Український донкінхот проти вітчизняних реалій

Анастасія Канівець

У жанровому розмаїтті українського кіно завжди бракувало вельми важливого жанру – сатири. Вміння чесно подивитися на себе, проаналізувати й висміяти власні вади, аби з тим більшим успіхом з ними боротися, – ознака зрілого суспільства. Довгі роки українські кінематографісти успішно оминали цей «незручний» жанр – і ось, нарешті, в нас з’явилася своя політична сатирична комедія. Причому досить якісна, щоб гідно прозвучати на престижному Берлінале.

«Редакція» Романа Бондарчука, відомого своїм документальним фільмом «Українські шерифи» й ігровим «Вулканом» – це не про природоохоронництво, українські медіа чи навіть українську політику, хоча це ті основні теми, котрі тримають на собі сюжет. «Редакція» розповідає нам куди більше, і саме тому в ній так безпомилково можна впізнати український космос, з його ідеалістами, що тримають небо над всіма, й цинічними ділками від влади, що їм начхати на все, крім миттєвої вигоди... і хай те небо хоч обвалиться над уламками світу.

Отже. За сюжетом, молодий біолог Юрій стає свідком підпалу лісу, більше того, фотографує підпалювачів. Як носія незручної інформації й потенційного порушника спокою, його звільняють – а далі починається одіссея чистосердного героя, волею долі чи випадку вже журналістапочатківця, заплутаним лабіринтом місцевих політичних інтриг, де політикум, медіа та кримінал переплелися в нерозривний клубок. Режисер зміг зв’язати кілька, здавалося б, різних проблем так, щоби в підсумку створити комплексну картину українського міста, перетвореного на «мисливські угіддя» для купки впливових людей.

Херсонці Роман Бондарчук, Алла Тютюнник, Дар’я Аверченко і виконавець ролі Юри Дмитро Багненко прагнули відтворити на екрані рідний Південь – і, правда, фільм ніби просочений духом степів. Основна дія відбувається в місті, проте глядачу не дають забути, що довкола міста цього розкинувся степ. Степ зі своїм «Граалем»-бабаком, що на нього безуспішно полює Юра, аби херсонські степи змогла віднести до ареалу проживання цієї рідкісної вже тваринки і взяти під свою опіку ЮНЕСКО. Степ, що дає притулок дивним і красивим людям на кшталт Бджоляра у виконанні покійного нині актора й воїна Василя Кухарського, котрий своєю козацькою фактурою передав відчуття зв’язку часів. Нарешті, того степу, що кілька кадрів з ним краще скажуть про потребу берегти природу, ніж сотні статей.

Краса та неосяжність степу різко контрастують з жадібністю та містечковістю «еліт», які тримають під своїм контролем місто і бажають за будь-яку ціну цей контроль зберегти: дія відбувається незадовго до місцевих виборів, тож читач може поспостерігати за цілою колекцією homo politicus з їхніми нехитрими політтехнологіями, від «вірусних» відео з танцями (реальний факт, взятий авторами!) до вбивства конкурента. Вельми символічно виглядає образ кліки, котра намагається приховати присмертний стан свого кандидата, аби «протягнути» його на виборах і правити далі від його імені.

Втім, хіба йдеться тільки про це місто? Попри весь регіональний колорит, розгорнута авторами сатирична картина для України цілком універсальна. Універсальні небажання людей при владі брати на себе відповідальність, боротьба за цю владу будь-якими засобами, поділ суспільства на маленьку купку активістів, яким «не байдуже», «мовчазну більшість», котра воліє не бачити, що відбувається, – і цинічних користолюбців, які цим користуються. Що далі, тим менше сміху викликає фільм: надто вже влучно схопив він корозію, яка роз’їдає українське суспільство. Твір оповитий абсурдистською, «кафкіанською» атмосферою... але, при всьому тому, там немає ситуацій, яких не можна було б уявити в реальному житті. Мабуть, тому, що писали творці стрічки з натури – і натури цієї у фільмі більше, ніж можна собі уявити. Хоча херсонці, мабуть, пригадають історію пожеж у лісах. А може, навіть впізнають виконавця головної ролі: Дмитро Багненко насправді був журналістом-розслідувачем, що готував матеріал про підпали. Цей непрофесійний актор цілком вдало вписався в акторський ансамбль, куди увійшли Римма Зюбіна, Жанна Озірна і вже згадуваний Василь Кухарський; біографія Дмитра чималою мірою лягла в основу історії протагоніста. Сьогодні Дмитро Багненко продовжує відстоювати інтереси українського суспільства в ЗСУ – і фільмовий Юра, на його думку, опиниться там же. Такий він, шлях українського ідеаліста...

Побутує думка, що фільмувати внутрішні наші негаразди і, тим більше, показувати їх за кордоном – «не на часі». З цим важко погодитись. Особливо зараз, під час війни, коли шляхи протесту обмежені. Лишаються свобода слова, думки і митецького вислову. Розголос працює; так було до війни, так лишається зараз, і саме цим українське суспільство доводить свою демократичність. Зрештою, показані у фільмі проблеми є свого роду «хворобою росту»... важливо лише, щоб суспільство саме захотіло вирости. Тому нам так потрібні якісні, талановито відзняті сатиричні стрічки. Такі, як «Редакція». Щоб суспільство глянуло на себе збоку, жахнулося – і захотіло виправитися. Інакше нас очікує те, що бачимо у фіналі стрічки: після всієї боротьби і випробувань... не змінилося нічого. Чи потрібно це нам? Відповідь очевидна.