«Будинок “Слово”: нескінчений роман»

Ольга Ямборко

 

Художній фільм Тараса Томенка, якого чекали, який автори довго плекали й навіть випустили у 2017 році в якості його форескіза повнометражну документальну стрічку «Будинок “Слово”», відбувся – прийшов до глядача. Історія про нашу майже «втрачену Антлантиду» – покоління Розстріляного відродження, ширше – про митців у певних умовах, їхнє усвідомлення, відповідальність за створене і вибір без вибору. З часу виходу фільму на екран пролунало чимало слушних думок, написано рецензій, тож дозволю собі зупинитись на його художній складовій, позаяк «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» у кінематографічному сенсі є ще й своєрідним продовженням нескінченного роману власне з українським кіно: цей твір є його історією, традицією і воднораз живим нервом сьогодення.

 

Кіно – особлива містерія й матерія з надчутливим слухом – об’єктивною оптикою, що виявляє найменші хиби. Творча група «Будинку “Слово”» впоралася з комплексом завдань, яких вимагає кінотвір. Розвиток сценарію фільму тримає увагу глядача, тим цікавіше бачити, як уявне переплітається з реальним, на контрасті з документальним контекстом режисер дозовано і майже музично переплітає метафоричні звороти, цілком в дусі українського кіно. На екрані постає галерея небуденних, органічних характерів, які «за словом у кишеню не полізуть», роблять це невимушено українською мовою, а символічним агресивним антиподом їй виступає російська. Важливо, що українське кіно не цурається й сміливо виносить сексуальний підтекст як повноцінний художній засіб – як візуально (це подекуди виглядає навіть хореографічно), так і змістовно, таким чином виявляє, загострює мотивації і деформації героїв, як-от з Акімовим чи Тичиною, що залишився мовчазним свідком зґвалтування, яке міг би упередити, – цей фрагмент оптимально пояснює натуру класика, проєктуючи його майбутній вибір. Артистизму фільмові надає те, як автори зашили в нього ефір часу, пряму і непряму мову – образи, символи. Приміром, аналогії між Акімовим і Путіним, що самі собою виникають у глядача, скеровані задумом режисера, про це свідчать титульна афіша фільму та виконавець ролі Дмитро Олійник у своєму недавньому інтерв’ю[1].

 

До безумовних здобутків «Будинку “Слово”» належить операторська робота. Ахроматичну канву фільму тільки раз прориває колір-багрянець Ріки смерті, ракурси зйомки вторують архітектурі конструктивізму, у стилістиці якого зведений сам прототип – «Будинок "Слово"» архітектора Михайла Дашкевича, – діагоналі, різні рівні горизонту, обертання, рілля, що парує у кадрі, перегукуються з операторською технікою українського кіно 1920–1930-х рр. Разом з тим, усе це справляє враження живого кіно, а не естетського самозамилування. Фільм хочеться переглядати знову, роздивлятися, вслухатись у репліки, смакувати. Такий фільм глядачі не хочуть покидати відразу, заохочені прочитати до останньої крапки його фінальні титри. Тим важливіше, що йдеться про своє – рідне, українське!

 

^[1]  Наталія Кушнірчук. «Я ненавиджу свого персонажа» — Дмитро Олійник про роль у «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». 17.05.2024. https://chytomo.com/ia-nenavydzhu-svoho-personazha-dmytro-olijnyk-pro-rol-u-budynok-slovo-neskinchenyj-roman/. Доступно 22.05.2024.