Мар’ян Бушан: «Мені подобається, коли герой зрозумілий…»

Запитувала Лариса Брюховецька

Нечасто американські видання тішать своєю увагою українські фільми. А на фільм «Снайпер. Білий ворон» відгукнулися дві авторитетні газети, про які дізналися завдяки продюсеру. Los Angeles Times наголосила на актуальності та значущості фільму Мар’яна Бушана. «Як і багато інших фільмів про самотніх стрільців, "Снайпер. Білий ворон" побудований на напруженому протистоянні, яке для нашого героя є лише незначною частиною відновлення справедливості. Настільки мирний початок історії та її розвиток, зосереджений на відданості помсти, – це контраст, який важко осягнути. Зрештою, як і імперіалістичну війну». New York Times відзначила майстерність режисера у поєднанні жанрів. «Бушан використовує різні стилі, виявляючи неочікувану схильність до динамічної дії, попри більш стримані перші півгодини фільму. Він порадує кожного, хто шукає насичений воєнний екшн, проте режисер не дає стрілянині розпочатися, поки кожен не зрозуміє, що лежить на терезах». Фахові оцінки дають надію, що нові творчі задуми Мар’яна Бушана знайдуть в Україні підтримку.

– Неважко помітити закономірність в сучасному українському кіно: чим більша самовимогливість кінорежисера, тим менше в нього фільмів. Приклад – Олесь Санін. Ви свій повнометражний дебют випустили у 39-річному віці. Це при тому, що з 2017 року держава фінансувала кіно, й виходило чимало фільмів молодих. Очевидно, крім самовимогливості, були й інші причини?
– Режисер завжди шукає цікавий сценарій, і коли не знаходить, починає писати власний. Цей процес забирає багато часу, потребує власного дослідження, терпіння та високих особистих критеріїв якості. Але доводиться цим займатися у вільний від основної роботи час. На жаль, професія кінорежисер – це тимчасова зайнятість, ти працюєш і заробляєш рівно стільки часу, скільки триває проєкт, і щоб забезпечувати сім’ю, ти мусиш знайти собі менш-більш постійний заробіток. Хтось знімає кліпи, хтось рекламу, інший живе на грантах від різних кінофондів, а когось навіть забезпечують батьки. Для себе я обрав варіант постійної роботи, і в період, коли наш кінематограф був у занепаді, я віддав багато років спортивній документалістиці на телебаченні. У 2014 поставив собі за мету зробити фільм про українського добровольця, що стає вправним воїном у війні проти росії. Але не знаходив історії, яку б міг втілити. На той час війну часто називали «снайперською», мене зацікавила ця таємнича та складна професія, я почав досліджувати цю тему і в 2018-му натрапив на інтернетстаттю про Миколу Вороніна, екопацифіста з Горлівки, який став українським снайпером. В той момент чітко і ясно зрозумів, що зможу з цього зробити фільм.

– Через родинні обставини ви останні роки не живете в Україні. Як усе-таки вдалося залучити продюсера Артема Денисова, пройти конкурс, дістати підтримку Держкіно і реалізувати «Снайпера. Білого ворона»?
– З 2020 року я проживаю з сім’єю в Австрії. З Артемом Денисовим ми познайомилися у 2019-му. На той момент були вже «Кіборги» та «Позивний “Бандерас”». Але українські воєнні фільми не дуже цікавили глядачів, на жаль, більшість тоді не сприймало цю війну як щось особисте, ніби це десь далеко і їх не стосується. Мене обурював цей факт. Продюсери дуже обережно обходили ці теми та не поспішали їх представляти в Держкіно. Тож моє коло пошуків дуже сильно звузилося. Згодом я дізнався про продюсера, який нещодавно завершив фільм про Василя Стуса «Заборонений» і був готовий братися за нову проукраїнську тему. Таким чином розпочалася наша спільна робота з Артемом. Ми зняли тизер для пітчингу, презентували проєкт і пройшли відбір. Як нам вдалося? Не знаю, продюсер сам був здивований, що проєкт набрав велику кількість балів з нікому невідомим режисером. Думаю, ми потрапили на хорошу комісію, тема проукраїнського воєнного кіно їм була цікавою, Артем пообіцяв, що сценарій буде удосконалюватися з голлівудською скрипт-докторкою Ліндою Сегер, яку я дуже поважаю і якій довіряю як професіоналу. Тож комісія побачила потенціал, нашу готовність робити якісне, сучасне кіно, і довірила фінансування.

– Фільм мав прокат у країнах Балтії і в США. У наших ЗМІ друкувалися схвальні відгуки американської періодики. Чи відомо фінансові результати прокату? Адже в цій країні випускають величезний масив власної кінопродукції.
– Мені відомо, що прокатом займався американський дистриб’ютор Well Go USA, але мережа їхніх кінотеатрів була дуже малою. Як я розумію, основною стратегією поширення фільму стали онлайн-платформи, в цьому випадку Amazon Prime. Мені невідомо про фінансові результати ні в Україні, ні за кордоном, цією інформацією володіє тільки продюсер.

– Після прем’єри і прокату в Україні ви висловили претензії до продакшну: «В кінотеатрах, на жаль, показали не "режисерську" версію фільму, а версію "продакшну", тобто обрізану на дев’ять хвилин. Тим часом, видалені чи обрізані сцени були якісними, зі своїм драматургічним значенням для розвитку історії і чітким проукраїнським підтекстом».
– Мене це глибоко обурює, але мій авторський договір обмежує мої права боротися за «режисерську» версію для прокату – це мій сумний юридичний досвід. Також невідомо, чи колись «продакшн» захоче опублікувати «режисерську» версію на онлайн-платформах. Це відкрите питання, на яке я не отримав відповіді. Але час розставить усе на свої місця. Знаю, що повна версія фільму мала б потужніший ефект від перегляду.

– Приклади аналогічного свавілля не поодинокі. Як пояснити, чим зумовлено таке втручання в авторську версію у вашому випадку?
– Я можу висловити свої припущення. На мою думку, ті скорочення мали на меті фінансову вигоду. Адже коли обрізають сцену кохання, де видно оголені тіла, – це покращує шанси поширювати фільм на більшу вікову аудиторію у різних країнах. Сцени, де говориться про чисельне вторгнення росії та зображається мішень з карикатурою путіна, в яку стріляють снайпери, – ймовірно, не сподобалася б дистриб’юторам певних країн, тож їх вирізали. Я ще міг би зрозуміти створення спеціальних скорочених версій для країн, де оголені тіла заборонено показувати (наприклад, у Туреччині або інших країнах Азії), але видаляти сцени, які дискредитують росію і мають своє драматургічне значення у розвитку історії, безумовно, вважаю втручанням у твір. Хоча після прокату в Україні на двох локальних онлайнплатформах вийшов фільм у режисерській версії, але, на жаль, у всьому світі поширюється тільки скорочена версія.

– В Україні не так і багато випускають воєнних драм, адже це жанр, що вимагає неабияких зусиль. Чи хотіли б і надалі працювати в цьому жанрі?
– Цілком комфортно почуваю себе в цьому жанрі. Взагалі, мені імпонує жанрове кіно з класичною драматургією та міцною структурою. Мені подобається, коли герой зрозумілий, його цілі є чіткими, а перешкоди складними.

– Які враження викликає у вас українська кінематографічна продукція, що б хотіли відзначити як якісне кіно? Які бачите тенденції?
– Приємно бачити, що нашій аудиторії подобаються українські фільми. Той факт, що анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня» перевершив усі можливі рекорди, – це колосальний успіх і гордість для всіх нас. Це приклад, який захочуть наслідувати. Повномасштабне вторгнення росії в Україну стало сильним поштовхом до суспільної українізації. Саме з відновленням самоідентифікації великої частини українців ми почали цінувати своє, українське: свою мову, свою історію, свою культуру. І, до речі, не тільки українці… завдяки фільмам художнім, документальним та анімаційним – про Україну частіше говорять за кордоном, позитивно відгукуються, а, отже, це працює на наш імідж. Кінематограф – це потужний інструмент поширення культури та наша візитівка на світовій арені. Кінематографістів потрібно підтримувати, створювати їм хороші умови праці. Після завершення війни буде дуже багато історій, про які варто розповісти світу. Виробництво не має призупинятися, професіонали повинні залишатись у кіноіндустрії і не втрачати «форму». Це мало б стати однією з пріоритетних та прогресивних національних програм, що стимулюватимуться державою. Україна має велику кількість талантів, різноманітність архітектури та чудовий і різноманітний природний ландшафт. У нас багато кінофахівців та акторів, які здатні конкурувати не тільки з європейськими, а й з американськими митцями. Ми справді маємо всі можливості бути однією з найуспішніших кінематографічних країн. Питання лиш у тому, що нам потрібно зробити, щоб такою країною стати.

– Над чим маєте намір працювати далі?
– На цей момент працюю над сценарієм до наступного фільму, отримав згоду на екранізацію від прототипа – Ярослава Мельника. Це історія про героя України, українського командира зенітної батареї «Бук-М1», який був одним з перших, хто дав бій російській авіації та крилатим ракетам в перші дні повномасштабного вторгнення. Вів нерівний бій з ворогом і завдав йому величезних втрат. У найскладніший момент зміг героїчно врятувати власний екіпаж та відновити бойову машину в польових умовах. Це дійсно дуже кінематографічна історія, для реалізації якої я в пошуках продюсера, який це подужає, ймовірно в копродукції зі США, бо виробництво дороговартісне.

24 лютого 2024