«З цією
виставою щось не так»
В залі гамірно, людно. Збоку від нас, біля стіни, примостився молодик, який щось робив з технічним приладдям. Потім він почав перемовлятися з дівчиною, яка теж була в залі. Врешті, вони піднялися на сцену, де містилася дворівнева кімната, щоб полагодити там певні несправності. Але кожна їхня дія наносила крихким декораціям тільки ще більшої шкоди. Позаяк вони самі не могли впоратися, то взяли глядача і вивели на сцену, аби допоміг виправити становище. Та участь стороннього не тільки не допомогла, а ще більше виявила неспроможність у вже побудованому змінити щось на краще. Падали полиці і головка молотка, відвалювалися половиці.
Ця дивна неготовність, метушня при світлі в залі, безпомічність при видимості роботи були першими дзвіночками, що тут щось не так. Бо все було зроблено на швидку руку.
Цей вступ з акторами у ролях технічного персоналу підготував глядача до абсурду і буфонади наступної частини.
А далі нас запросили до перегляду вистави нібито самодіяльного драматичного гуртка міста Корнлі. Декорації на сцені, які щойно намагалися полагодити, як ми дізналися, були вибудовані саме для цієї вистави про вбивство і його розслідування. Тобто ми мали побачити виставу у виставі. Після сповненого аваріями вступу можна було передбачити, що і сама вистава аматорів буде катастрофою. Вона була приречена. Але глядач в залі цього ще не знав.
Та ось світло в залі згасло. І тут таке почалося! «Вбитий» ніяк не міг зручно влаштуватися на дивані. Ноші розвалювались, і «мертвий» падав додолу. Потім він вибігав у двір, вилазив на гору… А в цей час падали картини, знову полиці, хитався другий поверх, проявлялась уся хитлявість та химерність декорацій.
Тепер уже і зусилля з втілення на сцені силами гуртківців класичного сюжету – інспектор розслідує вбивство – зазнають краху. Оскільки виконавці ролей все плутають, невдало міняються ролями, намагаючись врятувати свій недопечений утвір. І падіння предметів стає чудовою метафорою такого хиткого стану, коли ґрунт пливе з під-ніг. Тож усе йде не так, як треба, і доводиться до крайнього порогу.
Вистава іронічно-пародійна, з наявністю циркових трюків. Слід відзначити готовність акторів до цього, їхню повну віддачу. Їхнє вміння бути переконливими, вправно виконуючи ролі невдах і нехлюїв. При тому вони виглядали щасливими від того, що їм випало грати в такому непересічному, яскравому дійстві.
Що вже говорити про глядачів, які були у захваті. Кожної хвилини на них чекав черговий сюрприз. Щось падало, хтось уявно вмирав, а потім оживав. Палала проводка, щось вибухало на межі техніки безпеки. До всього, репліки подавалися невчасно та недоладно, що створювало ще більш комічний ефект.
Врешті, коли стіни залишилися голими, з розбитими і розчиненими дверима і вікнами, на завершення, впали і самі стіни. В цей час на сцені зібралися всі виконавці. Хтось із них опинився в проймі вікна, хтось – в інших отворах. Ось де було проявлено досконалість розрахунків творців цього видовища! А далі – остання крапка – вибухнула і впала люстра, яка освітлювала ту нещасливу кімнату. Настала темрява. І на сцені, і в залі.
Попереду нас сиділа сім’я: мама, тато і син років десяти. Тато час від часу щось йому пояснював. А на виході з театру я знову зустрілася з ними. Тато про щось запитав сина, і ми почули у відповідь: «Що довго говорити – це апокаліпсис». «Ти знаєш таке слово», – здивувалась я. Хлопчина нічого не відповів. Я все не можу забути його влучне формулювання висновку, зробленого після такої веселої вистави. Недарма ж ця п’єса, за інформацією з інтернету, поставлена в 30-ти країнах світу. Це ж не просто про недолугих аматорів, з яких можна посміятися і забути. Це не звичайна пародія на театральні штампи. Я ось цю виставу забути не можу. Може, не я одна.
Кілька років тому, ще до ковіду,
в Києві на Міжнародному фестивалі театру ляльок ми побачили чи не в кожній
виставі черепи. В німецькому «Гамлеті» взагалі не було нічого і нікого з героїв
п’єси, окрім тих черепів. Всі стали ними – і Гамлет, і Клавдій, і Фортінбрас.
Передчуття митців, передчуття майбутніх трагедій світового рівня.