В долі немає причин без мети зводити
сторонніх.
Коко Шанель
Галину Стефанову в спектаклі «Марлені» (режисерка Анна Александрович) я бачив більше десяти років тому. Аллу Сергійко у виставі під тією ж назвою (режисер Ігор Матіїв) – днями. Галина грала Дітріх на сцені Центру Курбаса, Алла грає в Театрі на Подолі. Та це не завадить поставити ці віддалені й зовсім різні роботи в одну порівняльну площину. Зате спостереження, як результат такого зіставлення, обіцяють бути змістовними – й не тільки щодо акторства. Гарант – сценічна якість образів.
П’єса Крістіани Шерер (псевдонім – Теа Дорн) –
конструкт, довільне припущення про неіснуючу в дійсності зустріч двох зірок
німецького кіно – 90-літньої Марлен Дітріх і на рік молодшої Лені Ріфеншталь.
Двобій «сексуального сфінкса» Марлен і «старої потвори» Лені, звісно, має свій
сенс, однак нацистське тавро останньої визначає її позицію як етично програшну
й для аналізу незвабливу. Натомість вияв різності акторських тлумачень одного й
того ж драматургічного матеріалу двома виконавицями – завдання інтригуюче. Якою
ж є Марлен в кожної з акторок? На щастя, «вони навіть не родичі». Й на
вторгнення Лені в їх усамітнений світ з перших секунд реагують разюче несхоже.
Стефанова-Дітріх рвучко штурляє від себе
«коричневу» нікчему Ріфеншталь, передовсім, сказати б, із переконань: бути
поряд з подружкою Гітлера й пасією Геббельса цій Марлен огидно. Нацизм їй
бридкий і ворожий. Сергійко Дітріх
теж повстає бурхливо проти появи в її паризькій квартирці на авеню Монтень
режисерки-пройди, та не через світоглядні антипатії до оспівувачки рейху –
вона, перш за все й в основному, захищає свій приватний простір. Звідси
– відмінність сценічних трактувань Марлен.
Лені проникає до кінодіви з дикою ідеєю: переконати в тому, що вони мають зняти блокбастер про Пентесілею – владарку амазонок часів Трої: гроші дають лише за умови виконання головної ролі самою Дітріх. «Ми покажемо світові: нас списали передчасно!» І вся подальша дія – спроби Лені вирвати в Марлен згоду на спільну роботу. Тож вона негайно починає готувати кінопроби. Але дуже швидко з’ясовується: лінія оборони Марлен-Стефанової на атаки Ріфеншталь – клон зі способу жити, що зробив її легендою кіно: «Я все життя робила те, що мені казали». А це і було таємною зброєю Дітріх проти безжального світу: вона піддавала себе всім можливим обмеженням і вимогам задля досягнення такої досконалої форми на екрані, що цей світ неминуче опинявся біля її ніг і шаленів: «Богиня!» Стефанова відтворює найсильнішу жагу Дітріх до влади над всім – обставинами, життям, чоловіками, жінками, глядним залом, суспільною думкою, натовпом, медіа, ближнім колом. «Навіть згасаючи, Марлен лишалася тираном», – сильною, владною, шокуючою розумахою. І ця кульова блискавка тепер вдарила по Ріфеншталь. Втім, і Дітріх перебуває не на піку своєї форми. Вона живе в парах улюбленого шампанського, чергуючи його з міцним віскі. Ось і діалоги Стефанової-Марлен з Лені підживлені дозою випитого. Вона екстатична, вона найкраща в світі! Марлен себе обожнює. А тут ще й пропозиція головної ролі! Тому – жодних проб, профі беруться до справи: Лені ставить світло й готує знімальний майданчик, Дітріх зайнята собою, вона, як завжди, має бути на висоті. «Побачу на екрані зморшку – ти труп!»
Жваві настрої панують і в спектаклі Театру на Подолі. Алла Сергійко реалізує вкрай складну й ризиковану акторську стратегію: вона грає пересічну, невидатну Дітріх – примхливу, буденну жінку, посередню особистість, що в легкому мареві спиртного втратила мету своєї самоізоляції – зберегти образ «блакитного ангела» й легенди екрану в пам’яті публіки недоторкано ефектним. Старість же потворна й безпорадна, і руїну–Дітріх бачити не повинні – яка еротика у віці 90+? В Марлен-Сергійко від тієї давньої посвяти лишилось тільки чутливе самооберігання, мила пихатість і табу на контакти в зовнішньому світі. Її квартира – укріплене лігво, по якому Дітріх пересувається в інвалідному візку: знову ж таки, щоб не впасти – переломів їй досить. Втім, поява Лені добряче збадьорює Дітріх: вона зривається з коляски й бігцем припускає навкруг – звісно, з врахуванням обставин віку, стану й алкогольної меланхолії. Та попри все, вона повертає себе справжню, й у фіналі вистави заганяє збанкрутілу Ріфеншталь під важку ляду театральної скрині, що знаменує остаточну відмову Дітріх від участі в публічному просторі. Далі – тиша… Марлен-Сергійко, правда, далі читає слова пісеньки: «Де поділися квіти? Їх зірвали дівчата…» Але це, скоріше, епілог-реквієм над поколінням убитих, скалічених і загублених на війні, що водночас була й кульмінацією її феєричної біографії. Війну акторка прокляла, собою – пишалася: то був її найбільш людяний, зоряний час, що, зрештою, й став її виправданням перед вічністю.
Минуле зринає, й ми бачимо: воно ніколи не стає минулим, воно – частина нас, і часом нуртує більше за сьогодення, воно – наш набуток і опертя, мука сумління й спонука до дії, бо його не змінити. Втім, Марлен Дітріх своє минуле сумніву не піддавала – там все було чудово, й переписати його вона не дозволяла нікому (тому й видала мемуари, передбачаючи підступ доньки). Що ж до скарг ображених, то природу її «безсердечності» гарно пояснив мудрий Ремарк. «Марлен здійснює тисячу обертів за хвилину, тоді як наша норма – сто. Нам потрібна година, щоб висловити нашу закоханість нею, вона ж легко справляється з цим за шість хвилин, після чого йде у своїх справах. Ми дивуємося, чому вона не любить нас так, як ми любимо її. Ми помиляємося: вона вже нас любила».
Це єдиний пункт, в якому Сергійко й Стефанова збігаються: їхня героїня була щедрою, але не вірною («Як можна відмовити президенту?»), та їй і в голову не могло прийти ділити закоханість в неї будь з ким. Вона привласнювала дві речі – любов і славу. Бути другою для неї було немислимим. І парадокс «Марлені». Шерер вперто педалює ідею вищості жінок (тому й амазонки). Стефанова і Сергійко знають це без підказок авторки, однак рівність у випробуваннях і маскулінність їх не вабить – значно суттєвішими для них є співчуття й милосердя, жіночність і розсудливість. Марлен-Стефанова й Сергійко-Дітріх – попри зухвалість, безсоромність і глум – непідробно людяні. Тому героїня Сергійко й питає у фіналі історії: «Коли ж вони, нарешті, зрозуміють?» А героїня Стефанової співатиме разом з Лені Ріфеншталь «Лілі Марлен» – улюблену пісню солдатів по обидва боки лінії фронту війни. І саме з пропащою Лені, бо жаліла її: «Не знаю, де помилилися твої батьки?» А до того на сцені Сергійко-Марлен і Стефанова-Дітріх – дві сновиди з різних півкуль – в ключі психологічного гротеску виголошують сповідальні монологи, де натуралізм, вульгарність і шокуючі зізнання «знімаються» щирістю, щемом і беззахисністю перед старістю й творчою ненаситністю. Героїні різні, особистісні, бо включають і єство виконавиць, і їхні власні шляхи в мистецтві. Кожна з них грає про своє, неповторне, а то й затаєне. Приміром, реальна Марлен вміла казати «ні», ризикуючи втратити досягнуте. Але й Галина Стефанова – стійка, як криця, завжди твердо казала «ні» в житті і професії – і полишала театр, відмовлялась від звань і відзнак, бо це суперечило її баченню свого призначення, кодексу акторської й громадянської честі. Стефанова знала і знає, що треба робити і як належить діяти. Звідси акторські вирішення й барви її образу – різкість, гідність, виклик, сарказм. (Не зайве нагадати: це вистава кінця 2008 року, а отже, здійснювалася в гуманістичній парадигмі мирного часу.)
Водночас Стефанова знає, що в Голлівуді у Марлен було прізвисько Ноги. І її сценічний костюм в цій ролі, як і пластика поз, не дає глядачам забути цю брендову ознаку фемінної Дітріх. А ще в неї – неприродно тонкі брови німкені з низьким голосом і рубенсівським тілом, а вже від себе – насичено мідний, яскраво рудий колір зачіски (як в діви Лореляй!). Я це до того, що образ, створений Стефановою, – семантично багатий, за всієї визначеності і гостроти. Бо це вам не куца Маріка Рек.
Натомість Марлен-Сергійко – уособлення жіночної мінливості, небажання датися в руки, бути заскоченою в мить слабкості чи втрати пильності. Вона весь час «замітає сліди», відводить від місця свого душевного умиротворення, грає начебто в підкидного, а насправді – за своїми прихованими, придатними лише для неї правилами. Марлен-Сергійко бере не аналізом, а проникливою інтуїцією й вірою в свою чарівність. Скоморошить, та ніколи не розкривається: її таємниці належать лише їй самій. (Ще й тому грати Дітріх складно: пояснити її феномен ще не вдалося нікому.) Алла Сергійко й не прагне це зробити, вона зосереджена на втіленні ідеї-фікс своєї героїні – потребі все в житті контролювати, аби хвиля успіху не спадала, й при цьому не втратити своєї видимої безпосередності. Марлен тішило, коли навколо відчували: з нею в одну мить може статися що завгодно, і це теж був відволікаючий трюк, що гарантував їй недоторканість внутрішнього осердя. (Аллу Олександрівну Сергійко, між іншим, теж годі намагатися прочитати – ви завжди отримуєте чарівне навіювання, безкорисливе й артистичне, та ви перед ним беззахисні. Це не розрахунок і не маніпуляція – природа особистості, усвідомлена як діючий засіб. Якщо весь світ театр – навіщо ж його зрікатися?)
А дивина в тому, що обидві героїні з наших вистав
у ту передсмертну (за п’єсою) ніч жодною мірою не відчувають душевної
порожнечі. 15 років у ліжку, а життя досі наповнене подіями, зв’язками,
почуттями. Їх двох, вже майже знерухомлених, нічого не бере! І не їм, а вони
в Сергійко й Стефанової виставляють рахунки світу і людству, бо скажу,
ризикуючи впасти в несмак, – світ ловив їх, та не спіймав, хоч Захід підніс, а
фатерлянд знеславив.
Та ось що важливо. Ні Дітріх-Стефанова, ні Марлен-Сергійко в цій ролі не розважаються задля старечих пустощів: їхня грайливість – елемент борні на карб правди життя, що з ними відходить. А це серйозно. І п’єса Шерер завдяки творчій потузі Алли Сергійко й Галини Стефанової долає заданість фабули й породжує сенси, які загал не звик розглядати і навіть враховувати подібні засяги. А проте йдеться про долю митця, залежність акторського фаху, плинність сценічної та кінокар’єри, проблеми віку в професії і жінки в цілому, як і про те, чим платить акторка за визнання чи ілюзорне буття в мистецтві, яке самозречення й внутрішня сила потрібні, аби гідно пройти шлях служіння сцені й екрану, й не загубитися серед десятків тисяч подібних посвят. Адже творча спроможність актора безжально коротка, а твоя мрія йде до мети, здається, зрадницьки повільно. Якщо взагалі наближається…
І тут нам час звернутись до назви статті. Що
означає – тріумф Долі? А ось саме це – неможливість її змінити,
радикально перелаштувати, з якогось моменту прокласти принципово відмінний від
раніше взятого курс. Детермінізм, фатальність? А як же свобода волі, авторство
долі, вибір особи? Панове, спокій – вони існують. І зігране Галиною Стефановою
й Аллою Сергійко лише доводить: тут жодної містики! Яку життєву стратегію не
обирай – як це зробили наші акторки в тлумаченні образу Дітріх – обрана
парадигма буде тільки ще одним варіантом Промислу щодо твоєї скромної чи, навпаки,
зовсім нескромної особистості. Належне кожному написане на сувої Долі, хоч нам
і не дано туди зазирнути. Та все вихідне вже спрацювало: гени, схильності,
вподобання, вдача, хист, умови, впливи, знаки, збіги, везіння, сувора логіка
подій. Бо з Долею – як у вишивці хрестиком: в нашій волі змінити растровий
візерунок і витворити свій малюнок, але Задум і Канва вже чекають нас на порозі
Буття, бо вони – від Бога. Як і акторки, що подарували нам радість Театру Долі.