Мишо, Мишко, Мишаня!!! Пригадуєш, я був завжди: «чуєш, Бєліков!», а ти: «чуєш, Балаян!». Смішно, звісно, але ми ніколи з тобою не звертались один до одного по імені.
Року 1984-го Косточка Єршов осиротив нашу компанію з чотирьох, в 2012-му – ти… І залишилися покинуті ми з В’ячиком Криштофовичем без твоїх штучок-дрючок, без Косточкиних прислів’їв-приказок… Часто з усмішкою згадуємо тебе, що ледь напідпитку брався за гітару – тут хохмам і легковажності твоїй, та й нас чотирьох, вистачило б на всю студію Довженка. Рівних тобі в цих наших веселощах, треба визнати, не було!!!
А пригадуєш, як наша четвірка наполегливо, без поблажок обговорювала сценарії один одного, і все для того, щоб було ще краще і ще цікавіше. А яка була наша радість від успіху твого чудового, зворушливого фільму «Ніч коротка». Та що там казати, немов братами були… Пам’ятаю, як переживали і раділи, коли, раптом, вирішили тебе обрати Головою Спілки кінематографістів України. До речі, смішна до цього прелюдія…
Іде, значить, цей з’їзд кінематографістів України, і мене на сходах, в перерві, зустрічає Коля Мащенко. Відводить вбік і всерйоз пропонує, щоб головою вибрали тебе. Якщо чесно, я засміявся. Ну як уявити тебе на цьому нудному посту? Коля, проте, наполегливо попросив, щоб я тебе попередив і щоб ти не відмовився. І от іду я коридором Будинку кіно і зустрічаю тебе. Мамо рідна, якби тільки хто побачив твою реакцію!!! «Ви що, бля, о…їли». Довго і нудно довелося вмовляти.
Забігаючи наперед, треба сказати, що більш нечиновного, більш чуйного, більш скромного в найкращому сенсі цього слова голови в цих стінах ще не було… Так стверджували всі, хто звертався до тебе з будь-якого питання. Ну, а я і В’ячек старалися поменше відвідувати тебе в кабінеті. Але якби всі, хто бував у тебе до нас, бачили, у кого ти перетворювався, коли ми залишалися втрьох, то навряд чи упізнали б свого начальника, Михайла Олександровича Бєлікова… Тому що трійка наша на всю бузотерила і хохмила на радість собі й цим нудним, набридлим і офіціозним стінам кабінету голови…
У цьому році, Мишо, відзначали сторіччя з дня народження нашого з тобою кумира, Сергія Праджанова. 9 січня в Червоному залі відбулося чудове дійство. Всі згадували Сергія, а я згадав, як ми, через рік після його тюремного ув’язнення, поїхали на твоїй машині до нього в тюрму. Як зустрів нас Сергій, як він хохмив, розповідаючи про перебування в тюрмі, як всіляко уникав усього серйозного і трагічного… Складалося враження, ніби це він нас відвідав у вигнанні, а не ми його… Але ми-то знали, як насправді було, оскільки в його листах до нас із зони була така печаль, така туга, така безвихідь… А все тому, що Сергій старався не обтяжувати нас своїми печалями при очній зустрічі. Ну й ми старались, підігруючи йому в цьому, приховуючи в душі, як і він, весь тягар його, та й нашого з ним, горя…
Такі-от спогади, дружище… Різні, всілякі. Царство тобі небесне, любий і незабутній Мишко Бєліков!!!
Роман Балаян. 17 січня 2024
Коли
сумно і весело водночас
Змішане почуття – це коли сумно і весело одночасно. Невдовзі дванадцяті роковини, як пішов Михайло Беліков. Раптово, зненацька, без жодних попереджень. Бац – і все. Жах і сум. І цей сум із роками ніде не подівся. Тепер про відносно веселе. Навряд чи можна сказати, що Мишко був веселуном і дотепником, хіба що за столом, і то не з перших хвилин. Але точно він був фантазером. Не озвучував свої фантазії одразу, ніби перевіряв, чи варті вони бути правдою. Лише потім видавав у той чи інший спосіб. Фантазував з різних приводів – про якісь зустрічі, яких насправді не було, про якісь події, навіть про подробиці свого походження. Фантазував, коли в маленькій майстерні на дачі з якогось металевого непотребу робив щось корисне. Заднім числом здається, що цей вигаданий світ певним чином ставав на заваді життєвій практичності. А може, й ні. Він так багато залишив по собі – і прекрасні фільми, і світлини, і сценарії, і ті самі саморобки – багато чого. Одне слово, глибоко артистична, талановита людина. Коли труну з Мишком установили на сцені Будинку кіно, на його щоці була сльоза. Це не фантазія. Сподіваюсь, що з висоти свого теперішнього становища Мишко добре бачить усе. І свою сім’ю, і своїх друзів, і свій рідний Маріуполь. Змішане почуття.
В’ячеслав
Криштофович. 15 січня 2024.