У Ромі Шнайдер слава була рання – знімалася вона
з 14 років, у 16 зіграла британську королеву Вікторію у фільмі «Молоді роки
королеви», у 18 вже завершила зйомки у трилогії Ернста Марішки «Сіссі», «Сіссі
– молода імператриця», «Сіссі. Важкі роки імператриці» про Єлизавету Баварську,
дружину австрійського імператора Франца Йосифа. Успіх наївних костюмованих
фільмів був шалений – і не в останню чергу завдяки чарівності й шарму молодої
акторки. Створений у другій половині 1950-х образ Сіссі, можна сказати, став
еталонним у завоюванні глядачів. Це був час, коли багато хто захоплювався цією
ефектною костюмованою ідилією, що допомагала забути пережиті жахіття війни.
Такий настрій панував у кіно, яке згадало свою первісну назву «ілюзіон» і
виконувало місію психотерапії.
У четвертій частині зніматися дівчина категорично відмовилася, не бажаючи бути акторкою однієї ролі. Через це виник конфлікт з вітчимом Гансом Гербертом Блацгеймом, який виконував обов’язки її менеджера й наполягав на зйомках. Падчерка не послухалася – естетика фільмів про Сіссі її вже не задовольняла, була пройденим етапом. Ромі Шнайдер (справжнє ім’я Розмарі Магдалена Альбах, 1938–1982) народилася у Відні й походила з потомственної акторської родини: її прадідусь грав у Драматичному театрі Відня, там була провідною акторкою її бабуся. Мати – Магда Шнайдер – багато знімалася в кіно і стала популярною, як і Вольф Альбах-Ретті, батько Ромі. Тож істину, що гени, відповідальні за талант, на дітях талановитих батьків відпочивають, Ромі спростувала. Інша річ – як склалася її особиста й акторська доля…
Батьки розлучилися – Магда не захотіла терпіти подружніх зрад свого чоловіка, вийшла заміж удруге за успішного бізнесмена, який володів мережею ресторанів у європейських країнах. Рідного батька Ромі дуже любила, хоча практично його не бачила (очевидно, в другому шлюбі їхні з Магдою діти його не цікавили), й позаяк мати постійно була на зйомках, Ромі з братом виростала у бабусі, а шкільні роки провела в інтернаті для дівчаток. Вона з дитинства була активною в усіх творчих починаннях, тому не дивно, що рано почала зніматися разом з матір’ю – у фільмі «Коли цвіте білий бузок» зіграла доньку героїні, а після популярної трилогії Ромі запрошували австрійські й німецькі режисери.
Імідж вдалого втілення принцес і королівських осіб сприяв тому, що французький продюсер Мішель Сафрі обрав її для своїх костюмованих картин «Крістіна» (режисер П’єр Гаспар Юи) і «Катя – некоронована імператриця». У першому їй випало зніматися з початкуючим, ще невідомим Аленом Делоном. Ромі грала чарівну дівчину з родини музиканта, яку затвердили співачкою в опері, – вона закохалася у красеня-офіцера, якому за легковажний зв’язок з дружиною барона довелося розплатитися життям (барон убив його на дуелі). Крістіна, дізнавшись про загибель коханого, покінчила з собою. В цій мелодрамі щасливий кінець не передбачався, й тут акторка ніби накреслила своє майбутнє…
Роль Крістіни стала фатальною: Ромі закохалася в Алена Делона, талановитого, але непостійного у своїх уподобаннях юнака. Він походив з бідної родини, тож бекґраунд у них був дуже різний: до приходу в кіно юнак встиг побути солдатом на війні у В’єтнамі, країні, яка звільнялася від французької колоніальної залежності. Їхнє кохання було взаємне, тож Ален після зйомок покликав дівчину до себе, і вона, не зважаючи на застереження матері й вітчима та обурення австрійської преси («цей злодій украв нашу принцесу»), не роздумуючи, летить у Париж найближчим рейсом. На відміну від Алена, котрий сповідував кохання без обов’язків перед коханою, Ромі цього не сприймала, тож стосунки не могли скластися легко. За наполяганням вітчима, відбулися показові (для преси) заручини. Потім – п’ять років цивільного шлюбу й спільного життя у Франції, а іноді й спільної роботи.
Роки співжиття з Аленом Делоном були випробуванням і в творчому плані: після шаленого успіху і ранньої слави, Ромі майже перестала зніматися: німецькі режисери не запрошували, ображені за «зраду», а французьким вистачало і своїх талантів. Наприкінці 1950-х європейський кінематограф проходив етап оновлення кіномови, й тут передові позиції, принаймні, в рекламній підтримці, займали французькі кінематографісти.
Ален Делон 1960 року зіграв головну роль у фільмі Лукіно Вісконті «Рокко і його брати» й захоплено розповідав Ромі про цього режисера. Потомственний аристократ, Лукіно Вісконті волів показувати на екрані аристократичні обличчя. І в цьому сенсі йому заімпонувала Ромі Шнайдер. Але їхня співпраця почалася не з кіно. Вісконті вирішив поставити в Парижі виставу «Шкода, що вона повія», де запропонував їй головну роль. Народжена в Австрії німкеня за національністю мала досконало оволодіти французькою, в чому їй допоміг той же Вісконті: маючи широке коло знайомих, він порекомендував їй репетиторку з французької вимови, а зовнішність француженки їй допомогла набути Коко Шанель.
У цій виставі Ромі й Ален грали разом. Якою мала бути сила волі в юної Ромі, щоб, не маючи сценічного досвіду, щойно оволодівши іноземною мовою, у своєму театральному дебюті задовольнити такого перфекціоніста, як Вісконті! Акторка досягла шаленого успіху. Завдяки їй, в Париж приїздили дивитися цю виставу європейські знаменитості. Ромі Шнайдер – нечастий випадок в кіно, коли заради мистецтва (а тут ще й великого кохання) людина змінює свою національну ідентичність.
Початок 1960-х став переломним у її творчій біографії, й, значною мірою завдяки співпраці з Вісконті, вона ввійшла в число знакових європейських акторів. Співпраця з ним продовжилася. В Італії випускали кіноальманах «Бокаччо-70» (1962) з чотирьох картин, одну з яких під назвою «Робота» знімав Вісконті. В головній жіночій ролі – Ромі Шнайдер. Їй було нескладно перевтілитися в багату аристократку, вона вільно почувала себе в розкішних інтер’єрах. Життя її героїні мало бути щасливо-безтурботним, але… Їй зраджував чоловік, і вона це знала. Тому жінка приймає радикальне рішення: спокійно заявляє чоловікові, що переводить їхні шлюбні стосунки на комерційну основу, аби чоловік платив їй, як платить куртизанкам. Чудово витримана лінія рішучої у своїх діях героїні завершується крупним планом обличчя героїні, в якому глибока печаль і сльози.
Ромі Шнайдер і Лукіно Вісконті зустрінуться ще раз, коли режисерові потрібна буде королева. У фільмі «Людвіг» вона зіграє невелику за обсягом роль тої самої австрійської королеви Єлизавети – сестри нещасливого баварського правителя.
Наступний рік подарував їй зустріч ще з одним генієм кіномистецтва: вона знялася у фільмі Орсона Веллса «Процес» за Кафкою. Роль у неї, як і в інших двох акторок, невелика за обсягом, але енергетично насичена, вона в ній проявила артистичну невимушеність і своє вміння перевтілюватися. Вона допомагала режисерам досягати своїх творчих цілей.
Та настав день, коли Ромі, повернувшись зі зйомок в Голлівуді, дізнається, що Делон офіційно одружився з іншою – його обраницею стала Наталі Бартелемі, щоправда, їхній шлюб тривав усього три роки. Цей удар призвів Ромі до тяжкої депресії – вона залишає Париж і повертається до Німеччини. Потрібен був рік, аби вона повернулася до творчої форми.
Після розлуки з Аленом Делоном вона знімається в німецьких фільмах, заводить сім’ю (чоловік – німецький актор і режисер Гаррі Мейєн), народжує сина – життя налагоджувалося.
Та в один «прекрасний» серпневий день 1968 року телефонний дзвінок з Парижа зриває її з родинного гнізда – вона знову покидає свою країну і їде зніматися у фільмі Жака Дере «Басейн». Разом з Аленом Делоном. Це нуар, безрадісна історія безглуздого протистояння двох колишніх друзів. Тоді така маломотивована понурість та агресія були трендом у кіно, досить згадати фільми Романа Полянського. Наступний фільм – також із Делоном. Зрештою, повернення в Париж, у французьке кіно і в ауру Делона завершилося для Ромі крахом родинного життя: 1975 року вона розлучається з чоловіком, а через кілька років Гаррі Мейєн покінчив із собою. В Ромі почалися проблеми з моральним станом, проявилася схильність до алкоголю.
Тим не менш, наприкінці 1960-х – на початку 1970-х вона впевнено увійшла у французьку кінематографію. Її роль у тій давній стрічці «Крістіна» стала знаковою ще й тому, що саме в такому руслі – безпорадності перед коханням, неможливості впоратися з розлукою – досить часто розвиватимуться сюжети фільмів, де вона зніматиметься. Фільми ці різної художньої якості, й Ромі Шнайдер доводилося іноді своїм акторським талантом виправдовувати надумані й штучні історії (наприклад, «Головне – кохати» Анджея Жулавського, 1975, хоча, як це не парадоксально, саме за роль у цьому фільмі Ромі Шнайдер удостоїлася європейського «Сезара» за найкращу жіночу роль). Того ж року вийшов спільний кінопроєкт Франції і Німеччини «Стара рушниця», присвячений сумним подіям часів Другої світової війни. У центрі – історія хірурга, який дізнається про вбивство дружини і дочки німецькими військовими. Через пережиту трагедію герой стає на шлях помсти. Ромі тут блискуче зіграла одну з ключових ролей. Вона створює галерею жіночих портретів: дама з вищого світу, яка закохується в комуніста, в картині «Жінка у вікні»; розлучена жінка середніх років у стрічці «У кожного свій шанс»; мати, що втратила свою дитину, у фільмі «Світло жінки». Налагодилося приватне життя: другий шлюб акторка взяла з особистим секретарем Даніелем Б’язіні, в них народилася донька.
Ромі Шнайдер дісталася головна жіноча роль у німецькому фільмі Олександра Петровіча «Груповий портрет з леді» за романом Генріха Белля – важка і безрадісна історія її героїні Лені в час завершення Другої світової війни. Розгортається сюжет стрибкоподібно, піротехнічні засоби значною мірою затіняють людські особистості. Кохання Лені до російського полоненого Бориса, блискучого знавця не тільки німецької мови, а й поезії, подається серед нескінченних сигналів повітряної тривоги і бомбардувань. Заключний епізод – героїня серед знайомих, що загинули. За цю роль акторку нагородили німецькою кінопремією.
Її запрошують зніматися режисери, вона кінозірка,
постійно в роботі. 1981 року разом з Марчелло Мастроянні знялася у містичній
драмі «Привид кохання» Діно Різі, де італійський режисер показує, як у цілком
нормального героя починаються галюцинації: він бачить в автобусі свою давню
кохану Анну як злидарку, яка виглядає жахливо, і ця зустріч призведе вже
немолодого чоловіка до біди – він дізнається, що Анна вже три роки тому
померла, та, не вірячи, що це був привид, починає розшукувати її. Ромі Шнайдер
у сценах, коли її Анна – покійниця, що ожила, мужньо дозволяє спотворити себе
жахливим гримом. В інших епізодах акторка постає молодою і привабливою. Чоловік
вірить, що Анна жива, шалено в неї закоханий, але у фіналі глядач бачить його
вже у психіатричній лікарні.
Акторка продовжує працювати, але смерть сина
Давіда від нещасного випадку підкосила її остаточно. Хоча робота в кіно ще
певний час була її порятунком: Ромі зіграла в кількох картинах, завела новий
роман з французьким продюсером Лораном Петеном. Вранці 29 травня 1982 року він
знайшов акторку без ознак життя, схилену за письмовим столом. Причиною смерті,
за офіційною версією, стала серцева недостатність, яка виникла через
зловживання таблетками й алкоголем. Але зрозуміло, що причиною були особисті
трагедії, пережити які вона не змогла. Організацію похорон Ромі Шнайдер узяв на
себе Ален Делон, поховавши поруч з нею і її сина. Залишилася її донька від
другого шлюбу, яка, ставши дорослою, почала зніматися.
Коли дивишся фільми з Ромі Шнайдер, з екрана струмує її приязнь, шарм, суто людська привабливість. Тому, коли натрапляєш на такий вислів: «У коханні ти хочеш всього від одного чоловіка, а це неможливо»[1], – або на твердження, що Делон не зміг витримати її «німецької правильності», стає прикро. Екран – потужний мікроскоп, який безпомильно висвічує людську сутність. Інша річ: чому молода закохана пара не поєднала свої долі? За своє тривале життя Ален Делон на це питання так і не відповів.
[1] Krenn
Gunter. Romi & Alain. Eine amour fou. Aufbau taschenbuh. 2015.