Масштаб її дотепності дійсно вбивчий для ворога, адже у фіналі всі збиті Іванком з рогатки ворожі льотчики опиняються у великому чорному пакеті для сміття. Зрозуміло, що відстріл льотчиків із рогатки – це недвозначний натяк на нестачу зброї. І таким чином жанр казки, де про щось мовиться, а щось мається на увазі, вкотре і дуже доречно проявляється у виставі».

 

Головне завдання фестивалю-премії «ГРА» – формувати та зміцнювати українську театральну спільноту, визначати провідні тенденції українського театру. А цьогоріч, в умовах повномасштабної, окрім відзначення вистав та їхніх творців, він став ще й свідченням того, що український театр, незважаючи на всі перепони, продовжує розвиватися і плідно працювати. І це помітили та відзначили іноземці. Маріус Івашкявічус подякував, що мав можливість «доторкнутися до справжнього театрального мистецтва, яке твориться у важких життєвих обставинах». Софія Ниблом була вражена українцями – «тим, як ви живете, як ви творите мистецтво в умовах тяжкої війни». А Март Меос відзначив, що «український театр живий і нині як ніколи є важливим для глядача».