Хоча елементи театрального мистецтва містилися вже в творах середньовічної ісландської літератури, проте перші професійні спектаклі в Ісландіі з’явились лише тоді, коли активною національно налаштованою інтелігенцією в 1897 році було створено театральне товариство. Незважаючи на те, що Ісландія перебувала в колоніальному статусі, у перші роки роботи товариства ставилися в основному п’єси ісландських авторів – С. П’єтурссона, М. Йохумссона, І. Ейнарссона, Й. Сігурйонссона. Суверенною державою Ісландія стала лише в 1944 році, а вже в 1950-му був організований Національний театр[1].
Нинішній репертуар театру відзначається багатством і різноманіттям форм та ідей. Кожного року він пропонує глядачам близько двадцяти постановок, серед яких – ісландська й зарубіжна класика, мюзикли, хореографічні п’єси, дитячі постановки. В штаті театру – два драматурги. Сім вистав головної сцени мають субтитри англійською мовою. У нинішньому сезоні знаковими стали постановки: «Матінка Кураж і її діти» Бертольта Брехта і Маргарет Штефін у постановці Уни Торлейфсдоттир, «Олен Бабіч та Екс» у постановці Бенедикта Ендрюса, «Іди за Сонцем» – нової п’єси, створеної акторами Національного театру, «Веди свій плуг за кістками мертвих» за мотивами роману Ольги Токарчук[2], «Холодне серце» у постановці Гіслі Орн Гардарссона, самобутня опера «Сто тисяч» (шкода, не українського авторства) Торуна Грети Сігурдардоттір та Крістін Ейріксдоттір у постановці Колфінни Нікуласдоттір.
Найбільше мою увагу привернула прем’єра вистави «Едда», створеної Торлейфуром Орном Арнарссоном. Безліч важливих смислових алюзій щодо світового та українського сьогодення поряд з яскравістю форми – її візитівка. Традиція нерозривної єдності автора й пропонованого ним сюжету, закладена ісландською усною міфологією й наступним її літературним[3] поглибленням, додали виставі особливої цінності[4].
Визначальною особливістю історичних міфів Ісландії є те, що вони претендують на достовірність і розповідаються так, ніби оповідач впевнений у їх правдивості. Дійсно, починаючи із заселення Ісландії скандинавськими мореплавцями у Х столітті, їхні онуки та правнуки вірили в правдивість кожної – навіть найбільш неймовірної історії. Може бути, що такій довірі сприяло перенесення уваги з сюжету міфу на характери персонажів, які були достовірними, оскільки точні імена, походження, склад сім’ї, географічні координати, безліч інших подробиць життя героїв ретельно переповідались авторами.
Переглядаючи цю візуально довершену й змістовно глибоку «сагу» про «справжню історію» богів, героїв та (як толерантно написано в програмці щодо сатанинської) «третьої сили» й проєкцію всіх сторін конфлікту в наші дні, я постійно ловив себе на думці, що властива новому часу значна дистанція між автором і сюжетом навряд чи могла б толерантно сприйнятись у країні, де стиль життя й характер людей і досі обумовлені норовливою природою та боротьбою за існування в несприятливих умовах. Життя, як вважається, «етноцентричних і консервативних» ісландців, лише 70 років тому звільнених від 400-літнього данського колоніального ярма, настільки детерміноване природою (часті виверження вулканів, постійні землетруси, субарктичний клімат, довгі полярні дні й ночі, паводки, снігові бурі, вбогість флори й фауни), що вони більшою мірою, ніж інші європейські народи, вважають себе невід’ємною частиною природи: стихія в їхньому розумінні є визначальною причиною (людського) буття й небуття.
Навряд чи в такому «архаїчному» сприйнятті свого місця в глобальній світобудові є натяк на щонайменшу ювенільність: на кожного жителя Ісландії припадає в чотири рази більше кінотеатрів і тут випускають в чотири рази більше книжок на душу населення, ніж у середньому в Європі, а ще три чверті(!) мешканців хоча б раз на рік відвідують театр, президентом країни у 1980-х роках була обрана директорка міського театру, а не марнославний популіст. Навіть маленькі містечка (дві третини населення живе в Рейк’явіку і містах-супутниках) мають свої музеї, галереї, зали, де показують спектаклі пересувні театри, яким допомагають і діяльність яких визначають театри професійні.
Не відстають ісландці й у «ново-етичних» вимірах: в підвалі Національного театру влаштований клуб дискримінованих меншин, фемінізм рухається тут справді семимильними кроками, прем’єр-міністерка країни ще в 2000 році заявила, що офіційно одружується зі своєю подругою, не зайве згадати, що рівне з чоловіками виборче право жінки отримали тут ще в далекому 1915 році, й відбулось це без дискусій. Але, головне, аби чіткіше уяснити своє місце в глобальній світобудові, ісландці поважають і розвивають скандинавську міфологію, черпають з неї життєдайні сили. В украй несприятливих умовах гартується характер серйозний і відповідальний, який у виставі Національного театру, тим не менш, насичений тонким гумором. Особливо в першій дії, де в зіткненні безлічі «безкомпромісних» сучасних темпераментів ще не вгадується майбутня трагедія.
В центрі сцени – витягнута в небеса зварна конструкція, на якій розвішені відпрацьовані речі, які колись супроводжували людське життя. Неймовірна кількість матеріальних ознак людського існування в загальному контексті дії символізує значну кількість помилок, які послідовно накопичувалися богами та людьми. Верховний Один, що є регулятором усіх стосунків, окрім законної дружини, має молоду коханку «на стороні», й це не додає присутнім впевненості в справедливості його рішень. Як і Один, боги й люди, що перебувають у родинних стосунках, відчайдушно змагаються за місце під північним Сонцем. Однак, різниці між поведінкою богів і людей, владної більшості й дискримінованих меншин не спостерігається. Одне з ліберальних божеств у шкіряному костюмі й на високих підборах, наприклад, так захоплюється грою на басовій електрогітарі, що надзвичайно потужний звук цього інструменту буквально вбиває чимало підданих – в цьому епізоді критику агресивної гей-пропаганди не розрізнить хіба що лінивий. Навряд чи кращий бекґраунд у консервативної більшості – її представники за будь-яку ціну прагнуть контролювати «негативні тенденції» незрозумілого їм «нового світу», й у запалі боротьби, як і їхні дискриміновані опоненти, не гребують «методами».
Загальна картина всесвіту, відображена Торлейфуром Орном Арнарссоном, окрім споживацько-толерантних, вичерпала майже весь арсенал життєдайних ідей. Вона все більше нагадує автомобіль, що робить водночас лівий і правий поворот – в результаті залізо розриває на шматки. Тому протягом дії на сцену тихо лягає сніг, що сприймається майже в буквальному сенсі: то як образ «ядерної зими» (одним з найбільших каменів політичного спотикання в досі екологічно найчистішій країні Європи є існування атомної електростанції, що живить завод з переробки бокситів і виробництво алюмінію), то як нав’язливий холод, що символізує безкомпромісність характерів і «холодні серця» усіх без винятку персонажів – серця «родичів», що їх не здатні розтопити найгарячіші гейзери країни. В фіналі бог Один залишається самотній на засніженій сцені – «сонце чорніє, сонце сідає, зірки щезають з неба» (виписано в епіграфі до вистави).
У виставі багато відсилок до відносно недалекого минулого країни, коли прибічники євангельсько-лютеранської церкви, натхненні, здавалось, благими ідеями боротьби з корупцією у вищих ешелонах римсько-католицької церкви, фізично знищили всіх своїх опонентів[5]. Натомість, починаючи з 1970-х років, динамічно розвивається древня скандинавська традиція Асатру, яка наразі отримала в Ісландії статус офіційної релігії. Вона віншує абсолют природної стихії, що матеріалізується в образах давніх божеств, і необхідність жити в гармонії з нею.
Ця містична традиція розвивається в унісон відновленню традицій і фольклору корінних мешканців – відновленню того, що у нас межує з поняттям «шароварщини». На відміну від країн Європи, в Ісландії ніколи не забували стародавні міфи, вони органічно впліталися в християнські вірування, в результаті чого обидві міфологічні системи стали одним цілим. Всі фанатичні заклики «вести свій плуг по кістках мертвих» не отримали в країні схвалення, мудрість же предків одержала реальний шанс для ідейного збагачення сьогодення, яке все частіше пробуксовує в льодовиках споживацтва.
Подивившись прем’єру, гостро відчуваєш унікальний ритм, атмосферу, особливий підхід до самих себе й оточуючих, яким наділені жителі країни, найперші згадки про яку датовані третім століттям до нашої ери. Усвідомлюєш, чому саме тут найбільша кількість митців (особливо письменників та поетів) були обрані на найвищі державні посади й чому традиція ця успішно продовжується. Творчо-інтелектуальна еліта тут завжди активно пропонувала цінності, які, можливо, назавжди втрачені цивілізацією – в їх творчості розпечена вулканічна лава уживається з сяючими льодовиками, фіорди острова – з широкими зеленими долинами, геотермальна енергетика – з ельфами, тролями та феями. Вистава Національного театру абсолютно вписується в національне Відродження – в незабуту органічну мудрість, що пропонує жити в гармонії зі стихіями, однією з яких є «непримиренна» політична конкуренція. Нова робота стверджує, що дорога до храму не лежить по кістках опонентів і містить чимало смислових перекличок із сьогоденням нашої країни – важливу думку про міру делікатності й рішучості в подоланні особистого «его» заради цінностей вищого порядку.
Лютий 2024, Рейк’явік
[1] Нині Національний театр Ісландії є провідною театральною інституцією країни. Він має три окремі сцени: головна – на 500 місць; сцена «Чорна скриня» (Black Box) – на 180 місць; сцена творчої майстерні (для експериментальних постановок та репетицій) – на 150 місць. Щороку тут відбуваються загалом 300-400 різноманітних культурних заходів, які відвідують 80-100 тисяч осіб.
[2] Польська письменниця з українським корінням, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2018 року. Неординарна постать, яка своїми заявами піддає ревізії усталені погляди польських істориків і називає колонізацією приєднання українських земель до Польщі.
[3] Вершиною ісландської міфології є саги, зафіксовані Семундом Мудрим у ХІІ столітті, – «Едда старша», в основі якої германо-скандинавські сюжети. Літературна ж обробка суто ісландських «усних народних поем» Сноррі Стурлусоном носить назву «Едда молодша». Обидва твори – про те, що «мало місце» на острові до заселення його вікінгами.
[4] Постановці
«Едди» в Ісландії передувала аналогічна постановка режисера в Німеччині, яку
критики назвали найкращою виставою року.
[5] 92 %
населення країни зрештою легалізували революційні культові зміни. І все ж,
незважаючи на дизайнерський шик нових церков, у будні й свята в цих старих і
модерних архітектурних шедеврах особливого пожвавлення не спостерігається.