Підробка
Після виходу стрічки в прокат, режисер фільму Ігор Висневський, відбиваючись від килимової критики, пролив світло на процес його створення. Це варто уваги. (Орфографія журналу «Локальна історія» збережена).
«Моя дипломна короткометражка “Слово” – про Розстріляне відродження. Вона здобула кілька нагород за кордоном. Після першого успіху я отримав пропозиції працювати в цьому жанрі. 2018 року продюсер Дмитро Кравченко запросив мене у проєкти про Северина Наливайка, Євгена Грицяка і Петра Франка. На момент пітчингу в Держкіно був готовий сценарій тільки до Грицяка. Попри це, всі три фільми отримали фінансування. Це дещо насторожило. Але я погодився взятися за кіно про Франка. Коли побачив сценарій, вхопився за голову. Сценаристи (Тарас Боровик і Дмитро Наумов раніше працювали над стрічками “Свінгери” та “Свінгери-2”) пишались тим, що написали його за тиждень. Але текст був нікудишній. Віталій Малахов (художній керівник Театру на Подолі, помер 2021 року, у титрах фільму вказаний як другий режисер), який мав працювати разом зі мною, відмовився від зйомок. Радив мені вчинити так само. Та я вирішив, що зможу витягнути цей проєкт.
Я покликав крутих акторів, сподіваючись, що вони допоможуть вплинути на продюсерів. Це спрацювало, й ми взялись за сценарій. Переписували його вже на знімальному майданчику, тому структуру історії виправити не могли. Але зміни можна помітити у діалогах: часом вони класні, іноді – на рівні "Свінгерів".
Авжеж, за 30 мільйонів можна було зробити краще. Але цих грошей на майданчику і не було. Потім мені дорікали, що не вклався у відведений бюджет. Хоч за документами зйомки мали тривати 40 днів, насправді все вклалося у 20. Все ж художники та костюмери зробили неймовірне – картинка вийшла хороша. Врешті я пішов з проєкту. В монтажі й постпродакшені участі не брав. Хоч міг би виправити ляпи – ґрафіті, штучні квіти тощо. Я ж знав, де були проблеми.
На прем’єру мене запросили за два дні. Я відмовився йти. Свій фільм побачив вже в кінотеатрі. Квиток купив собі сам».
Така ось преамбула до перегляду.
Якщо оминути хиби другого рівня, то розгляд головної колізії стрічки – долі молодшого
сина Івана Франка Петра в умовах УРСР – розгортається в звичних параметрах
психологічної драми. 1940 рік. Петра Івановича, під загрозою розправи з сім’єю,
змушують на депутатство у Верховній Раді, і його виступ з Києва транслюється на
весь Львів («син Каменяра в лавах "совітів"»!). Інтелігенція міста
плакатно засуджує вчинок Франка-молодшого, та справжню «опозицію» він отримує в
особі старшої доньки Віри, яку судомить від найменшого компромісу з радянською
владою. Важка сімейна розмова завершується примиренням батька й доньки – вони,
дійсно, люблять одне одного й свою родину понад усе.
Далі йдуть епізоди, що «реабілітують» Петра Івановича і, почасти, пояснюють мотиви його дій. Франко вириває з рук «енкавеесників» сім’ю відомого львівського лікаря, особисто рятуючи його доньку. За всієї неймовірності сцени, яку витягує лише акторське виконання, на цьому етапі фільм все ще зберігав здатність до створення притомної біографічної драми знакової особи, що потрапила в жорна вбивчих обставин. Бо тема, що зажевріла в фільмі, справді суспільно й мистецьки значуща. Іван Якович Франко осмислював її в «Каменярах» як пекло й катівню світової історії. Величні постаті й високі душі в її магмі гартуються, середні їй протистоять, слабкі гинуть – та дістається всім.
Петро Франко в цьому сенсі уособлює принаймні два посутні людські мотиви. Перший – як путнє і завдяки чому виростає в тіні великого дерева? Проблема пекуча, на весь світоглядний зріст! Як складно здійснитися на повну в чорну добу, не зганьбивши своє ім’я та ім’я батька! Чого не сягнеш – все виглядає мізерією перед зробленим ними! Згадаймо оцінку Вадима Скуратівського: «Франко знав практично, рішуче все. Коли ми говоримо, що він Леонардівська постать, – робимо послугу Леонардо!» (А Петро Іванович сприймав батька захоплено-співмірно, на що вказують його спогади «Іван Франко зблизька».)
Інший бік справи – доля такої особистості в час жахких геополітичних розломів. (Підтема – неминуча згубність угоди з Дияволом: ошукає завжди!) Сталінізм не міг лишити в живих сина генія нації, а ще – військового льотчика Української Галицької армії, до того – співзасновника Пласту, командира сотні Легіону Українських січових стрільців. (Створений Петром Франком авіаполк збив 16 ворожих літаків, Симон Петлюра присвоїв йому звання полковника й нагородив іменним пістолетом). У 1936 році Петро Іванович, як громадянин Польщі, був змушений підкоритись вимозі НКВС у Харкові й залишити місто, після чого, всупереч письмовому зобов’язанню перед «органами», друкує статтю «Голодомор» – такого не пробачали нікому. (В фільмі є незграбна сцена, де Франко в нічному Харкові бачить підводу з жертвами більшовицького терору.) А в 1940-му, за свідченням Богдана Тихолоза, Петро Франко вже не лише депутат парламенту УРСР, але і їде до Москви у складі численної української делегації – збереглася кінохроніка перебування її в Кремлі.
Чи був Петро Іванович колабораціоністом, що співпрацював з ворогом? Тихолоз не поспішає з висновком, а В’ячеслав Довженко, виконавець ролі Петра Франка в фільмі, значною мірою передає душевну напругу й біль, що супроводжували Петра Івановича в ці моторошні роки – він так прагнув зберегти дружину і доньок! Та де там вберегти! Його улюбленицю, «правдоголосу» Віру запроторили на 5 років у табори Воркути й пожиттєве заслання до Сибіру. До Львова Віра Франко повернулася вже після смерті тирана. І прожила наперекір всьому ще 43 роки! Франкова родина – дивовижна людська Атлантида, що дає ґрунт для значного мистецького твору, і ця можливість жила в стрічці до моменту, коли сценаристи відкинули дійсне багатство біографічного матеріалу, і на екрані з’явився вигаданий авторами давній приятель Петра, а нині – «енкавеесник», що не приховує свою давню закоханість у дружину Петра Івановича – Ольгу.
Він з’являється на дні народження
«побратима», щоб під ранок арештувати його, про що відразу й повідомляє. А
рецензенти фільму в цю мить волають хором: та це ж клон «Втомлених сонцем» –
один до одного! Втім, комдив Котов в нікіти міхалкова перед арештом, згадуючи
життя, тягне якісний коньяк з фляжки, натомість Франко меланхолійно палить
люльку. Чи не творчий підхід? Та й серед дня міхалковський комдив вигукує:
«Футбол! Граємо в футбол!» – а ось Петро Іванович закликає: «В парк! Йдемо в
парк!» На додаток, один з рецензентів угледів ще й композиційну паралель
стрічки з «Одним днем Івана Денисовича» Солженіцина: дія в «Іншому Франку»
вкладається в ці ж часові рамки. Та справа ж не в прискіпливості оглядача, а у
вторинності рішень. Бо якщо ти запозичуєш фабульні ходи з чужих творів,
розраховувати на оригінальний художній продукт не слід – все й зведеться до «Одного
дня Петра Івановича».
А невиправна прикрість ситуації в тому, що замість відтворення справжньої особистості Петра Франка глядачеві підсовують сфальшовану, підроблену, що насправді ображає гідність цієї історичної особи: біографія Франка-молодшого переповнена вчинками, подіями і фактами рідкісної виразності і сили – вивчай, осмислюй, твори і знімай! Там – історичний засяг, шекспірівський вольтаж! Де там… Сценарій прудко йде «вибитими слідами» – такими звабливо «оскароносними». Тож нагла вестернізація фіналу стрічки добиває в ній рештки художньої правди. Закутий в кайданки Петро Франко кидається в купе на антагоніста, захоплює голову «енкавеесника» «замком смерті», і потяг люто мчить в нічну безвість. Ось тільки емоції заключний епізод викликає сторонні: комп’ютерна графіка упродовж всього фільму – «обняти й плакати»!
Та справа, звісно, не в ній. Лихо в глумі над реальною, драматичною долею прикметної постаті, що містить невичерпні можливості опрацювання. Бо це міг би бути напружений, захоплюючий, красивий фільм про мужність жити в часи, коли жити, здається, нічим. Чому так сталося? А режисер нам пояснив: сценарію ще не було, а стрічка вже отримала фінансування від Держкіно, зйомки тривали всього 20 днів, коштів «на майданчику» ніхто не відчував, в монтажі постановник участі не брав…
Погодьмось: якщо розказане Ігорем Висневським правда, це якась оборудка, а не творення національного кіно, наруга над самим поняттям організації творчого процесу, не так підстава для суспільних дискусій, як матеріал для правоохоронних органів. Тим більше, що, як вважає І. Висневський: «Знімати такі фільми на державні кошти стало системою, за цим стоять одні й ті ж люди. Найгірше, що вони самі не розуміють, як шкодять нашому кіно. Щоб таке не траплялось, треба міняти принцип фінансування, вводити відповідальність, штрафувати. Або хоча б повторно не давати гроші компанії, якщо її фільм провалився в прокаті».
Гадаю, в одному режисер помиляється: «ці люди» знають, що роблять. І Боже правий – який кінематограф з таким управлінням нищиться з диявольською зловтіхою! І всі безпорадні… Тим часом, зустрів я недавно твердження авторитетного західного автора. Він переконаний: справжню художню стрічку – і не одну – про доленосний час і криваву війну проти рашизму і тиранії знімуть не в США й не в Європі – це буде під силу лише кінематографістам нашої країни. Та якою ж сильною для цього має бути державна політика України в сфері кіно! Чинне ж відомство – контора власних справ, на це абсолютно не здатне.
Що ж до «Іншого Франка», то користь фільму для загалу все ж була помічена. Так Альона Шилова («Суспільне. Культура») зазначає, що хоча в підсумку в авторів вийшла доволі банальна історія, після неї «все ще хочеться почитати статтю на вікіпедії про цього персонажа, але не для того, щоб дізнатись про нього більше, а щоб загалом зрозуміти його вчинки та життя». Шкода, що в Держкіно нині навіть вікіпедію не читають. Їм нащо?
А ще безмежно жаль чудових
українських авторів, зайнятих в стрічці – переконливих, зрілих, фахово
оснащених. В’ячеслав Довженко, Надія Левченко (які точні психологічні стани в
цієї актриси на крупних планах!), Ахтем Сеітаблаєв, Яна Коверник, Януш Юхницький,
Орест Гарда. Митці такого ґатунку прикрасили б екран світового рівня, були б
стійким підмурком високого національного кінематографа, а їх використовують,
мов мікроскоп, яким спритники від галузевої адміністрації лущать скарбничку
бюджетного фінансування. Бідний наш кінематограф, і як наслідок, бідний
екранізований ним Петро Іванович Франко!