Зарубіжна документалістика про Україну

 

У столиці Латвії на початку березня пройшов Міжнародний фестиваль документального кіно «Artdocfest». Його організатор і незмінний президент – відомий режисер-документаліст, уродженець Львова Віталій Манський, – відкриваючи кінофорум, сказав, що «на третій рік нещадної та злочинної війни Росії насамперед проти України, але загалом – проти цивілізованого світу, ми робимо наш фестиваль дзвоном, який сповіщає світ про загрози». Це справді так. І, висловлюючись метафорично, той дзвін відлитий з українського металу.

 

Майже всі стрічки «Artdocfest» – надзвичайно соціально загострені, водночас дуже багато кіно з України та про Україну. Цього року була підготовлена спецпрограма, яка має яскраву, сильну назву: «Україна понад усе!». Відкривалася вона американською 18-хвилинною короткометражкою «Озираючись назад» (2023). На фестиваль приїхав її автор Макс Риков – випускник університету Флориди в галузі виробництва цифрових медіа. Велика війна на батьківщині його батьків спонукала Макса зайнятися документалістикою. «Озираючись назад» – стрічка-есе з роздумами автора, переказами батьківських спогадів. У ній сучасна держава Україна поміщена в широкий світовий історичний та географічний контексти.

 

Завершувала спецпрограму повнометражна документальна стрічка британця Пола Томаса «Архітектори надії: Перші кроки відбудови України» (2024). За освітою він – архітектор. Тому, задумавшись над українською темою, звернувся до тієї галузі, на якій добре знається. Автор спілкується з відомими українськими архітекторами – Олегом Дроздовим, Максом Головком, Катериною Яровою, Антоном Олійником, іншими. Він показує, як у часи незалежності вони змінювали обличчя України, її архітектурний простір. Як це було перерване війною. І що в подальших планах.

 

У спецпрограмі «Україна понад усе!» – ще чотири стрічки. Автори картини «В російській окупації: страх, зрада та опір у Куп’янську» (2023) – кореспондент «Deutsche Welle» у Києві Матіас Белінґер та українська журналісткафрілансерка Ганна Соколова. Створено її у рамках DW. «В російській окупації» – серйозний і сильний твір, де немає жодного зайвого кадру чи випадкового слова. Водночас, компактність просто неймовірна. Після перегляду важко повірити, що ця кінорозповідь у чотирьох частинах, від початку війни до деокупації, тривала лише 26 хвилин. При тому – майстерно викладений сюжет, рельєфно виписані головні герої та антигерої.

 

«Незламні: історія опору» (2023) канадки Кетрін Лейк Берз, судячи з назви, ніби повторює куп’янський сюжет, але це дещо про інше. Берз, журналістка-фрілансерка та початкуюча режисерка, у 2022 році поїхала в Західну Україну, де відвідала низку реабілітаційних центрів. Спілкувалася з багатьма дітьми та жінками, які евакуювалися зі сходу, і наслухалася багато важких розповідей про окупацію та полон, зокрема знущання та ґвалтування. Але для свого кіно обрала історію більш тиху. Фільм присвячений Олександрі Іконниковій та її шестирічній доньці Надійці з Кремінної Луганської області. Короткометражка «Діти кордону» (2023) – фільм естонського виробництва, проте режисер Янне Васарайнен – фін. І закадровий голос – фінською мовою. Тут змішані історичні нашарування – сучасна російська агресія проти України та давня, радянська Зимова війна 1939 року.

 

Годинний фільм «Повернення» (2023) Каті Федулової – німецького виробництва. Гадаю, це неабияк допомагало знімати в окупованому Криму, доки це взагалі було можливо. По суті, тут та ж тема, що в двох попередніх стрічках, – жінки та діти в умовах війни. Щоправда, ще гібридної. В 2016–2017 роках окупанти почали розкручувати на півострові спіраль сфабрикованих справ Хізб ут-Тахрір. У підсумку, фактично ні за що, всі отримували людожерські терміни покарання. А оскільки це щиро віруючі люди, то вдома в них залишилися дружини з багатьма дітьми. Герої стрічки – дві родини з так званої Другої Бахчисарайської групи Хізб ут-Тахрір.

 

Назва українсько-італійського фільму «І вони говоритимуть про нас» (2022) Сієви Діамантакоса, можливо, більш гучна, ніж те, що в ньому показано. Це портрет України часів гібридної війни та до початку повномасштабної. Але показаний негучно, буденно – через долі двох головних героїв, які йдуть паралельно, іноді в чомусь перетинаються, але не сплітаються[1].

 

Олег Кудрін, Рига. Укрінформ.

 

^[1]  Повністю текст див: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3835361-u-rizi-vidbuvsa-kinopokaz-ukraina-ponad-use.html