Бенедикт Ерлінгссон: мистецтво може стати (бути) активним

Розмовляв Юлій Швець

---

– На сайті-агрегаторі критичних рецензій RottenTomatoes ваш дебютний фільм «Про коней і людей» отримав унікальну оцінку – 100 відсотків[1]. Незважаючи на локальний, здавалось би, матеріал – мікросюжети з життя ісландської провінції, – така висока оцінка фільму свідчить про універсальність його основного сюжету та характерів. Але авторська інтонація інколи здається мені іронічною, а подекуди саркастичною.
– Поняття «саркастичне чи іронічне» – ви відчуваєте як ніби тон цього фільму. Я не думаю, що це правильні слова. Але я розумію питання. Я завжди намагаюсь будувати любов – іронію з любов’ю, сарказм з любов’ю. Автор усміхається до вас, коли він розказує дуже сумну історію. Це ніби перевірка – людський парадокс. Таке ставлення до провінційного життя походить з мого дитинства, коли я працював на кінній фермі. Загалом я – людина театру, й мої батьки живуть у Рейк’явіку. Мій батько був актором, а мати – режисеркою у Національному театрі. Тож у певному сенсі я трішки «елітний принц». Коли мені було 13 років, я переїхав на інший бік Ісландії – географічно й ментально – на покинуту ферму. І цей переїзд став для мене культурним шоком. Дуже хорошим і здоровим культурним шоком. Я працював на фермі три літа й став просто одержимим кіньми. Тобто я став таким кантріхлопцем. Можливо, цей фільм і має такий вигляд, ніби автор дивиться на світ збоку й бачить його брутальним, тому що людські істоти є брутальними. Але я ідентифікую себе скоріше з кіньми. До речі, буквальний переклад назви з ісландської – «Кінь у нас» (усміхається).

– Світ цього фільму у певному сенсі схожий на світ, що його відобразив Боккаччо?
– Так, «Декамерон» був і формою для мене, й тоном, аби розказати декілька історій в одній. А також «Кентерберійські оповіді» Пазоліні, якщо ми говоримо про фільми-референси. Або американський фільм «Магнолія» Пола Томаса Андерсона – в них розказано чимало історій, ніби в мозаїці з цілісним концептом.

– Коли ви зустрілися зі справжнім, з вашої точки зору, мистецтвом? І коли зрозуміли чи відчули, що створювати власні – акторські чи режисерські – світи – ваше призначення?
– Мене дуже вразив Бастер Кітон. Я був ще зовсім молодим, коли потрапив на кінофестиваль: мій друг був сином президента фестивалю, тож у мене на всі покази був вільний доступ. І там була ретроспектива фільмів цього актора. Я їх подивився усі, а деякі навіть двічі. Гра Бастера Кітона мене неймовірно захопила, так що, можна сказати, після цього я став його сином (сміється). Став актором – таким, яким я хотів бути, – пристрасним актором. Але я був проблемним актором. Тому що я завжди був вагітним ідеями, й мені весь час здавалося, що режисер – якийсь ідіот. Я не хотів бути режисером, я хотів продукувати, хотів творити, бути щедрим, бути як самурай або монах. Але так склалася доля, що я став режисером Національного театру й наразі там працюю. Та все ж настав час, коли я вирішив, що маю стати кінорежисером. Це було емоційне, спонтанне рішення. Я побачив фільм Трюффо «400 ударів» і зрозумів – ось чим я насправді хочу займатись!

– Чи змінювалися з часом ваші художньо-естетичні орієнтири? І яким ви стали режисером – диктатором чи толерантним деміургом?
– Ти неодмінно змінюєшся, тому що працюєш у «театрі часу». Зазвичай, ми починаємо зі Станіславського, але потім розуміємо, що є багато інших речей. Я завжди хотів бути режисером, як Пітер Брук. Я уявляв собі, як у тій чи іншій ситуації він поводиться – в роботі, наприклад, з акторами. Як Брук їх опитує, дізнається щось чи робить чай для них. І вони разом працюють – все дуже гарно. Але потім він каже: «Це гарно, а це – ні»… Ще можу сказати: через якийсь час ти обов’язково маєш стати або «хореографом», або диктатором. Я добре граю роль ліберала. Але всередині, тобто насправді, я – диктатор. Звісно, я люблю імпровізацію і даю можливість імпровізувати акторам. Свою роботу я поділяю на періоди. Ми починаємо з хаосу. Ми просто досліджуємо, що у п’єсі чи сценарії взагалі відбувається, потім починаємо обирати разом головне. Я кажу «разом», але насправді це я обираю. Та всі повинні думати, що ми це робимо разом, що вони зі мною. Й наприкінці я вже стаю диктатором. І я кажу абсолютно відкрито: «Ок, дискусії закінчені, зараз для спільних ідей немає часу, є час тільки для моїх ідей, тому більше ніякої креативності».

– Премії Європарламенту, Північної ради фільму «Жінка йде на війну»[2] є свідоцтвом того, що ці поважні інституції підтримують індивідуальну політичну активність – інколи на грані фолу. Звідки взявся такий жіночий характер – він типовий для Ісландії? І що поєднує мистецтво, яке нібито має «пом’якшувати» людську природу, з активними проявами політичної боротьби?
– Щодо характеру героїні, мені здається, що це по-людськи. Це нормально. Такий характер – дуже важливий древній архетип. Пам’ятаєте Магатму Ганді – філософа і борця? Нельсон Мандела – святий чоловік, але саботажник. Можемо згадати Антігону. Героїня йде проти суспільних правил, наголошуючи, що «нема закону вище Господнього». Хоча в цій фразі є й крайня небезпека. Адже те саме можуть казати різні кримінальники й терористи. Та все ж, ми боремося за нормальне навколишнє середовище, ми хочемо зберегти для себе й своїх дітей цей світ. Він має певну ціну, й ми повинні іноді змінювати правила, аби в світі щось змінилося. В ісландській літературі й ісландських сагах ми маємо дуже багато конфліктів між героїчними характерами і суспільством, тобто конфліктів за межами закону. Це, можна навіть казати, кліше – прямі лобові зіткнення характерів і надвисокого градусу конфлікти в суспільстві.

– Для мене було справжнім відкриттям, що ісландська література настільки соціально відкрита, а ісландські інтелектуали неймовірно активні в практичній політиці. Це теж традиція?
– Якщо говорити про роль поетів в ісландській культурі, вона – дуже могутня й завжди політична. Ісландська політична структура – це, можна сказати, й культурна структура. У нас є Галдор Лакснесс[3] та ще багато інших активних діячів і раніше, й зараз. У нас ніколи не було брутальної цензури, митцям завжди було дозволено казати: «Слухайте мене, я знаю, куди ми рухаємось». І вони могли розказати історію – звідки ми йдемо й де ми зараз. І саме тому я, як громадянин, знав, де я зараз і що мене чекає. Митці роблять це й нині – просто й ефективно – постійно коригуючи політиків.

– Наскільки в сучасній Ісландії проявляються соціальні контрасти?
– Так, у нас є видимі соціальні конфлікти, їх тип, однак, змінився. Коли я ріс, у нас переважала соціальна демократія, багатий чоловік повинен був ховати все, що він мав, він не мав права бравувати надбаним, як деякі американці. Але десь у 2006–2007 роках все змінилося: олігархи стали демонструвати статки й навіть пишатися ними. Сталась абсолютна зміна парадигми. Потім у нас відбулося економічне падіння, й ми повернулися до норми. Але наразі дуже багаті знову намагаються компенсувати свою соціальну травмованість і самотність, більш нахабно демонструючи свої статки.

– Головною проблемою нинішнього українського кіно, на мій погляд, є герой. Він або мученик-жертва, або комічно-гротескний персонаж. А який герой ісландського кіно?
– В ісландській культурній традиції чоловік ніколи не мріє стати героєм. Він переважно належить до найнижчого суспільного класу, його ніхто не поважає, він є ніким, можна сказати, що він буквально лежить на підлозі, й люди витирають об нього чоботи. У нас навіть є спеціальне ім’я для нього – Colbitur – «Той, хто кусає вугілля». Цей хлопець постійно перебуває на кухні й дуже близький зі своєю мамою, підкоряється їй. Але потім, коли, наприклад, гине його батько, він починає мститися за батька і поступово стає героєм. У нас є безліч таких історій – починаючи з ХІІІ століття. Це – найдревніший чоловічий архетип, який бере початок з ісландських саг і нині не втрачає актуальності.

– Що було найважчим у роботі над «Жінкою»?
– Найбільш складним було поєднання музики з візуальним рядом. У фільмі багато різних музичних фрагментів, бо Халла – диригентка. І я не можу у довільному місці обрізати мелодію. Отже, мої шанси на скорочення хронометражу були нульові. Мені треба було продумати-підготувати все, аби музика вписалася у запланований хронометраж. Зйомки проходили по секундах – ніби в опері.

– Які враження залишились від роботи з українськими колегами?
– Для мене це був чудовий досвід – працювати не лише з українським продюсером, Сергієм Лавренюком, а й з чудовим вокальним тріо – Сусанною, Іриною та Галиною[4]. Для мене вони були магічними створіннями, котрі супроводжували героїню, ніби три відьми-чарівниці – МинулеТеперішнє-Майбутнє. Я був зачарований їхнім співом. Ця дивовижна музика, стиль говоріння – вони досі ранять моє серце. Я дуже за ними сумую.

– Як з’явилася Халлдора Гейрхардсдоттір[5] у головній ролі?
– Халлдора – це подруга мого дитинства й фантастична театральна акторка. Спочатку я її не обирав, бо були знайдені кіноакторки-близнючки, й я писав ролі для них. Але в результаті вони не змогли зніматись, і я пішов до Халлдори. Для кінорежисерів Ісландії Халлдора вважалась надто театральною, й вони не спішили з нею працювати. Але я знав, що Халлдора може все – вона однаковою мірою може бути й маленькою, й великою. Вона дуже точно влилася в наш фільм, і багато в чому він тримається саме на ній.

– Що найбільше стримує вашу творчу свободу – гроші, цензура ринку чи щось інше?
– Все може обмежувати. В першу чергу – ринок. Наприклад, я хочу зробити героя – такий характер – що герой, наприклад, «вбиває кота». І це стає проблемою для інвесторів. «Ти не можеш дозволити головному герою вбивати кота, тому що він тоді втрачає симпатію глядача». Є книга з драматургії під назвою «Врятуй кота!» [6]. На мій погляд, дуже вдала. Протагоніст повинен «рятувати кота», щоб аудиторія завжди співчувала йому. Це базове поняття. Але це, можна сказати, й цензура. Люди бояться нових речей: все, що нове та оригінальне, – небезпечне. Це символ того, з чим ми маємо справу сьогодні. Але потім ти знаходиш шлях, щоб персонаж таки зробив те, що ти задумав, але не розказуючи цього до самого кінця продюсерам – до останнього епізоду. Тоді вони мають час емоційно приєднатися. Це гра, в яку ми іноді граємо (усміхається).

– Як часто трапляється, коли продюсер каже «нема грошей», а насправді ви йому не підходите, наприклад, за ідеологічними обставинами? І яка загалом система фінансування кінопроєктів в Ісландії?
– Таке весь час відбувається. У мене було дуже багато складнощів у фінансуванні «Коней». Так сталось, що я поєднав гроші мого батька, збереження моїх друзів, взяв кредит під свій дім. Продюсери мені казали: «Це твій перший фільм, і взагалі ми не віримо, що ти зможеш його зробити». Але я зробив і отримав дуже високі оцінки й бокс-офіс. Коли з’явилась ідея «Жінки», вони сказали приблизно те саме: «Ні, нема грошей», – бо в фільмі була політика. Тому на пошуки фінансування «Жінки» я витратив два роки. Й знову отримав гарні відгуки й бокс-офіс. Проблемою може бути й те, що я не хочу з кимось працювати, та й узагалі – одне, друге, третє. Кінематографічний фонд також мав зі мною проблеми. Після «Жінки» я зняв серіал про інше, а люди очікували – в цьому також проблема, бо це також ринок – нову «Жінку». Тож знайти гроші на фільм – це завжди проблема. Потрібно мати хороших продюсерів, які міцно стоятимуть поряд з тобою. І боротися за своє.

– Яким буде ваш наступний проєкт?
– Зараз я займаюся серіалом, який називається «Данська жінка». Ми починаємо зйомки в липні.

– Серіал про колишню присутність Данії в Ісландії – це певного роду компроміс? Наскільки збереглося в Ісландії колоніальне мислення? Бо це питання й для нас – українців – надзвичайно актуальне.
– Так, звісно. Ми – дуже давня колонія Данії. Чотири сотні років ми були під ними й формально звільнилися лише у 1944 році. У нас ще відчутний їхній тиск, але в основному ми «вилікували» наші стосунки. Головний визначний момент стався в 1974-му, коли данці повернули нам наші старі саги – ісландські стародавні манускрипти, які всі роки Данія утримувала. Цим кроком Данія начебто повернула Ісландії її історію, її основне багатство. Цей акт був магічним, і після нього данці стали нашими друзями. До цього ми їх ненавиділи. Над дітьми, які були напівданцями, наші діти знущалися в школі. У нас, можливо, була не така жорстка історія стосунків, як між Україною і росією, правда, у ХVІІІ–ХІХ століттях боротьба була дуже жорстокою, хоча Данія все ж не була Радянським Союзом. Я 22 роки був одружений з данкою. Тому, коли кажу, що назва мого серіалу «Данська жінка», то всі резюмують: «Ок, все зрозуміло, тепер він буде власну антиколоніальну історію розказувати» (сміється).

– Що вас надихає на творчість, і звідки черпаєте для неї енергію?
– Я зрозумів це недавно, що мене сильно надихає історія та антропологія. Й древня література – Гомер, Іліада, ісландські саги, стародавні архетипи. Скажу більше: моє життя занадто коротке, аби читати сучасну літературу. Це, звісно, перебільшення, але… всередині я літня людина. Подивлюся, скоріше, давні фільми, почитаю класичну літературу. Іноді ми кажемо, що людина неосвічена, якщо вона не прочитала Біблію чи, наприклад, Гомера.

– Хто для вас в пріоритеті, між театром і кіно хто є жінкою, а хто – коханкою?
– Театр – це дружина, а кіно – коханка. Я часто намагаюся розвестися з дружиною заради коханої. Але мені постійно потрібно повертатися до дружини, тому що дуже багато часу проходить між кінопроєктами (сміється).

– Ким ви є поза кіно- та театральним життям?
– Іноді працюю як актор, значно більше – як театральний режисер, але сподіваюся бути професійним кінорежисером. Тому що, якщо ти професіонал, ти тільки цим і маєш займатися, аби постійно бути з «коханою». А ще у мене є коні. Я приручаю коней, їжджу верхи. Окрім того, я дуже втягнутий в проєкт «Грінпіс» – в боротьбу за зменшення вуглецевих викидів. Я постійно саджаю дерева – буквально кожної весни, щоб нейтралізувати викиди карбону. Я відчуваю за все свою відповідальність. Так що моє життя поза театром і кіно – це історія, коні, дерева.

– Чого, на ваш погляд, нам очікувати від кіно в найближчому десятиріччі – продовження «тріумфу політкоректності» й нового пуританства, розмивання дійсних конфліктів, відволікання від них уваги, чи чогось принципово іншого?
– В плані перегляду фільмів – я дуже вибірковий. Все, що вийшло після 1990-х, я мало дивився. На мій погляд, хороших стрічок зараз дуже мало. Мені здається, однак, що фільми, які я все ж подивився, починають трішки критикувати «нову етику». В них відчутно початок нового великого зіткнення. Я сподіваюся, що й кіно, й театр – у них завжди буде можливість кидати виклики «новій етиці», вступати в дуель з нею. Це добрий шанс для творця історій – атакувати.

– Коли я подивився кілька вистав у Рейк’явіку, я відзначив цю чітку опозицію до «нових правил» і в ісландському театрі.
– На мою думку, в театру Ісландії й у скандинавського театру загалом така роль – бути в опозиції. У нас є багато чого – мюзикли й інші розважальні жанри. Але драматичний театр – він завжди був активним. Він завжди прямо запитував глядача: ти хто? чого ти тут сидиш? Але іноді бути агресивним театром – стає звичайним кліше, ходовою мейнстрімною ідеєю. Й тоді маємо робити іншу – справжню культурну революцію. Ми постійно перебуваємо у її передчутті.

Квітень, 2024.

^[1]  https://www.rottentomatoes.com/m/of_horses_and_men

^[2]  Фільм «Kona fer i stríð» (дослівний переклад з ісл. – «Жінка йде на війну») розповідає про 50-річну Халлу (Халлдора Гейрхардсдоттір) – диригентку народного хору, яка вирішує вступити у війну проти великої промисловості. Під псевдонімом «Гірська жінка» вона починає атакувати електроенергетичну компанію. Халла готова зробити все, щоб врятувати ісландську природу, але змушена переглянути ситуацію, коли отримує повідомлення, що за її заявою на удочеріння дівчинки-сироти з України прийнято позитивне рішення. Детальніше про фільм див.: Лариса Брюховецька. Оригінальний і сміливий фільм – рідкість. Кіно-Театр, 2019. №1.

^[3]  Галдор Лакснесс (1902–1998) – ісландський письменник, поет, драматург, філософ. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1955).

^[4]  Українське тріо етноспівачок, що брало участь у фільмі: Сусанна Карпенко – головний хормейстер в Національному театрі ім. Івана Франка, Ірина Данилейко – завідувачка відділом нематеріальної культурної спадщини в Центрі народної культури «Музей Івана Гончара», Галина Гончаренко – анестезіолог в «Охматдиті».

^[5]  Халлдора Гейрхардсдоттір (н. 1968) – ісландська акторка та музикантка. Має багато нагород за ролі у театрі, на телебаченні та кіно. За роль Халли у фільмі «Жінка йде на війну» отримала нагороди на міжнародних фестивалях у Монреалі та Вальядоліді (2018).

^[6]  Blake Snyder. Save the Cat! 2005.