В останні роки тема 90-х в українському кіно стала помітною як ніколи: «Носоріг» Олега Сенцова, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, «Назавжди-Назавжди» Анни Бурячкової, нарешті, тільки нещодавно з успіхом екранами пройшла підліткова «драма становлення» «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик за романом Антона Чеха. Така популярність 90-х, епохи складної і в багатьох моментах малопривабливої, вочевидь є невипадковою. По-перше, в кіно утвердилась нова генерація авторів, котрі формувалися якраз-таки в цей час і, природно, осмислюють цей досвід у своїй творчості. По-друге, на 90-ті припадає «драма становлення» і всього суспільства. Подобається нам це чи ні – на ті самі «голодні 90-ті» з їхньою перманентною світоглядною і виробничою кризою, сплеском (на контрасті з радянською системою утиску й обмежень) п’янкого відчуття мало не вседозволеності, і звідси – з одного боку, атмосфера свободи, з іншого – стрімке зростання криміналітету, десь між уламками старого світу і цеглинками для світу нового. Спадщина 90-х досі багато в чому визначає нашу дійсність, і чимало сторін цієї спадщини доводиться в собі долати.
Мабуть, тому теми криміналу хвиля українських «кіно90-х» оминути не могла. Серед них – і «Ля Палісіада». Неонуарна драма (або, як означують жанр самі творці, пострадянський іронічний детектив) у постановці Філіпа Сотниченка бере за основу історію одного міліцейського розслідування. Тлом подій (хоча про це глядач дізнається з навколофільмових матеріалів, а не із самої кінострічки) стає майбутній мораторій на смертну кару: виконуючи вимоги до перебування в Раді Європи, Україна наклала його в 1997 році; наприкінці 1999 року Конституційний Суд визнав страту такою, що суперечить Конституції, а в лютому 2000-го її остаточно виключили з Кримінального Кодексу України. Цього, втім, як і палких дебатів на тему скасування смертної кари, у фільмі не буде. А буде розслідування вбивства полковника міліції, показане підкреслено фрагментарно і перебите сценами тодішнього побуту працівників міліції – знову ж таки підкреслено фрагментарно і не завжди зрозуміло. Стрічка нагадує таку собі концептуалістську інсталяцію, складену з артефактів доби 90-х, де глядач сам має зрозуміти ідею і віднайти свої сенси. Можливо, це й не входило в наміри авторів стрічки, проте її перегляд перетворюється на свого роду головоломку, де левову долю екранного часу намагаєшся зрозуміти взаємовідносини персонажів, хід подій чи місце в ньому тієї чи іншої сцени – характеристика ненайкраща, адже, замість стежити за історією, глядач намагається її «розшифрувати». За підкреслено відстороненим поглядом авторів на події не лишиться місця ні для проникнення у внутрішній світ персонажів – що думають собі головні герої, детектив міліції і судовий психіатр, адже вбито не просто їхнього колегу, а близького знайомого, – ні навіть для прояснення справи. Ми детально бачимо сцену затримання, сцену допиту, сцену упізнання... але ніде навіть не згадано про хоча б можливі причини вбивства. Обставини справи максимально затуманено, глядачеві натякають на те, що затримано було неповинного у вбивстві. Так це чи ні – мабуть, не так важливо, адже авторам ішлося про жахливість узаконеного вбивства загалом, неважливо, про кого йдеться. Але... гуманістична ідея не зчитується через описану вище манеру оповіді, яка не викликає емпатії ні до друзів з міліції, що (нібито) пережили особисту втрату і (нібито) вершать справедливість, ні до (нібито) помилково затриманого і засудженого. Мабуть, єдиний момент фільму, який направду б’є по нервах глядача, – фінальна сцена страти, і вражає вона знову ж таки своєю підкресленою безсторонністю та буденністю: постріл у потилицю показаний частиною в’язничної рутини, так само, як і прибирання тіла та змивання крові з кахельних стін і підлоги.
Отже, попри всі розмови про «історію останньої страти», авторам, схоже, йшлося не про це. За розпливчастим сюжетом постає досить-таки імпресіоністична картина світу 90-х – і вона вдалася значно краще. Стрічка може похизуватися сценами-замальовками тодішнього повсякдення, на кшталт стихійного ринку на вокзалі (просто на залізничних коліях!) чи похорону міліціонера високого рангу. Дія відбувається на Західній Україні (слід віддати належне, небанальний вибір), проте творці не піддалися спокусі наповнити екран «місцевим колоритом», а додали духу місця окремими деталями на кшталт локального монументального мистецтва чи винайнятого на похорон маленького оркестру.
Пензлем тут – кінокамера Володимира Усика, з його
стриманою, а проте виразною колірною палітрою та вивіреною композицією.
Ключовим зображальним прийомом стає відеокамера (формату DVCAM, 1996 року
випуску[1]), що саме нею реальність фіксували в ту
доцифрову добу. Відеозображення тут працює як свого роду патина часу, даючи
відчуття минулої і водночас знайомої багатьом глядачам епохи. Створює вона і
додатковий ефект автентичності зображення.
Інший важливий фільмовий прийом – робота з мовою.
Автори відтворили характерну для українських реалій «мовну шизофренію», коли
перехід з української на російську був звичним явищем. Підкреслено це
дублюванням, що накладається на російські репліки і водночас підкреслює їх
чужорідність та «кінематографічність» усього фільмового дійства. «Ля
Палісіада», повнометражний дебют молодого режисера Філіпа Сотниченка, вже
встигла зібрати ужинок нагород. Це показує запит як на обрану стилістику, так і
на саму тематику 90-х. Стрічка ця вписується в рамки фестивального
східноєвропейського кіно про похмурі місцеві реалії – і добре, коли в умовах
кризи кіновиробництва українським кіновиробникам вдається втримувати бодай цю
нішу. Корисна вона й українським глядачам: іноді варто нагадати собі минуле,
щоб тим упевненіше йти вперед.
[1] Бакієва Марина. Як «Ля Палісіада» відтворила українські 90-ті — у костюмах, екстер’єрі сучасних міст і колористиці. 12.01.2024. https://donttakefake.com/yak-lya-palisiada-vidtvoryla-ukrayinski-90-ti-u-kostyumah-ekster-yeri-suchasnyh-mist-i-kolorystytsi/