Галина Криворчук: «З молодими режисерами завжди цікаво працювати»

Бесіду вела Марія Феленко

– Незабаром в український прокат виходить повнометражна стрічка «Ля Палісіада», в якій ви виступили як генеральна продюсерка. Це повнометражний дебют молодого українського режисера Філіпа Сотниченка. І це не перший фільм Філіпа, створений за участі «ВІАТЕЛ». На сайті вашої студії можна побачити низку студентських робіт, або ж роботи режисерів, які щойно закінчили університет. Чому ви вирішили працювати з початківцями?
– Я думаю, що випускники університету – це вже не початківці. Вони вже 4 чи 5 років мали можливість знімати своє авторське кіно, навіть якщо це було завданням від майстра або курсовою чи дипломною роботою. Та й з молодими режисерами завжди цікаво працювати. Вони не заштамповані, вони допитливі, дуже мотивовані. І тому їхні роботи – це завжди відкриття. Часом – маленьке, а часом помітне навіть на міжнародних кінофестивалях. Ось так і Філіп Сотниченко з’явився на нашій студії в 2014 році. Це був, здається, перший пітчинг Держкіно після Революції гідності. І ми тоді на студії заохочували випускників з майстерні Василя Вітра подавати свої проєкти на конкурс Держкіно. З першого разу не все вийшло, але другого разу відразу чотири молоді режисери виграли право знімати дебют. Це були Нікон Романченко, Михайло Маслобойщиков, Валерія Сочивець і Філіп Сотниченко. Філіп тоді й зняв свою дебютну короткометражку «Технічна перерва», яка отримала визнання на фестивалях.

– А як ви сьогодні обираєте проєкти від режисерів-дебютантів? Що є ключовим для вас, аби зрозуміти, що ось з цим режисером варто працювати?
– Зазвичай, ми тепер на студії працюємо тільки з тими режисерами, хто свідомо приходить до нас і кого ми добре знаємо за студентськими роботами. Але стає дедалі складніше, тому що професія продюсера значно помолодшала – і дебютанти йдуть до тих продюсерів, які їм ближчі за віком, за смаками, за поглядами на сучасне життя. І це логічно й правильно. Конкуренція між досвідом і молодими амбіціями – це те, що рухає творчість вперед. Так і має бути. Мені довелося допомагати багатьом молодим кінематографістам, які колись тільки вступали у світ кіно. І це були не тільки режисери-дебютанти. Це були і продюсери-дебютанти. Багато хто з них сьогодні має значний доробок цікавих і знакових кінострічок. Але ми не почуваємося супротивниками. Ми рухаємо цей процес разом – і тепер вже я часом користуюся їхнім досвідом. Учитися в молоді – на це теж треба мати сміливість. Мені цієї сміливості ніколи не бракувало. І тому я з багатьма продовжую приятелювати і радію їхнім успіхам.

– Окрім вас, продюсерами стрічки «Ля Палісіада» стали Валерія Сочивець та Сашко Чубко. З огляду на їхній кінодосвід, можна сказати, що вони достатньо успішні молоді продюсери. Чи легко давалася співпраця з Сашком та Валерією? Чи не заважає різниця у віці?
– Власне, про це я й почала говорити. Думаю, що у нас склався доволі ефективний продюсерський колектив. Звісно, що у кожного були свої обов’язки. Я більше розуміюся на веденні, так би мовити, «господарства»: договори, кошториси, звіти. Але мені в чомусь довіряє і творча група, зокрема режисер, часом прислухається до творчих порад. Валерія – прекрасний організатор. Під час зйомок і постпродакшену вона просто була незамінною, вона – талісман на знімальному майданчику. І до неї всі горнуться, вона вирішує не тільки виробничі проблеми, а й людські. А Сашко більше знається на обов’язках креативного продюсера. Зарубіжні партнери, фестивалі, промо-акції тощо. Він чудово володіє англійською, має досвід участі в Каннських промо-акціях українських кінематографістів, має підхід до зарубіжних партнерів, має серед них зв’язки і друзів. Хоча за останній рік, коли через військові події чоловікам стало майже неможливо виїжджати за межі України, Валерія багато в чому перебрала на себе функції також і креативного продюсера. Тепер вона може дати Сашкові фори. Звісно, у нас бувають суперечки, звісно, ми можемо посваритися. Але це – як в родині, посварилися – помирилися – пішли далі, бо роботи багато. Та й кожен з команди цього фільму просто отримував радість від своєї роботи і дотичності – тому й результат вийшов достойний.

– Багато хто, очікуючи на стрічку Філіпа Сотниченка, згадує його попередні короткометражні роботи. Ті, хто вже встигли подивитися новий фільм, вважають його логічним продовженням минулих картин. На вашу думку, в чому його унікальність як режисера та що робить його почерк упізнаваним?
– У відкритості діалогу режисера з глядачем. У такому діалозі, на який здатний саме Філіп Сотниченко. Тому що він має смак, свій почерк і стиль. Він знає, що хоче отримати в результаті. І навіть коли не завжди знає, яким чином досягти цього, – він має команду однодумців, про яку я вже говорила. І з нею майже завжди досягає того, чого прагне. Часом інтуїтивний імпровізаційний шлях на майданчику дає абсолютно неочікувані творчі результати. І це не може не оцінити глядач. А глядач Філіпа – це розумна молода, іронічна сучасна людина. Власне – це майже його ровесник, який дуже схожий на самого режисера. Такий, який не терпить фальші, який може кепкувати сам над собою, який скромний і амбітний одночасно. А все це і є режисура – спосіб, яким режисер може говорити з екрану про серйозні і несерйозні речі водночас.

– «Ля Палісіада» здобула безліч нагород на міжнародних кінофестивалях та отримала схвальні відгуки зарубіжних критиків. На вашу думку, чому стрічка, що розповідає про українські, не такі віддалені в часі реалії, стала популярною серед міжнародної спільноти, та чого очікує іноземний глядач від нашого кіно сьогодні?
– Я не берусь відповісти на те, чого очікує іноземний глядач від українського кіно. Тому що глядач завжди очікує чогось нового, цікавого і креативного. Від будь-якого кіно. Можливо, вони очікують від нас якоїсь екзотики. Такої, якою колись полонили «Тіні забутих предків» увесь світ? Але я не впевнена, що від нас очікують фільмів про нашу нинішню війну. І не тому що вони втомилися від цієї війни. Просто вони від неї дуже-дуже далеко. Але наш кінематограф, який відрізняється від усіх інших, може дати відповіді іноземному глядачеві на те, якими є ми – українці. І чому нас потрібно підтримувати. Пісня «Червона калина» дала цю відповідь на дуже емоційному рівні на початку повномасштабної агресії. А кінематограф може дати цю відповідь на екзистенційному рівні, на світоглядному. Пісня працює миттєво. Кіно може продовжити цей процес на тривалий час. Фільм «Ля Палісіада» дав відповідь насамперед міжнародним кінокритикам і знавцям кіно – що в Україні існує потужний потенціал креативних молодих кінематографістів, які мислять нестандартно. Навіть тоді, коли осмислюють події 1990-х, вони звертаються до сучасників з дуже сильними меседжами. Це роздуми про відповідальність кожної особистості. В усі часи: і в минулому, і зараз, і в майбутньому. І це авторське звертання Філіпа Сотниченка загорнуто в дуже сучасні й несподівані форму і стиль. І жанр, про який сперечаються всі – від пересічних глядачів до дистриб’юторів, котрі ламають голову, який же реліз буде найяскравішим. Коротше кажучи, стрічка Філіпа Сотниченка змушує думати. Це для мене – найголовніше. Тому що людство перестає критично мислити, воно звикло скролити смартфони й айфони. А Філіп відриває їх від цього нудного заняття.

– І наостанок. Чому глядачам необхідно подивитися стрічку «Ля Палісіада» у кінотеатрі?
– Це запитання, з якого потрібно було розпочинати. Я скажу зі свого розуміння і досвіду. Я не дуже люблю розважальне мистецтво. І не дуже люблю розважальне кіно. Я хочу звернутися до тих, хто звик думати, кому цікаво після фільму згадувати якісь епізоди і співвідносити з ними свої вчинки. Це не означає, що в цьому фільмі глядач не знайде приводу для усмішки – бо життя різноманітне і різнобарвне. Але час для роздумів завжди був і залишається. І тому фільм «Ля Палісіада» залишає післясмак, який глядач ще довго зможе відчувати в своїй душі і серці.

Грудень, 2023.