Кобрин Ігор Дмитрович – кінорежисер, сценарист, історик. Походить з відомої родини львівської інтелігенції, в якій з пошаною ставилися до історії, особливо до історії України. Після школи Ігор в 1969 році вступає на філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка, який закінчив 1973 року. Одного разу після іспиту з історії України студент Кобрин викликав обурення викладачів:
– Звідки у вас така інформація? Підручник, за яким ми працюємо, читаєте?
– Я розповідаю правдиву історію.
– Чекаємо завтра вашого батька на кафедрі.
На обурену розповідь викладачів батько Ігоря відповів: «Я пишаюся своїм сином».
То був перший іспит на громадянську зрілість.
Ще під час навчання в університеті Ігор дістав від батька в подарунок аматорську кінокамеру. Він так захопився зйомками, що це захоплення, зрештою, привело його на Львівську студію телебачення. Ким він тільки не працював: від адміністратора до асистента режисера. Там тоді працювали і його друзі – телережисери Тетяна Магар і Мирослав Скочиляс. Часом зняті аматорською камерою сюжети Ігоря Кобрина потрапляли на професійний екран. Але освіти для режисерської професії Ігорю явно бракувало.
І тут сталося справжнє везіння. У Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого відкривають нову кафедру телевізійної режисури. Ініціатором був режисер Віктор Борисович Кісін. Він же її й очолив. І 1976 року він набирав перший курс телевізійних режисерів. Отже, шлях Ігоря лежав до Києва.
Курс Віктора Борисовича вирізнявся особливо дружньою атмосферою. Студенти сповідували такі заповіді: професіоналізм, пошуки нових форм, вивчення творчих можливостей новітньої техніки, взаємодопомога. Ще до отримання диплому Ігор Кобрин і його однокурсник Василь Вітер працювали в новому експериментальному відділі «Відеофільм», який було започатковано на Держтелерадіо України і створено також за ініціативи Віктора Кісіна. Першими в об’єднанні зняли ігрові короткометражки за новелами Євгена Гуцала – «У лузі на старому дивані» та «Виїзний товариський суд». Перші творчі спроби завершилися щасливо – і з початку 1982-го року разом з колегами Ігор Кобрин перейшов на кіностудію «Укртелефільм», де став одним із провідних режисерів творчого об’єднання «Відеофільм». То було єдине таке об’єднання на всю країну і на всі республіки. Тільки в Україні. Й саме в ньому знімали відеофільми різних видів: ігрові, музичні, документальні.
Ігорю Кобрину випало освоювати нову відеотехніку і творчі можливості щойно збудованого сучасного павільйону. В умовах випробування він знімав фільм-виставу за п’єсою Юрія Щербака «Відкриття». Оператором-постановником був запрошений з телебачення Юрій Бордаков. У цій телепостановці молодий режисер Кобрин виявив професійний добір акторів: Богдан Ступка, Дмитро Франько, Ада Роговцева, Раїса Недашківська. Коли після зйомок я спитала Богдана Сильвестровича, як йому працювалося з молодим режисером, він відповів: «Він впевнений у своїх вимогах, а це – хороша якість». Художня рада «Укртелефільму» визнала роботу нового творчого об’єднання успішною, а директор Володимир Власов благословив його словами: «Відкриття відбулося. Подальших успіхів!» Студія «Укртелефільм» в ті роки надавала творчим працівникам широкі можливості: ігрові фільми, серіали, короткометражки, фільми-вистави, фільми-концерти і документальні фільми. Об’єднання «Відеофільм» також випускало всі ці види, але на відеоплівці.
Ігор Кобрин обирає роботу над повнометражним документальним фільмом про театр корифеїв. Наша мета – хутір Надія, Музей-садиба Івана Карповича Карпенка-Карого – актора, драматурга, одного із засновників українського професійного театру. Знімальна група поповнилася молодим кінооператором – Миколою Гончаренком. Це був його перший повнометражний фільм – та ще й на відео. Їдемо на хутір Надія. Ігор та Микола уважно спостерігають за пейзажами, що відкриваються за вікном автобуса: нескінченний степ, спокійні річки, зелені луки. Де ж той незбагненний смисл довкілля, в якому народжувався справжній народний театр? Ігор знав Карпати, Львівщину. А тут – все інакше.
Ігор повідомив групі, що мусить попрацювати над режисерським сценарієм і потім повідомить, які зміни в підготовці до наступних знімальних днів. А зміни були суттєві: потрібна камінна баба, табун летючих коней і народний хор, який знає пісні краю, – бажано стародавні.
Коли художня рада студії приймала фільм «Театр Надії», особливо відзначили саме образні зйомки в документальному кіно. І кадри степу з камінною бабою, і табун коней, що пролітав повз нас, і стародавню пісню, і красенів братів Тобілевичів, які разом з друзями-акторами косили жито. І в унісон їм читав свій вірш, присвячений Сковороді, Арсеній Тарковський, дитинство якого минало на хуторі Надія:
«Где целовали степь курганы
Лицом в траву, как горбуны…»
Все об’єдналося в єдину розповідь про долі унікальних талантів, що творили український театр.
Фільми студії «Укртелефільм» ми повинні були здавати в Москві. На здачу цього фільму прийшла одна людина (не пам’ятаю фах тієї жінки). Дивилася. По паузі запитала: «А це правда, що актори показували російську виставу, а після неї – українську в присутності поліцейського?»
– Так, це відомий факт.
– Чому ж тоді актори відмовилися від запрошення грати в імператорських театрах?
– Бо тоді б вони взагалі не грали українських вистав.
– Видно, що зроблено з любов’ю.
Ця фраза і стала нашою оцінкою – на всесоюзний екран наш фільм не рекомендували. Тільки на український.
Коли Ігор Кобрин закінчив «Театр Надії», а Василь Вітер готувався до зйомок фільму «Кларнети ніжності» за повістю Павла Загребельного про юність Павла Тичини, нариваючись на такі ж «компліменти» в Москві, Віктор Кісін розпочав підготовку до зйомок телесеріалу «Останній доказ королів» за романом американських журналістів Нібела і Бейлі «Сім днів у травні». Популярний в 1960-ті роки детектив про боротьбу за владу в США команди президента і військової верхівки. Дія відбувалася в апартаментах Білого дому, Пентагону, на військових кораблях, тобто в США від першого до останнього кадру. Участь у фільмі Володимира Дунаєва, відомого тоді журналіста-міжнародника, політичного оглядача, який довгий час працював у США, наблизили події фільму до періоду зйомок. В. Дунаєв передав знімальній групі альбоми з фотографіями необхідних приміщень і краєвидів. Їх зображення на рір-екранах і стало середовищем подій фільму. Те, що зараз звично і легко створюється, тоді здійснювалося вперше. І було незвичним та інноваційним, в тому числі і в творчому плані. Рір-екран таких великих розмірів створював технічні проблеми. Він робив ореол навколо дійових осіб або створював інший технічний брак і взагалі «не любив», щоб актори рухалися. Долали ці творчо-технічні проблеми члени знімальної групи, підібрані Кісіним. До неї увійшов також Ігор Кобрин, як людина вже досвідчена в роботі з новою відеотехнікою.
Знімальна група існувала в поєднанні Америки з нашим павільйоном. І те, що колеги з інших республік перепитували, чи правда, що вам дозволили знімати в Білому домі і в Пентагоні, було технічною і творчою перемогою знімальної групи. Ігор Кобрин виконував обов’язки другого режисера – величезна відповідальність. У фінальних титрах фільму В. Кісін написав: «Режисер-постановник Віктор Кісін, Режисер – Ігор Кобрин». То був 1985 рік.
Не можна не згадати ще одну роботу Ігоря Кобрина, яка виникла зовсім несподівано. Під час відрядження до Чернівців ми зустріли біля готелю своїх добрих приятелів з Львівського театру ім. Марії Заньковецької, народних артистів України Таїсію Литвиненко та Федора Стригуна. Чернівчани запросили показати нову виставу «Філумена Мортурано», в якій вони грали. І просили їх продовжити гастролі.
– Людям цікаві сімейні стосунки. Ніби звичайні тексти… от, я кажу… – і Федір Миколайович процитував фразу. Тая підхопила. Федір продовжив. Піднімаючись сходами, вони зіграли нам кілька сцен. І так майстерно, правдиво, щиросердно, що Ігор тут же сказав, що це обов’язково треба зняти.
Знімали в павільйоні об’єднання «Відеофільм». Художником-постановником режисер запросив Сергія Маслобойщикова, митця, відомого особливою творчою уявою.
Драматург Едуардо де Філіппо визначив жанр своєї п’єси як комедію. Та у виставі, створеній Ігорем Кобриним і Сергієм Маслобойщиковим, було місце і для роздумів, і для почуттів взаємоповаги, взаєморозуміння, прагнення зберегти найдорожче – родину.
В оформленні павільйону – два світи. Один – Філумени: там тепло, затишно. І другий – де її немає: холод, дощ, вітер. І тільки вона може зупинити це. Так, в студійному павільйоні були справжні дощ і вітер. І враження від фільму-вистави було саме те, на яке розраховували її творці. І тональність її була та, якої домагався режисер.
А за кілька місяців, навесні 1986 року, вдарив Чорнобиль. Об’єднання «Відеофільм» налаштувалося на першість в освоєнні нових тем. Отже, Чорнобильська трагедія стала темою номер один.
Ігор Кобрин у той час перебував у лікарні з діагнозом гепатит. Хвороба інфекційна і небезпечна. Пацієнти перебували в окремому інфекційному корпусі. Та все ж пощастило підійти і погукати Ігоря. Одне з вікон розчинилося – і з нього виглянув Ігор.
– Я дзвонив до Юри Бордакова. І ми згодні їхати в Чорнобиль. За два дні мене вже випишуть – тож записуйте нас у групу.
Далі так і сталося. До них, як до режисера та оператора, доєдналися автори-сценаристи – Хем Салганік та Леонід Мужук, тодішній директор «Укртелефільму». Асистентом режисера був Юрій Мінзянов.
Ми тоді ще до кінця не розуміли, який то був небезпечний період. Як ризикували наші самовіддані колеги! На кілька років розтягнувся той документальний серіал «Чорнобиль. Два кольори часу». Група сміливців їздила туди не один раз. І кожна поїздка була небезпечною для кожного з них. Після завершення група заслужено отримала Шевченківську премію. Лауреатами стали Ігор Кобрин, Юрій Бордаков, Хем Салганік та Леонід Мужук. Той фільм був однією з перших правдивих розповідей з місця подій про чорнобильську страшну трагедію. Перша розповідь про справжніх героїв-ліквідаторів, які захистили Україну і світ. Коли ліквідатори, герої фільму, приїздили до Києва, одразу йшли до нашої групи. І то були зустрічі рідних людей, які пережили одну біду і вистояли в боротьбі з нею. Обмінювалися новинами, а потім – до Кобрина додому. До пізньої ночі тривали спогади. Ігор та його дружина Олена і маленький син Дмитро мешкали тоді в однокімнатній гостинці – кімнатка 8 метрів і кухня метри 3-4. І так вони жили доволі довго.
Після цієї документальної епопеї Ігор Кобрин знову повернувся до ігрових картин. Фільм для дітей «Чудеса в Гарбузянах» за повістю Всеволода Нестайка вкотре продемонстрував нові можливості відеотехнологій. І дива на екрані вийшли справді вражаючими. Фільм приходили дивитися діти із сусідньої зі студією школи. А згодом вони питали нас, чому не показують їхній улюблений фільм «Чудеса в Гарбузянах». На жаль, вітчизняна відеоплівка, на якій знімався той фільм, швидко втратила зображення і посипалася.
Так сталося і з наступним фільмом Ігоря Кобрина «Марія» за повістю Євгена Гуцала «Копитами збито». Щемлива розповідь про повоєнний рік зруйнованого села, де господарюють самі жінки і 13-річна дівчинка Марія. Сюди повертаються зранені душею і тілом солдати. Разом відроджуються, долаючи труднощі, що випали на їхню долю. У фільмі прекрасний акторський ансамбль – Богдан Ступка, Лесь Сердюк, Микола Шутько, Світлана Князева, Катерина Брондукова. Це був 1990 рік.
Стоп! Фільмовиробництво зупинилося. Грошей не стало. Зарплату не виплачують. Світло вимкнули. Телефони не працюють. Сумним символом студії «Укртелефільм» стали два великі вазони, що замерзли у діжках, – великий фікус та трояндове дерево. Всі розгубилися.
Майже всі, окрім Ігоря Кобрина. Він рук не опустив. Почав діяти. Вже в 1992 році заснував незалежну студію «Телекон». Раціональний аналітичний склад розуму Кобрина підказав йому, що саме в той час документальні фільми найбільш потрібні. Тим більше історичні, які можна знімати на базі кіноархівів, звичайно, переосмисливши їх по-новому. Мрієш розповідати правдиву історію України? Будь ласка – все в твоїх руках.
Долаючи труднощі перших періодів роботи, режисер вийшов на свій шлях. На студії «Телекон» почали знімати документальні фільми і серіали. Використовували унікальні зйомки, зроблені в роботі над фільмом «Чорнобиль. Два кольори часу». Через 10 років після аварії на Чорнобилі були створені фільми «Не хочу згадувати», «Звичайний Чорнобиль через 20 років по аварії» та інші.
З того часу Ігор Кобрин розробляв і здійснював унікальні і масштабні телевізійні проєкти. Серіал «Хроніка надій та ілюзій» (52 серії) посів друге місце в щорічному професійному рейтингу «Лідери телерадіоринку України» та отримав Диплом за найкращу режисерську роботу на VI Міжнародному фестивалі телепрограм «Оксамитний сезон». Формою подачі матеріалів Ігор Кобрин обрав серіальність. Серій багато. І тем чимало. Вражає його працездатність, широчінь знань. Коло інтересів було величезне. Це і суть подій на панцернику «Потьомкін», і правдива історія «Молодої гвардії», в якій розвінчувалася більшовицька брехня.
Серіал «Собор на крові» – це пристрасна розповідь про боротьбу народу за соборність і незалежність від 1919 року.
Центральна Рада, участь українських делегацій у Бресті, проголошення незалежної Української республіки – теми серіалу «Апельсинова долька». У кожному фільмі проявлялося незаперечне обдаровання Кобрина-публіциста. В режисурі він сміливіше застосовував художні прийоми, що посилювало емоційне сприйняття кінорозповіді. «Хлібна гільйотина» – болючий і правдивий серіал про Голодомор в Україні.
Та все ж Чорнобиль не відпускав Ігоря Кобрина. Ні режисера, ні публіциста. Він постійно звертався до долі людей, чий подвиг врятував прийдешні покоління.
Студія «Телекон» як виробник співробітничала із зарубіжними телекомпаніями ВВС (Велика Британія), NHK (Японія), зі студіями Канади, Німеччини, Франції.
Кінотвори режисера, сценариста, продюсера Ігоря Кобрина були відзначені престижними преміями: гран-прі «Золотий витязь» (Югославія), гран-Прі «Золота камера» (США), «Срібний приз» (США). Ігор Дмитрович Кобрин – лауреат Національної премії Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України.
Такий колосальний обсяг роботи можливо було підняти лише з творчою, об’єднаною командою. І команду він підбирав роботящу, відповідальну, професійну.
В останні роки редактором і перекладачем на кількох серіалах у Ігоря був Андрій Куликов – відомий теле- і радіоведучий, мовознавець, літератор. Він розповідав, як непросто було працювати з такою сильною особистістю, як Ігор Кобрин. Він відчував, що все частіше потрапляв під його вплив, і з ним погоджувався: «Я його навіть полюбив». Ці роки подарували глядачам такі помітні талановиті документальні стрічки-серіали, як «1941. Заборонена правда» і «1945». В 2022 році, коли розпочалася повномасштабна війна, Ігор Кобрин завершував роботу над своєю останньою пророчою стрічкою про Донбас – «Плавильний котел».
Сама назва говорить про те, як точка зору автора-режисера розкривала історію Донбасу минулого ХХ століття і передісторію трагічних подій в ХХІ столітті. Однією з останніх робіт Кобрина-сценариста і продюсера стала документальна стрічка «Повернення. Василь Кричевський».
Прем’єра відбулася в грудні 2023 року. Режисер і колега Сергій Заболотний ще встиг розповісти автору про успіх фільму в Будинку кіно, де Ігор Дмитрович не зміг бути присутнім. А через кілька днів його не стало.
… Ігор Кобрин розпочав роботу над новим проєктом – «Зоряні миттєвості України». Задум залишився на екрані комп’ютера.
Шкода, що Ігоря немає з нами…
Від редакції: Помер кінооператор Юрій
Бордаков (21.10.1946 – 6.03.2024) – український кінооператор, заслужений діяч
мистецтв України. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва (1980;
викл. О. Прокопенко, Ю. Федоров). Працював на українському телебаченні (1964–76);
з 1982 – на студії «Укртелефільм». Серед робіт – фільм Віктора Кісіна «Останній
доказ королів» (1983). Знімав музичні стрічки «Співає Іван Попович»,
«Запорожець за Дунаєм», екранізацію драми Лесі Українки «Блакитна троянда»
(1988) та ін. Найвідоміша його робота – «Чорнобиль: Два кольори часу» (3
фільми, 1986–88) – удостоєна Державної премії ім. Т. Шевченка. Кавалер орденів
«За заслуги» III ступеня (2007), II ступеня (2021).
Про мужність наших документалістів під час
ліквідації аварії на Чорнобильській АС у 2019 році розповів режисер фільму
«Чорнобиль. Два кольори часу» Ігор Кобрин. «Якщо говорити відверто, то фільму
не було б без нашого незмінного оператора Юрія Бордакова. Він відчайдушна,
смілива людина й великий професіонал. Освітлювач Олександр Безручко був його
тилом. Ми були постійно разом. Але в деякі місця Бордаков виходив сам. Юрій
Бордаков – єдиний із операторів, хто відзняв кадри у найнебезпечнішій зоні «М»
– «Маші». Вона містилася зверху, одразу біля зруйнованого реактора»[1].
[1] Дмитро
Джулай. Радіо Свобода. 17.06.2019. https://www.radiosvoboda.org/a/bibliya-dlia-tvorciv-serialu-chornoby/30001214.html