Молодий, але вже добре відомий в українському театральному середовищі постановник Давид Петросян, який з 2023 року став головним режисером Львівського театру ім. М. Заньковецької, починав свою творчість із сучасної драми («Мене звати Пітер» німецького драматурга Яна Фрідріха у Київському театрі на Липках і «Буна» української авторки Віри Маковій у театрі «Дах», згодом перенесеної на сцену Київського національного театру ім. І. Франка).
А далі режисер звернувся до класики: в театрах Києва та Львова йдуть «Земля» за Ольгою Кобилянською, «Кассандра» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, «Візит» за п’єсою «Візит старої дами» Фрідріха Дюрренматта, «Отелло» Шекспіра (винятком є «Війна» шведа Ларса Нурена). Мабуть, саме через класику йому цікавіше шукати відповіді (або хоча б пробувати це робити) на питання, які хвилюють людей в різних куточках планети та зачіпають і його.
На початку цього року він обрав роман Франца Кафки «Процес», виставу за яким поставив у Київському театрі на Подолі. Це історія про пересічного, непримітного громадянина Йозефа К., якого «проковтнула» бюрократична судова система. Це вже третя співпраця режисера з цим театром. Натяків у виставі на якусь конкретну країну, де відбувалися події, немає – історія універсальна. Але знайти паралелі з подіями в нашій країні можна, адже судова система і державне правління у нас, на жаль, далекі від ідеалу. В новинах не раз чуємо історії про судові процеси, які тривали чи досі тривають роками, про виправдання, відпущення на волю або втечу винних у злочині, про суддів, які порушують закони (беруть хабарі, виправдовують злочинців, самі є шахраями тощо), про корупцію і численні порушення законів, у тому числі тими, хто їх приймає або відповідає за їхнє дотримання.
У «Процесі» Давида Петросяна головного героя звинувачують у злочині й починають над ним судовий процес. Що незаконного вчинив чоловік, ніхто не знає – ні він, ні варта, яка його заарештовує, ні слідчий, який складає протокол, та навіть адвокат, до якого той звертається за допомогою. Ці загадковість і невідомість доводять Йозефа К. до стану постійної нервової напруги, стресу: він починає дратуватися, захищатися, нахабніти і з тихого, мирного, невинного громадянина перетворюється на підозрілого і навіть небезпечного. Наче загнаний у клітку звір, він поводить себе то агресивно, кидаючись на всіх, то впадає у відчай, завмираючи нерухомо в кутку своєї кімнати, то стає надміру балакучим і говорить багато зайвого не на власну користь.
Загалом, вистава схожа на кошмарний, абсурдний сон, який сниться головному герою: тьмяне освітлення його кімнати, де відбуваються події, загадкова поява варти, яка вимірює й описує все його майно, меблі, які оживають і рухаються по кімнаті, гучні химерні звуки, які лякають, незрозумілість і загадковість ситуацій, в яких він опиняється, дивна поведінка людей, що з’являються в його житті. Все навколо схоже на суцільний сюр, тому Йозеф К. до останнього думає, що це якесь нічне жахіття, яке от-от має закінчитися, або злий жарт його знайомих, що будь-якої миті розкриється, або циркова вистава, яка завершиться скиданням масок з облич артистів. Цьому сприяють жартівливі пластичні сценки (розіграш з водяними пістолетами Слідчого і Вартових, побачення з таємничою секретаркою адвоката, довге і кумедне одягання піджака Йозефом К. та ін.), які додає режисер у виставу, розбавляючи похмурі події світлими фарбами надії на порятунок. Але чим довше триває судовий процес над героєм, тим менше стає його особистого простору (кімнату наче пожирає пліснява – меблі накривають вицвілими тканинами піщаного кольору і відтісняють на задній план), тим більше його життя охоплює темрява: освітлення стає тьмяним, люди навколо стають жорстокими і безжалісними, віра у порятунок згасає. Зрештою, Йозефа К., як маленьку піщинку, «ковтає» байдужа морська хвиля судової системи – його до смерті забивають портфелями вартові, а потім замотують у ту саму тканину, що й меблі. У фіналі ці гори накритих меблів нагадують застиглі хвилі буремного піщаного моря, яке є кладовищем як для речей, так і для людей. Система знищує людей, що прагнуть справедливості і правди, як морально, так і фізично. І тих, хто бореться з нею, і тих, хто залишається бездієвими. Тож наскільки людина є вільною і має свободу вибору та дій у правовій демократичній країні? Чи може одна людина змінити систему бюрократії, корупцію, беззаконня? На такій досить песимістичній ноті завершується «Процес» Петросяна.
Драматизму цій історії додає і те, що головного героя грає акторка. Йозеф у виконанні Ольги Голдис постає у чорному чоловічому, на три розміри більшому костюмі, білій мішкуватій сорочці, чорному капелюсі і туфлях, чорній перуці і з вусами. Такий собі маленький чоловічок років 30 з низьким хриплуватим голосом, який сумлінно ходить на роботу в банк і зайвий раз не висовується. Візуально він схожий на Чарлі Чапліна з його кумедною пластикою, наївністю і добротою. В деяких сценах – на гоголівського Акакія з «Шинелі» з його скромним життям і самовідданістю в роботі. А часом – і на розгублену комаху, в яку обернувся Грегор Замза в «Перетворенні» Кафки.
Така режисерська рокіровка наштовхує на роздуми про гендерну нерівність, дискримінацію і сексизм, про здебільшого патріархальну систему правління країною і світом. Йозеф Ольги Голдис, прагнучи мати рівні права і гідне до себе ставлення, наче ховається за соціальною маскою банківського працівника. Це його умовна мушля, до якої він звик і не хоче вилазити. В кінці, перед стратою, герой скидає з себе цю зручну, але оманливу маску: знімає одяг, перуку, змиває грим, говорить справжнім голосом. І глядач бачить жінку такою, як вона є – справжньою, простою, трішки зляканою, але внутрішньо щасливою. Глядачу здається, що після цього викриття має відбутися довгоочікуване помилування. Але система безжальна, їй все одно, якої статі засуджена людина, розкаялася вона чи ні. Фінал з побиттям чоловіками-катами засудженої жінки сприймається трагічно. Особливо нині, коли чуємо багато новин про воєнні злочини російських окупантів (зґвалтування, насильство, катування, знущання та ін.).
Ще одну рокіровку зробив режисер із Секретаркою Льоні, яку грає Артем Каратаєв. Актор – в образі досить ніжної і звабливої жінки, яка виконує роль шпигуна, випитуючи про можливі злочини Йозефа, спонукає його зізнатися у всьому і, зрештою, направляє до свого боса – адвоката, якому прислуговує, як вірний пес. Свою маску він скидає у сцені, коли адвокат цинічно принижує при Йозефові іншого клієнта – Блока, судовий процес якого він веде вже 30 років. Льоні перетворюється на гієну, готову кинутися будь-якої миті на сполохану жертву і роздерти її.
Адвокат у виконанні Максима Максимюка – такий собі давньогрецький бог вина і розпусти Діоніс, який від постійних п’янок-гулянок-вакханалій у суддів ледве встає зі свого м’якого крісла, зливаючись із ним за формою, кольором і фактурою. Він ще ніколи не виправдав жодного зі своїх клієнтів, бо всі процеси майстерно перетворює на тяганину або «начебто виправдання», які не мають кінця. До його жорстоких лап потрапляє Блок, який, щоб оплатити послуги його та інших п’яти адвокатів, продав усе своє майно і залишився лише з портфелем та настегновою пов’язкою. Олег Стефан у ролі Блока – одержимий своїм судовим процесом чоловік, який доводить себе майже до божевілля. Візуально він уже схожий на мармурову грецьку статую старця, котрий довго сидить під кабінетом адвоката в очікуванні прийому.
Попри важкі питання, які порушуються у виставі,
та її драматичну розв’язку, «Процес» Петросяна захоплює яскравими акторськими
роботами, цікавими пластичними знахідками, оригінальним художнім оформленням і
костюмами, лаконічним світловим і влучним музичним оформленням. Тож Премія
імені Олега Вергеліса, яку режисер отримав за цю постановку навесні, була вручена
заслужено. У планах Давида – знову класика: хоче поставити цього року п’єси
Брехта, Франка, Карпенка-Карого, Ібсена і Гольдоні.