Демон у подобі янгола

Ангеліка Велика

 

Наприкінці січня в театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Тартюф» за однією з найвидатніших п’єс в історії театру, яка вже кілька століть не сходить зі сцени. В комедії йдеться про шахрая, котрий прикидається високодуховною людиною, щоб проникнути в заможну родину пана Оргона. Затуманивши свідомість господаря оманливими чарами, пройдисвіт остаточно захоплює владу у домі і контроль над ситуацією. А Оргон втрачає здоровий глузд і простодушно віддає лицеміру все своє майно. Мольєр замислював твір як критику на двір Людовіка ХІV, та сатира у п’єсі виявилася настільки влучною і гострою, що її одразу ж заборонила католицька церква. Автор довгих п’ять років боровся за право на життя для комедії і тричі переписував її, аж поки у 1669 році світ не побачив її перше сценічне прочитання. Комедія і нині є напрочуд актуальною і здатна розмовляти з глядачем будь-якої епохи.

 

Сценографія створена за принципом стародавнього вертепу, де дійство відбувається у трьох площинах, ніби у трьох паралельних світах: верхньому – горішньому, духовному, середньому – інформаційному, емоційному, та нижньому – матеріальному, побутовому. Сфери розділені умовними сходами, де на кожній площині міститься окремий ігровий майданчик, простір для дії.

 

На початку з середньої ігрової площини до нас доноситься гучна, в’їдлива диктаторська пропаганда. Вона лунає з екрану телевізора. Акцент на блакитному екрані у постановці не випадковий, адже він вказує на потужний засіб маніпуляції масами. Це ніби нагадує, як цінні божественні знання та інформація з вищих сфер, потрапляючи до моніторів, трансформуються і зазнають смислових спотворень. Далі, опускаючись на нижчий побутовий рівень, впливають на свідомість і відчуття дійсності всіх довкола. Так відбувається цілеспрямоване зомбування та насадження в людські голови химерних абсурдних ідей, знецінення чеснот.

 

На нижньому майданчику, майже на авансцені, розміщений великий довгий стіл, застелений блискучою шовковою скатертиною. А на ньому – святковий торт з білим солодким кремом та ажурними візерунками. Торт часом слугує прихистком для героїв, що ховаються один від одного. Як символ солодкого життя, насолоди та несподіваних сюрпризів, він утримує на собі увагу протягом вистави, набуваючи нових нюансів і трактувань.

 

Нагорі, у вищій сфері, – розкидано безліч смарагдових куль, що схожі на космічні світи, планети, які важко розгледіти з нижчих рівнів неозброєним оком. Саме там, на небесах, відбуваються зустрічі закоханих: Мар’яни (Кароліна Муга) та Валера (Михайло Матюхін). Чуттєві монологи нареченої Мар’яни, під час яких акторка майстерно відображає думки та переживання своєї героїні, також розігруються під зорями. В кульмінаційні моменти на небосхилі запалюється жовто-гарячий місяць, що немов підсилює почуття і дії героїв.

 

Поява Тартюфа (Андрій Самінін) у виставі є також доволі символічною. Він сходить на сцену немов з хмарини, чи то з райських планет, і постає перед глядачем в образі пророка чи апостола, що прийшов повчати всіх живих. Ховаючись за маскою релігійної людини, маніпулюючи сященними писаннями, трактуючи їх на власний розсуд, святенник майстерно завойовує довіру господаря дому, та підступно використовує і насолоджується усіма матеріальними благами заможної родини. Він ласує солодким тортом, хитро зваблюючи дружину пана Оргона. Та Ельміра (Христина Федорак) виявилася мудрішою, ніж гадав «святий». Жінка виводить псевдопророка на чисту воду, сховавши Оргона у торті, щоб той на власні очі побачив усі злодіяння свого улюбленця-наставника.

 

Олександр Ярема в образі господаря дому створив переконливий і проникливий характер. Його герой – наївно-простодушна дитина, що щиро вірить у диво. Знайшовши розраду у пророцтвах Тартюфа, він забуває про істинно святі речі: доньку, дружину, сина і стару матір. Нехтує честю власної родини. Та коли Оргон нарешті отямився, було надто пізно щось змінити, і він разом з сім’єю перетворюється на жебраків.

 

У фіналі Тартюф вбраний у світлий одяг, немов непорочний і незаплямований Месія. Перед завісою він нарешті знімає маску і проявляє своє справжнє лукаве єство, виганяючи з дому ошукану родину. Та зненацька на сцені з’являється Поліцейський, який звинувачує Тартюфа у злочині та ув’язнює його.

 

Поліцейський (Михайло Дадалев), як образ неминучої вищої кари, всевидячого ока, справедливої Феміди, істинного правосуддя і правди, виносить вирок злочинцю без сумнівів. Він гостро, наполегливо і чітко диктує умови і правила, за якими віднині має жити обвинувачений. Поліцейський швидко спроваджує під варту самозванця, що у фіналі постає перед глядачем оголеним грішним янголом з пухнастими білосніжними крильцями. Склавши смиренно крила, Тартюф неквапливо підіймається назад у небо, щоправда, вже без колишнього натхнення, драйву та ентузіазму, з якими приходив «пограти» на грішну землю.

 

«Тартюф» у постановці Дмитра Богомазова – це історія про добро і зло, про сили світла і темряви, правди і брехні, про чорне і біле, без домішку сірих напівтонів. Про людину розумну і мислячу, що здатна відрізнити мотузку від змії і навпаки. Жити в гармонії з собою настільки, щоб не піддатися на маніпуляції й оману з боку підступного світу, сповненого всіляких чаклунств та ілюзій. Адже і сьогодні нам трапляється чимало «сучасних тартюфів»: псевдопастирів, шоуменів, удаваних містиків і проповідників, священників і політиків, медійників, пророків і визволителів, що за брехливою маскою релігії, науки, Святого Письма, примітивного зомбування та всіляких фальсифікацій майстерно приховують свою демонську личину та лукаву мету. Віщаючи цілодобово з телеекранів, вони втовкмачують у голови брехню, втілюючи в життя страшну місію, котра здатна зруйнувати безліч людських доль.