Олексій Богданович: «Мої шекспірівські персонажі»

Бесіду вела Лариса Брюховецька

– Постановки п’єс Вільяма Шекспіра – це свого роду маркер мистецького рівня театру, його мистецької політики. До цього драматурга існує постійний інтерес, і ставлення до нього як до західного літературного канону незмінне. Коли у вас виникло бажання грати у п’єсах Шекспіра?
– Це невеликий секрет полішинеля, тому що всі актори, мабуть, мріють про це. В навчальному процесі нам не давали Шекспіра, і правильно робили, тому що він заважкий для студента. Театр для Шекспіра рідко коли існує. Перша моя зустріч з Шекспіром – це «Приборкання норовливої», коли мені Сергій Данченко запропонував роль Петруччо.

– Ви відразу уявили свого персонажа?
– Ні, був спротив. Грати драматичні ролі, плакати – це було моє, а от комедії… Я злякався. А Данченко каже: «Послухай, ти драматичні ролі вже вмієш робити, давай шукати іншу нішу. Спробуємо комедійну роль». Актор же не хоче зациклюватися на своєму амплуа. Звичайно, фронда з мого боку була жахлива, я боявся, страшенно переживав, тим більше, що він призначив мене одного на цю роль. Це був експеримент в моєму житті. Але, на диво, вистава пішла, і 23 роки я її грав у театрі імені Франка. Врешті, прийшов до адміністратора і попросив її зняти. Чому? Коли впродовж 20 років моя партнерка, що грала Катаріну, казала фразу: «Та вже прив’ялий», – а я на це відповідав: «Від турбот», – то зал сприймав це абсолютно спокійно. А одного разу, коли я сказав цю фразу, в залі почали сміятися. Кажу адміністратору: «Я більше не можу грати цю виставу. Сміються». – «То це ж комедія». – «Не там сміються, де треба». Вистава ще б ішла, але, знаєте, коли артист має дещо дивний вигляд (маю на увазі віково), то треба відмовлятися від неї. Все-таки, моєму персонажу 32 роки за Шекспіром, а мені вже було за 50…

– 23 роки – це серйозний вік для вистави. Глядачам подобалося спостерігати за стосунками Петруччо і Катаріни. До речі, один із театральних критиків слушно зауважив, що ви свого Петруччо можете грати сто років поспіль.
– Це була перша моя робота з комедією. Потім Сергій Володимирович запропонував мені поїхати до Лондона, де Лондонський королівський театр ставив «Комедію помилок» Шекспіра. Ми поїхали з партнеркою і почали працювати над цією виставою – режисер нас туди вмонтував. У нас там були репліки англійською, але апарт ішов українською. Виставу готували для гастролей в Україні. Нашим завданням було грати у виставі й робити переклад.

Мене тоді вразила техніка англійських акторів. В якому темпоритмі вони грають виставу! Як читають монологи – на одному диханні! Нам було досить важко, адже ми не перфектно знаємо англійську, а вони дуже швидко говорять, емоційно. Ми там мучилися і страждали, тому що не встигали робити переклад. Але це був хороший тренінг для молодого актора, тому що ти відчув, як можна грати Шекспіра. У нас Шекспір іноді такий… неспішний. А там така енергія, така динаміка на глядача йде! Це був найкращий урок шекспірознавства в моїй біографії.

– До речі, років чотири тому в кінотеатрі «Київ» показували записані на кіноплівку британські вистави, в тому числі за Шекспіром.
– Так, я дивився «Гамлета» з Бенедиктом Камбербетчем, поставлений в Національному Шекспірівському театрі у Лондоні. Я ніколи не ставився з особливим пієтетом до «Гамлета», не розумів цього персонажа. А тут подивився – і мені відкрилися очі: ось воно що… Камбербетч мені відкрив Гамлета. Хоча кажуть, що англійці стримані, холоднуваті, а тут я бачу якогось абсолютно слов’янського персонажа, зі слов’янськими цінностями, зі слов’янською відкритістю душі. Я врешті-решті зрозумів, про що писав Шекспір, тут я бачу такого експресивного персонажа, який некомфортний сам із собою, бунтаря десь глибоко всередині. Він мене вразив, цей актор. І ще мене вразило те, що ставила цю виставу жінка-режисер. Вони молодці, роблять кіноверсію професійно, знімають вісьмома камерами, ти наче присутній у залі. А стосовно «Гамлета», то не так давно ми писали цю виставу на радіо, а також «Антонія і Клеопатру» – тобто Шекспіра я торую і на українське радіо.

– 1997 року Сергій Данченко поставив один із найскладніших для втілення творів Шекспіра – трагедію «Король Лір» у перекладі Максима Рильського. Данченко показав, що історія нічому не вчить, що до нового тисячоліття людство підходить з тими ж вічними проблемами, які хвилювали і Шекспіра. Король ділить своє володіння, й услід за тим деформуються людські стосунки, паплюжиться мораль, панують свавілля, вседозволеність. Театрознавці назвали це театром інтелектуального блазнювання. Очевидно, нелегко було працювати над таким важким для сценічного втілення твором?
– Бачите, Богдан Сильвестрович Ступка починав свого короля Ліра, як кажуть співаки, із соль бемоль третьої октави. Брав відразу таку високу ноту, що я починав сумніватися: а що ж далі робити цьому персонажеві? Як йому існувати? Я пам’ятаю фінал, коли Лір витягає на якомусь полотнищі свою мертву дочку Корделію і читає свій монолог, що той і той тварина, але живе, а ти померла. Я заливався сльозами – мені так було його шкода! І не так персонажа, як артиста. Бо я бачив, що артист пройшов такі кола пекла впродовж цієї вистави!

Вистава виснажувала: Богдан казав, що після неї в нього страшенно боліла голова. Вже на початку 2001-го її зняли, хоча вона була дуже стильна, з хорошими костюмами, декораціями, музикою. Неправильний, мабуть, був підхід до розвитку подій у виставі.

– Ваша роль Едгара/Тома теж непроста.
– Це хлопець, який вдає себе божевільним. А божевільного так складно грати! Це на грані правди і брехні. Крок праворуч, крок ліворуч – і можна скотитися до гротеску, в цій виставі не передбаченого. Не дозволив переступити цю межу Сергій Володимирович – у нього був бездоганний смак на ці нюанси. Він ніколи не говорив різко, ніколи не говорив дидактичним повчальним тоном, а тільки дорадчим, але так говорив, що людина розуміла. Якщо ж людина не розуміла, то він більше двох разів не говорив. Він щось уже міняв. Мені він практично ніяких зауважень не робив, його влаштовувало те, куди я йду. Тільки трішки корегував. Я розумію, що весь акцент був на Лірі, що Блазень займав якусь свою нішу. Але вистава для нашого театру була така стильна як на той час, і я так тішився.

За п’єсою Лір ще не старий. Коли я передивився фільм «Король Лір», де головного героя грає Ентоні Хопкінс, актор уже у віці, відчув, що Хопкінсу важко грати. Щоб зіграти Ліра, треба мати фізичну силу. Нам здається, що Лір – це старий, сивочолий чоловік. Думаю, що насправді йому ще не було й 50-ти. У 70-80 років вже не можна грати тих емоційних надривів, які є в п’єсі Шекспіра. Але найбільше вразили у фільмі його доньки, які були, як кажуть, уже не на виданні. Емма Томпсон грала одну з них, а вона вже жіночка у віці.

– Із серії п’єс про британських королів найпопулярніша – «Річард ІІІ». В Україні ще за радянських часів її ставив театр імені Марії Заньковецької, де молодий Богдан Ступка вражав своїм акторським темпераментом. Сьогодні «Річард ІІІ» іде у вашому театрі.
– Так, ми граємо «Річарда ІІІ». Нещодавно виходжу після вистави, й біля службового входу стоїть жіночка похилого віку і плаче, сльози течуть, до мене йде і каже: «Одиннадцать убийств…». З таким докором, мовляв, як можна протягом однієї вистави стільки вбивати. Я аж знітився, кажу: «Послухайте, це не я писав». Я ще вибачався за Шекспіра перед нею. Річард – це демонічна потвора.

– У вас роль герцога Бекінгема, прибічника Річарда ІІІ. Персонажів у трагедії багато, і непросто їх усіх осягнути.
– Режисер Автанділ Варсімашвілі ще раніше ставив цю виставу в різних театрах. Часу на репетиції було обмаль. Він відразу нас попросив нічого в нього не запитувати, мовляв, у нього мало часу, і він не може відволікатися на наші питання. Тобто він, грубо кажучи, просто розводив акторів, мізансцени робив.

– Дещо раніше Сергій Маслобойщиков поставив «Бурю» Шекспіра, у вас була головна роль – міланського герцога і чаклуна Просперо, який захопився вивченням наук, передав усю владу заздрісному братові Антоніо і став жертвою його інтриг. Роль непроста, як і сам твір, де поєдналися елементи казки і моральні проблеми. Мабуть, непросто було вибудовувати цю роль?
– Сама по собі ця п’єса складна, філософська. Дії мало, багато розмов, мало жіночих ролей, що відразу робить її проблематичною, коли немає яскравої любові. Це із тих ролей, які зараз я робив би по-іншому. Для Сергія візуаліті – найважливіше. Він і мислить картинами. При всіх його заслугах – він естет, ерудит, але скрупульозно працювати з актором – це не його. З ним цікаво говорити, але як розробити роль – він мало мені допоміг, а я мало сам зробив. І я, мабуть, заглибив цю роль туди, куди не треба було заглиблювати. Її треба було певною мірою полегшити. Тоді той фінал прозвучав би на контрасті, а так я його трошки задраматизував. А там треба було, як мені здається, додати гротеску, фіглярства. Ну, це вже я тепер розумію, та, бачите, потяг уже пішов…

– «Коріолан» – це пізній твір Шекспіра, і в нього він, спираючись на давньоримський сюжет, вносить політичну барву, застерігає від маніпуляцій масовою свідомістю. Бо хто такі трибуни, порівняно з переможцем битви з вольсками Коріоланом? Балакуни, не більше. Але соціум дослухається до них, до їхньої брехні, яку нині називають популізмом. Плебс судить про правителів не за їхніми вчинками, справами, а за словами, цінує вміння їм лестити, обіцяти. Не вміючи кривити душею, Коріолан постраждав, став зрадником і врешті загинув. У вас тут неприваблива роль – ворога римлян, полководця вольсків Тула Авфідія.
– Це теж для мене свого роду експеримент, тому що я там такого мерзотника граю, що на ньому немає де печать ставити. Вбивця. Але, як казав наш викладач Леонід Олійник, шукайте в негативному персонажі позитивне і на це спирайтеся, тому що Падлєц Падлєцович нікому не цікавий.

В принципі, в кожному з нас є вади, просто щось ми притамовуємо, щось приховуємо, а коли ти на якісь клавіші своєї душі натискаєш, воно раптом – і це в мене є, і це… Я трохи напружився, коли мені такого злого персонажа дали. Але це було цікаво освоїти, й таке – в моїй біографії таких яскравих негідників не було. Я намагався його людиною зробити, а не функцією всесвітнього зла. Намагався в якийсь момент і співпереживати головному герою Коріолану, і заздрити йому, урізноманітнити свого доволі-таки лобового персонажа. В Шекспіра він змальований однією фарбою, щоправда, з нюансами. З одного боку, це свого роду садизм з боку театру говорити про такі страшні речі, але оскільки такий період, ця вистава потрібна.

– Все-таки, це Шекспір з його мовним багатством. У перекладі Дмитра Павличка.
– Так, переклад неймовірний за красою, легкістю звучання. Бо іноді переклад такий, що застряє в зубах, і йде літературщина в гіршому розумінні цього слова. А Дмитро Васильович в глибині душі був артистом, тому його переклад такий вдалий.

– Говорячи про Шекспіра, не можна не згадати питання поетичного тексту. Акторові непросто, розмовляючи таким текстом, бути природним і органічним. Про те, як у вас звучать рядки Шекспіра, гарно сказала ваша партнерка Тетяна Міхіна: «Шекспірівські тексти, перекладені українською, надзвичайно органічно лунають із його вуст і гармоніюють з голосом»…
– Бачите, я більше зіштовхнувся з цим на радіо. Справді, дуже непросто бути органічним у такій поетиці. Це дуже проблематично. Не знаю, можливо, та староанглійська мова, якою писав Шекспір, якось по-іншому звучала, як розмовний варіант. Це, як мені здається, найголовніша проблема – не впасти в таку поетику, а зберегти той баланс між поетичним текстом та існуванням у реальному житті з реальними проблемами. Й коли ти перегинаєш, то впадаєш або в патетику або у щось інше, і тоді така фальш!

– Чи маєте бажання ще зустрічатися з Шекспіром?
– Все життя маю таке бажання. Колись мені покійна Заболотна Валентина Ігорівна сказала, що хоче, аби я зіграв «Короля Ліра». Я так загорівся. А коли вона захворіла, нагадала мені: «Я не помру, поки не побачу Вас у ролі короля Ліра». Так сталося, що вона відійшла в інші світи, а я так і не зіграв. Сьогодні мій вік подібний до віку цієї людини. А пройде ще 10 років і я вже не зможу його зіграти. Хоча в нас була у планах ця вистава. Її мав ставити режисер, який від нас пішов. Давид Петросян тепер головний режисер Львівського театру ім. Марії Заньковецької. Це дуже талановитий хлопець, мене підкуповував його інтелект, його обізнаність, ерудованість. Дуже інтелігентний, і ця інтелігентність у тому, як він працює з актором, тобто актор для нього – це співавтор, що зараз дуже рідко в театрі. Як правило, режисер – Карабас-Барабас, а актори – маріонетки. А тут розмови глибокі й по суті. Мені дуже жаль. Кажуть, що він буде співпрацювати з нашим театром, але... В нього багато запрошень – є у Прибалтиці, буде ставити «Отелло» в Національному театрі імені Лесі Українки. Він затребуваний, у нього на два роки розписаний графік.

Я почав цього року працювати зі студентами акторського відділення. Дав їм волю обрати комедійні уривки. І вони принесли Мольєра, Гольдоні, Шекспіра – це три найяскравіші представники комедійного жанру. І я починаю розуміти, що зарано це їм дав. Я подивився сьогодні їхні етюди на тему: що було до того, що було після того. І зрозумів, що їм це ще не під силу. Для мене зараз важливіше, щоб вони взаємодіяли, а не робили характери. А то вони починають грати комедію, а що відбувається на сцені конкретно – не зрозуміло. Шекспір – це не простий чоловік.

– Треба віддати належне театру імені Франка, який поставив стільки вистав за Шекспіром. І вам особисто, що ви майже в кожній шекспірівській виставі були задіяні. Очевидно, це така премія…
– Бачите, я і за амплуа не дуже козак, тобто маю на увазі український типаж, тому мало козаків грав у театрі Франка.

 

Листопад, 2023.