Іван Миколайчук захоплює багатогранністю свого таланту: актор, режисер і сценарист. А от про Миколайчука як драматурга мало хто знає. І це не дивно, адже написав він лише одну п’єсу (збереглася не повністю, деякі сторінки рукопису було втрачено) – «Живий хрест у мертвій діброві», яка увійшла до книги «Іван Миколайчук. Сценарії», виданої у 2008 році. Написав її в 17-річному віці (1958 р.), коли працював актором у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. А почав пробувати себе у письменстві за порадою свого вчителя Володимира Сокирка, коли навчався у театральній студії при театрі. Викладач казав, що «у своїх бажаннях, фантазіях, мріяннях» люди завжди більш досконаліші, тому радив записувати їх: «… і ви побачите, як з окремих зусиль душі, її поривів складається власне розвиток людини. Ви ясніше відчуватимете цей розвиток, уявлятимете його кінцеву мету…»[1]. З цих записів, пригадує він, і виникла потреба написати якийсь цілісний твір.
Кажуть, що на написання Івана надихнула реальна історія про закоханих хлопця і дівчину з сусіднього села, які покінчили життя самогубством через те, що батьки були проти їхнього шлюбу. «Живий хрест у мертвій діброві» назвали місце, де їх поховали.
Працювати над п’єсою було цікаво, але написання нелегко давалося. Про це він писав у листі своєму другові Мірчі Мінтенку: «Я сьогодні думаю закінчити п’яту картину. Але уяви, яка моя праця стримана, крім тебе про це ніхто не знає, і я один повинен усе обдумувати і писати. І ні з ким порадитись. Часом мені здається, що я зовсім не туди вліз у життя. І знову обдумую свої кульмінаційні точки. Дуже важко, багато часу я не можу віддавати своїй сторонній праці, тому що в театрі ще більше справ»[2]. За спогадами цього товариша, у той час Іван виношував задум п’єси про українських січових стрільців, а також написав п’єсу «Сім снопів... вітру» (рукопис не зберігся).
І хоч це перший драматичний твір Миколайчука, однак він приваблює цікавим сюжетом, яскраво виписаними характерами персонажів та етнографічними деталями, чітко вибудуваними діалогами, які написані діалектною мовою. У ньому прочитується любов автора до природи, до землі. Дія відбувається в буковинському селі, коли воно було підпорядковане Румунії, а головними героями є юна закохана пара – Климент і Мирослава, яким не дають бути разом жадібні батьки хлопця. П’єса на побутову тематику, але автор, хоч і ненав’язливо, але цілеспрямовано піднімає тему національної свободи, визвольної боротьби українців за свою незалежність. Адже батьки дівчини Деозіній і Савета стали повстанцями проти румунської влади, були ув’язнені і загинули.
Через 65 років від дати написання твір ризикнув поставити колектив Київського театру українського фольклору «Берегиня», який останні роки з неабияким пієтетом ставиться до постаті Івана Миколайчука. По-перше, театр міститься недалеко від будинку, де мешкало подружжя Миколайчуків, і до останнього колектив підтримував стосунки з дружиною актора, яка торік померла. По-друге, їхня вулиця носить ім’я актора. А ще однією з перших постановок театру за нового керівництва стала містична драма «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. Як відомо, однойменний фільм Сергія Параджанова приніс Миколайчуку світове визнання.
На постановку була запрошена режисерка Наталія Лінник. Вона має великий досвід роботи з дітьми, студентами, акторами-початківцями. «Янгол щастя» – її перша робота на професійній сцені. Вона ж написала інсценівку. Вистава є компіляцією п’єси «Живий хрест у мертвій діброві» та історій із особистого життя актора. Режисерка провела паралелі між двома історіями взаємного і сильного кохання – Климента і Мирослави з п’єси та Івана і Марічки, яким судилося 25 років прожити разом.
А починається ця лірично-музична драма з аудіозапису, на якому чути голос Івана. Він читає вірша і вже від початку налаштовує на поетичне дійство. Далі на сцені з’являються Іван і Марічка, які святкують срібне весілля, зізнаючись у коханні один одному, даючи клятви вічної любові. Потім іде флешбек: публіка бачить молодих акторів, які щойно познайомилися в Чернівецькому театрі. Колеги їх тоді жартома називали Ромео і Джульєттою, а вони ніжно зверталися один до одного Миця і Нуцко. Молодий актор розповідає про п’єсу, яку він почав писати, і дійство плавно переходить до села на Буковині, де у сім’ях двох друзів – Деонізія та Василька – народилися діти.
Батьки вирішили на знак дружби заручити своїх дітей, як в давнину це робили їхні предки. Але діти познайомилися лише, коли стали дорослими. Деонізій очолював рух українських повстанців, його було ув’язнено і заслано разом з сім’єю до в’язниці в Румунії. При втечі батьки Мирослави загинули, а її прихистила родина адвоката. Саме вона привезла дівчину в її рідне село. Батьки Климента про заручини нічого йому не розповідали, і коли постало питання чесності, свободи та грошей, вони обрали останнє. Утім, долю не можна обманути. Діти, всупереч обставинам, знайомляться і закохуються один в одного. «Мабуть, янгол нас звів», – каже Мирослава. «Ні, сам Бог», – каже Климент.
Саме великий мальований янгол на заднику сцени, в
крила якого закутуються закохані пари, і є центральним елементом художнього
оформлення вистави. У постановці використано багато рідкісної народної музики
(живої й у запису) і танців. Зокрема, звучать пісні, які любило співати
подружжя Миколайчуків. Авторка музичного оформлення Ірина Бонковська
використала два диски з буковинськими піснями у виконанні Марічки Миколайчук.
Режисерка вирішила зробити фінал щасливим, тож вистава звучить як ніжна,
щемлива серенада чистому і вірному коханню, справжнім почуттям.
[1] Брюховецька, Л. Іван Миколайчук. К. : Вид. дім КМ Академія, 2004. С. 171.
[2] Невідомі листи Івана Миколайчука. Кіно-Театр, 2006. №3. С.22