Іронія, гротеск, елементи абсурду – те, без чого годі уявити собі українську анімацію. Серед майстрів, що найпослідовніше проявили себе в цьому напрямку, шанувальники української анімації одразу назвуть Наталю Семенівну Марченкову.
Шлях до анімації
Наталю Марченкову (н. 1 червня 1948, Київ) до анімації привів... кінотеатр «Київ». За спогадами режисерки, навчаючись у Київському училищі прикладного мистецтва (згодом перепрофільованого в Київський художньо-промисловий технікум), після занять вона часто ходила в кіно. Одного дня перед основним сеансом було показано мультфільм, який вразив дівчину незвичайною, «американською» стилістикою. На її подив, у титрах до стрічки стояло: «Київська кіностудія науково-популярних фільмів». Складеться так, що режисер фільму Давид Черкаський стане чоловіком Марченкової, а студія – місцем роботи, де вона сама творитиме класику української анімації.
Враження від фільму було таким сильним, що після захисту диплому з-поміж запропонованих місць роботи Марченкова без вагань обрала кіностудію науково-популярних фільмів. Спершу робота її була не надто творчою: молоду спеціалістку розподілили до цеху технічної мультиплікації, робити мультиплікаційні вставки до науково-популярних та навчальних фільмів. Проте згодом з’явилася можливість пройти курси мультиплікаторів від об’єднання художньої мультиплікації, де Наталя Семенівна під керівництвом Марка Драйцуна і Євгена Сивоконя опановувала мистецтво анімації[1]. До знімальної групи Сивоконя після закінчення курсів і потрапила молода аніматорка. Першим фільмом її стала «Людина, яка вміла літати» 1967 року (художник-постановник Едуард Кирич), де Марченкова відповідала за рум’янець на щоках одного з персонажів. Після цього художниця як мультиплікаторка брала участь у створенні робіт, які увійдуть до «золотого фонду» вітчизняної анімації: у низці фільмів Давида Черкаського, від «Містерії-буф» (1969) до «Лікаря Айболита» (1985), і Євгена Сивоконя, зокрема, у «Людині і слові» (1974) та «Обережно – нерви!» (1975), у «Як жінки чоловіків продавали» (1972) Ірини Гурвич, серії фільмів про Парасольку, у дилогії «Аліса в Країні чудес» (1981) і «Аліса в Задзеркаллі» (1982) Єфррема Пружанського, у «І сестра їх Либідь» (1981) і «Джордано Бруно» (1984) Володимира Гончарова... Кіно, як відомо, – мистецтво колективне, й анімації ця теза стосується особливим чином. Режисер-постановник лишається мультиплікатором, і імена знаних майстрів можна бачити у цій ролі в титрах чужих стрічок. Так Наталя Семенівна вже у 2000-х долучилася до роботи над анімаційними фільмами Олега Педана («Світла особистість», 2001, «Ключ», 2004) та Михайла Іллєнка («Одноразова вічність», 2002).
Анімація часів змін
Режисерський дебют Марченкової припав на 1985 рік. «Перебудова» була ще попереду, проте перша самостійна робота досвідченої мультиплікаторки своїм настроєм та естетикою вловила новий дух часу. Дебютантка екранізувала оповідання Сергія Козлова «Як їжачок і ведмежа міняли небо». Письменник написав цілу серію оповідань про Їжачка й Ведмедика, деякі з них були екранізовані, причому сценарії написав сам автор: до них належать знаменитий «Їжачок у тумані» Юрія Норштейна і кілька створених на «Київнаукфільмі» анімацій Алли Грачової: «Осіння риболовля» (1968 р.), «Страшний, сірий, волохатий» (1971 р.), «Як їжачок і ведмедик зустрічали Новий рік» (1975 р.), «Якщо падають зірки» (1978 р.). Роботи Грачової – це така собі філософська анімація для дітей, де за позірно простою історією про звірят ховаються серйозні, глибокі теми. «Як їжачок і ведмежа міняли небо» нібито розвиває цей напрямок – але у геть іншій тональності, починаючи від самого характеру малюнка: тут панує похмурий колорит, тривожні образи (поламана лавка, величезні мухомори, закинута будівля театру), атмосфера підкреслено незатишна й похмура. Якщо в попередніх анімаціях пригоди героїв або споглядальні, або, якщо й трапляється гадана небезпека, вона швидко розвіюється (як туман, що стає метафорою надуманого страху в «Їжачку в тумані» і «Страшному, сірому, волохатому»), у стрічці 1985 року кожне з обраних звірятами небес обертається чимось лихим: сонячне виявляється пустелею з розбійниками, дощове обертається потопом... Світ був незатишним, і навіть анімація не збиралася це приховувати. Тут з’являється багато казкових персонажів – але всі вони обіграні в іронічному ключі, подекуди навіть з чорним гумором.
Вміння перевертати традиційні теми й сюжети з ніг на голову лишатиметься творчою «візитівкою» режисерки. Яскравий приклад – наступна її робота, «Твір про дідуся» (1987), створений трьома Наталями – сценаристкою Наталею Гузеєвою, постановницею Наталею Марченковою і художницею Наталею Чернишовою. Це дотепне переосмислення «революційної» тематики в анімації. Історія кохання візника й підпільниці-революціонерки показана очима візникового коня, а справжнім, мабуть, героєм анімації стало місто, в якому впізнається Київ. Вдало передана атмосфера старого, «дореволюційного» міста й іронія, що підважувала пафос революційної тематики, вивели цю анімацію за межі ідеологічної культурної продукції.
Важливу роль тут відіграла «дитяча оптика»: оповідь ведеться від імені дитини і стилізована під шкільний твір. Дитячий, наївний і водночас внутрішньо вільний і фантазійний, погляд на світ визначить стилістику і настрій наступних робіт режисерки «Що тут коїться іще?!» 1988 і «Моєї сім’ї» 1989 року. Перша – стилізована під мюзикл анімація, котра розповідає про нічні пригоди кота і хлопчика. Варто зазначити, що в анімації Марченкової ніч посідає особливе місце: в неї це час внутрішньої свободи, звільнення від буденності, зрештою, час споглядання й осмислення себе й світу. Нічним небом, на відміну від інших небес, затишним і безпечним, завершується анімація про Їжачка і Ведмедика; у нічному небі, серед зірок, рятуються від переслідування закохані у «Творі про дідуся»; вже у 1990-ті героєм її «Знайди» стане кажаня, знайдене і виховане мишкою, котрого все тягне з тісного мишачого царства у височінь, у нічне небо. «Що тут коїться іще?!» – це своєрідна ода ночі, її творчому, вільному первню. Дитина і кіт – хто краще міг би символізувати це? А загорнута історія в підкреслено сучасну форму: яскраві контрастні, як це було модно у 80-ті, кольори, естрадна музика у виконанні Лариси Доліної, Сергія Манека і Олега Шеременка (пісні Юрія Рогози), навіть елементи аеробіки у виконанні кота... Анімація заграє з абсурдизмом («не так, як вдень» – лейтмотив історії), а в «Моїй сім’ї» він стає центральним зображальним прийомом. Це також твір про родину, але написаний під телевізійне звукове тло – тож почута передача про тварин накладається на образ хлопчикової сім’ї, перетворюючись на іронічно-сатиричну картину пізньорадянської дійсності... хоча творчість Наталі Семенівни – це радше не про соціальну критику, а про мистецьку безкомпромісність, відмову вкладатися у визначені рамки і вміння дивитися на світ незаангажовано й іронічно.
Анімація для дорослих
1990-ті у творчості Марченкової – новий етап, нові ключові теми. Незмінними лишаються іронія, любов до гротеску, сміливе й нестандартне художнє мислення. Марченкова – серед першопрохідців нових для української анімації жанрів, «дорослої» анімації. Як і раніше, її роботи не мають відвертого соціального спрямування, а проте є чудовими індикаторами духу часу. Вони досліджують стосунки між статями, знову крізь «дитячу оптику» некомпліментарно показують світ дорослих, навіть зазирають у потойбічне...
На межі десятиліть виходить «Любов і смерть картоплі звичайної» (1990). Спів (виконавці Тетяна Шиманська і Павло Зібров) – правда, тут без слів – знову стає засобом спілкування і, головне, вираження емоцій героїв. Історія стара, як світ, а проте для української анімації нова і навіть смілива: ніж зваблює і зраджує картоплину, і та у відчаї кидається в каструлю з окропом... Мелодраматизм історії стає основою для іронії, а кумедні паралелі на кшталт знімання лушпиння/роздягання додає комізму. Тему непростих взаємин між статями авторка розвине в анімаційній збірці мініатюр «Ми – чоловіки» (1992) у двох з трьох анімацій альманаху – «Окулярах» та «Великих і маленьких». Обидві історії – про складність порозуміння і недосяжність ідеалу в коханні: наприклад, короткозорий чоловік насолоджується красунею-дружиною й затишною оселею, поки нові окуляри буквально не відкривають йому очі на справжній порядок речей. Метафора нехитра, і лукава мораль історії проста: іноді краще не бачити непривабливих сторін спільного життя, щоб лишатися щасливим.
На початку 1990-х Марченкова звертається ще до одного, несподіваного напрямку – горору. «Темний» жанр не був для української анімації геть новим: ще з кінця 1970-х виходять поодинокі екранізації Гоголя, згодом Платонова і навіть Кінга; а з початку 1990-х суспільна та фінансова криза і падіння цензурних бар’єрів породили цілу хвилю анімаційних «жахастиків» різного спрямування, від соціального до суто розважального (звісно, умовно): кіноальманах з трьох мініатюр «Страсті-мордасті» Володимира Гончарова, Вадима Тюряєва, Олександра Бубнова й Валерія Конопльова (1991 р.), «Клініка» (1993) й «Остання дружина Синьої Бороди» (1996) Олександра Бубнова, нарешті, ще один альманах – «Лякалки-жахалки» Наталі Чернишової, Олександра Гуньковського й Наталі Марченкової (1993). В останньому постановниці використали «дитячу оптику», щоб намалювати сповнену чорного гумору дійсність початку 1990-х. Мініатюра Наталі Марченкової «Майстри слова» відштовхується від віршиків-«лякалок», що їх маленька героїня читає гостям на сімейному святі. Втім, найбільшу увагу привертають не вони, а сама атмосфера, що визначає світ дитинства в пострадянському суспільстві, з такими невід’ємними складовими, як брутальність і жорстокість. Від останніх тут дитину не оберігають, навпаки, вписують її у незатишний і не завжди безпечний навколишній світ. Втім, анімація не скочується в «чорнуху» – її рятують все та сама іронія і, попри все, нотки оптимізму: дівчинка рятує муху, яку хочуть розчавити гості, і випускає її у вікно, у вільний світ...
Як бачимо, авторка опрацювала сучасний міський фольклор, причому такий його специфічний жанр, як «лякалки». Звертається вона і до горорного ж жанру «міської легенди», створивши одну з найкращих своїх робіт – «День народження Юлії» (1994). В основу лягло однойменне оповідання російського письменника Валерія Роньшина, він же написав сценарій, а художником-постановником став тюзівський декоратор Сергій Сашніков. Це історія дівчини, чию душу викрав загиблий наречений, тож вона вирушає у потойбіччя повернути втрачене. Це моторошна сучасна казка, насичена фольклорними мотивами (ворожка, відспівування в церкві, подорож у потойбіччя) і водночас прикметами часу (загиблий в аварії мотоцикліст, наречений-дипломат – сучасна версія «прекрасного принца», мрії про подорож за кордон) та, звісно, щедро здоблена марченківською іронією. Іронічний і фінал історії: з потойбіччя героїня потрапляє... просто у Нью-Йорк, в обійми свого нареченого. Щоправда, цей фінал став наслідком втручання студійного керівництва: в початковій версії Юлія з чоловіком оселяються в Орловській області і співають частушки, але це видалося надто радикальним. Так чи інакше, «День народження...» посів в українській анімації особливе місце: це така собі пострадянська готика, зразок, попри всю іронічність, «високої» «темної» анімації. Цим робота завдячує не стільки навіть сюжету (літературна основа, попри химерність історії, написана підкреслено простою, навіть примітивною мовою – це формат «жахастиків» для підлітків), скільки зображенню. Сергій Сашніков витворив вишуканий візуальний ряд у стриманій колірній гамі, з відвертим покликанням на живопис авангарду (передусім Модільяні) і меншою мірою модерну, що парадоксальним чином гармонійно поєднався із сучасною «страшною» казкою, передавши образи фантастичного, надчуттєвого світу.
Новий погляд на казку
«День народження Юлії» лишився унікальним і в творчому доробку Марченкової. Її казки, хоч позначені пізнаваними творчою манерою й поглядом на світ, переважно спираються на більш традиційні для анімації сюжети.
Природно, зверталася мисткиня до фольклору: цей різновид, один із ключових для української анімації, у 1990-ті набуває нового дихання: виходять «Котик та півник» (1991) і «Кривенька качечка» (1992) Алли Грачової, «Три Паньки на ярмарку» (1991) Єфрема Пружанського, «Коза-дереза» (1995) Ірини Смирнової... Наталя Марченкова випускає у світ «Рукавичку» (1994) і, в співавторстві з Олегом Педаном, «Залізного вовка» (1999). «Рукавичка» з-поміж її анімацій близька до звичних українському глядачеві казкових історій про звірят... хоча і тут вже на рівні малюнка (художник М. Ткаченко), з його неяскравими кольорами і дещо витягнутими пропорціями, відчувається, що вирішена історія буде нетрадиційно. І правда: тут не обходиться без фірмової марченківської іронії (постановниця сама написала сценарій) – підпилий хазяїн рукавички повертається до неї, своїм співом розлякує звірів і, натягнувши сильно розтягнену річ, під бадьору музику йде собі лісом. Мораль? Її тут немає й не повинно бути (власне, як часто у традиційній казці), авторка рішуче знімає її одним дотепним штрихом.
Натомість «Залізний вовк» став однією з найбільш нетипових робіт. По-перше (і основне): його було створено у співавторстві, а це – по-друге – визначило і стилістику фільму. Олег Педан, чиїм режисерським дебютом став «Залізний вовк», був визнаним співцем механізмів і загалом всілякої машинерії («Світла особистість», 2001, «Ключ», 2004 тощо); працював він у менш поширеній на наших теренах техніці об'ємної анімації, і саме в ній створено «Вовка». Тож робота може похвалитися і любовно виконаною механічною фігуркою звіра, й анімаційним простором, де там і тут також вкраплено несподівані металеві елементи. Сама казка також не стільки передана, скільки обіграна в жартівливо-пародійній формі: текст, насичений сучасною лексикою та звуконаслідуваннями, нагадує чи то дитячу гру, чи то переказ казки для маленької дитини. Хоча анімація одержала на МКФ анімаційного кіно «КРОК» приз за найкращий дитячий фільм, вона принаймні не менш цікава і дорослому глядачеві, як зразок передачі народної творчості засобами сучасної анімації.
1990-ті стали часом творчого злету Наталі Марченкової, кристалізації її стилю, найяскравіших робіт. Можливо, на її анімації наступного десятиліття позначилися загальностудійні процеси. Як сама постановниця розповідала «Кіно-Колу»: «Анімація […] залежить від технологічного ланцюжка – раніше він був інший. Ось тепер на “Укранімафільмі” ми перейшли на комп’ютерне розфарбування і, до речі, в якості втратили»[2]. Колірна гама в цей час міняється: на зміну похмуруватим кольорам 1990-х приходять світліші, яскравіші барви. «Світлішає» і тематика: у доробку авторки з’являється навіть дитяча анімація («Літачок Ліп», 2000, «Про кішку, яка впала з неба», 2005).
Найкращими роботами цього періоду стали «Війна яблук та гусені» (2004) і «Чарований запорожець» (2006). «Війна яблук» (Приз за найкращу анімацію фестивалю DaKino в Бухаресті, 2006) за проблематикою є однією з найскладніших робіт режисерки. Безжальна гусінь нападає на яблуню, забирає і зжирає всі плоди; яблуко, що дивом рятується, приводить до ворожого кубла птахів, але... гусені вже немає, є тільки яскраві метелики, яких так само безжально скльовує птаство. Історія спонукає до роздумів, відкрита до тлумачень – доволі розмаїтих – тож скажемо натомість кілька слів про стиль. Робота (художник Едуард Кирич) виконана в ясних кольорах, лінії тут навмисне нерівні, у малюнку багато кутів: глядач виразно відчуває красу і водночас некомфортність показаного світу.
«Чарований запорожець» за сценарієм Богдана Жолдака (2006) – історія на основі української історії, фольклору... і безмежної авторської фантазії. Закохана в козака русалка краде його душу, той рятує русалку від закоханого водяника, а тим часом на Січ наступає ворог, і Дніпрові русалки допомагають запорожцям відбити ворожу навалу... Історія, за якою відчитується мотив зв’язку людини з землею, контакти (в тому числі шлюбні) з хтонічними божествами, містить і доволі гумору, й знову ж таки іронії. Візуальний ряд (художниця Ірина Смирнова) виконаний у зелених тонах – відповідно до водної тематики; малюнок легкий і прозорий, тіла русалок мовби світяться зсередини. Чудово доповнює напівсновидну атмосферу стрічки музика Ігоря Поклада. Загалом, робота є чудовим зразком сучасного опрацювання фольклору, як за формою, так і за наповненням.
Досить символічно, що останньою роботою авторки
(не рахуючи «Навігатора», 2013, знятого до ювілею творчого об’єднання художньої
мультиплікації при «Київнаукфільмі») став «Синдбад», історія постійного
неспокою, мандрів. Зрештою, мандрівкою, повною складнощів – але й перемог – є і
творчість. В мандрівку пускається і глядач, виносячи з неї новий досвід і нову
мудрість. Бо анімація, попри все, – мистецтво серйозне.
[1] Згодом,
вже в роки роботи на студії, Наталя Семенівна також закінчить вищі режисерські
курси при ВДІКу (1969) та одержить освіту в Київському інституті театрального
мистецтва (1982).
[2] Розмовне коло. Наталя
Марченкова. «Кіно-Коло». 2000. №7-8. С. 84.