Нині українські театри, шукаючи матеріал для нової вистави, все частіше звертаються до сучасних п’єс, прозових творів, поезії. Спостерігається чималий інтерес до творів, які рефлексують на тему війни – як сучасної, так і попередніх. Такі постановки дають людям можливість прожити внутрішні травми, шукати і знайти відповіді на болючі питання, глянути на свої проблеми збоку, полегшити свій емоційний стан і відчути, що вихід з будь-якої ситуації можна знайти.
Зокрема, до цієї групи вистав належить «Проста українська скіфська баба» Миколаївського художнього театру, поставлена Артемом Свистуном за романом «Доця» Тамари Горіха Зерня у першій рік повномасштабного вторгнення росії в Україну (13 жовтня 2022 року). Тоді Миколаїв перебував під постійними обстрілами, і театр навіть був пошкоджений від ракетного удару. Та все одно працював: облаштував сцену в укритті і по можливості приймав глядачів. «Театр не припиняв своєї роботи саме як гуманітарна арттерапія. Ми продовжували нашу роботу для вимушено переселених осіб, людей, які залишалися і продовжували жити в місті, а також для хлопців і дівчат Збройних Сил України»[1], – розповідає директор театру Артем Свистун.
«Доцю» Тамара Горіха Зерня написала 2019 року. Тоді ж твір було відзначено премією «Книга року BBC», а згодом – Національною премією ім. Тараса Шевченка. Миколаївський художній театр першим поставив його, але лише уривок. Написала інсценізацію та грає у виставі акторка Марина Васильєва. Ця моновистава була першою прем’єрою у театрі після лютого 2022 року. За два роки вона побувала у Києві, Львові, Одесі, Кропивницькому та інших містах; отримала гран-прі на фестивалі «Монологи над Ужем» в Ужгороді.
«Проста українська скіфська баба» – це історія жінки з Донецька, яка стала свідком початку російсько-української війни. Вона вирішує не ховатись чи виїхати на безпечну територію, а стати активною захисницею як волонтерка. Після сигналу повітряної тривоги акторка виходить на сцену, наче спускається у підвал свого будинку, де зустрічає своїх сусідів. Роль останніх виконують глядачі, яких вона активно залучає до дійства (просить щось потримати, підказати, допомогти тощо). А далі героїня розповідає свою історію: як вона переїхала жити у Донецьк, про мітинги у місті 2013–2014 року, настрої та історії людей, з якими зустрічалася, про захоплення влади, утворення ДНР і початок війни, а також про свою волонтерську команду, яка була насправді партизанським загоном. Історію підсилюють документальні хроніки, які проєктуються на ширмі з маскувальною сіткою у формі карти України позаду сцени.
Із реквізиту в акторки лише наплічник. Через речі, які стали такими рідними і необхідними в її житті, вона і пригадує всі події. Вистава відгукується нині багатьом українцям – і тим, що були свідками захоплення Сходу і Криму в 2014 році, і тим, хто стали свідками повномасштабного вторгнення в різних областях країни, жили під окупацією. Адже в основі – реальні події, життєві історії про незламних, сильних духом донеччан, зокрема жінок, які ризикували і нині ризикують своїм життям задля перемоги країни.
У виставах за сучасними текстами публіка нині шукає свою ідентичність і неповторність, героїв і кумирів, яких хочеться наслідувати, якими хочеться гордитися. У людей нині є нагальна потреба відчувати себе єдиним народом, однією нацією, пишатися нашими історичними й культурними здобутками. З цією метою у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра і випустили виставу «Легенди Києва» (9 червня 2024 року). Поставила її Наталія Сиваненко за п’єсою Катерини Пенькової, яка писала її спеціально для театру.
Ініціювала виставу керівниця театру Олеся Жураківська: «Дуже люблю рідне місто, сприймаю його як живу теплу істоту і ніколи не розривала зв’язок з Києвом. Навіть коли вчилася далеко»[2].
Вистава Театру драми і комедії є лірично-іронічною мозаїкою міфів про столицю України – від легенди про заснування міста Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Свангільд (потім Либідь), яка і підштовхнула братів до пошуків міста мрії, до бувальщин про українського архітектора Владислава Городецького, будинки якого і досі захоплюють своєю вишуканістю і досконалістю. Усі ці історії переповідають дві київські відьми-красуні Проскудія (Наталія Корецька) та Скліпія (Олена Бушевська), які живуть неподалік столичного Зеленого театру. Саме цей театр і взяла за основу сценографічного вирішення художниця Олеся Головач: напівколом на сцені розміщена глядацька зала амфітеатру, а на заднику – безкрайнє зоряне небо.
Цими легендами чаклунки хочуть закохати старшокласницю Софію (Мілана Бекова), яка наспір з однокласниками вирішила переночувати у Зеленому театрі і зустріла відьом. Дівчина недавно переїхала в Київ і не встигла ще його полюбити. Зрештою, своїми оповідями Проскудії та Скліпії вдається закохати школярку у столицю, її історію та легенди. Загалом, вистава оповита любов’ю до міста, до людей, які тут народилися і живуть нині, до місць, де відбувалися історичні події і виникали перекази, бувальщини, міфи. Лейтмотивом вистави стала пісня «Як тебе не любити, Києве мій» Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка, яку зрештою глядачі разом з акторами співають під час вистави.
За сучасною п’єсою випустив прем’єру наприкінці цього сезону (3 травня 2024 року) і Київський театр на Подолі. Її назва «Тускульські бесіди», а написав і поставив американський драматург та режисер Річард Нельсон. Вистава про загальнолюдські цінності, які обговорюються у тихих, неспішних діалогах, від яких нічого публіку не відволікає: ні костюми, ні декорація, ні якісь сценічні спецефекти. Такі собі спокійні, зрідка емоційні розмови про вічні питання буття: про любов між людьми і до країни, про дружбу і зраду, про життя без війни, про призначення людини на землі. Таких інтелектуальних вистав, які треба слухати і чути, дуже мало сьогодні на українських сценах, адже основний акцент робиться на режисерському чи музичному вирішенні, які все більше стають схожими на видовищні шоу. А ось такого «заземлення», життєвої простоти і чесності бракує.
Річард Нельсон відомий своїми виставами у театрах Нью-Йорка, Чикаго, у паризькому Театрі дю Солей і лондонському Шекспірівському театрі. Загалом на його рахунку 50 театральних постановок, десять кіносценаріїв і радіоп’єс, а також чимало театральних нагород у США і Великій Британії. Режисер приїхав в Україну на запрошення керівника Театру на Подолі Богдана Бенюка, щоб підтримати український театр і його шанувальників. Він провів майстер-клас для українських митців та писав замітки, які будуть опубліковані у газеті «The Guardian».
Вперше п’єса «Тускульські бесіди» була поставлена в громадському театрі Нью-Йорка у 2008 році. Зокрема, The New York Times описав постановку як «гнівну п’єсу про політичний параліч у республіці, яка прямує до пекла». Дія у п’єсі відбувається в 45 році до нашої ери на віллі заможних римлян у Тускулі – невеликому містечку на албанських пагорбах. Головними героями є Цицерон (Сергій Бойко), Брут (Роман Халаімов) і Кассій (Артем Атаманюк), які були помилувані Цезарем після програшу битви при Мунді з військом Помпея, чиїми прибічниками вони були. На віллі, спільно з дружиною Брута Порцією (Марія Деменко), матір’ю Сервілією (Марія Рудковська), чоловіки багато розмовляють, пригадують дитинство і юність, обмінюються свіжими плітками, сперечаються, сваряться і миряться. І, зрештою, планують заколот проти диктатора Риму Юлія Цезаря, адже всі їхні бесіди були більшою мірою про його дії, погляди на правління країною.
Глядачі спостерігають за дійством, сидячи з чотирьох сторін за два метри від обіднього столу зі стільцями, що стоять по центру камерного сценічного простору. За цим столом і відбуваються діалоги героїв. Актори – настільки близько до публіки, що вона відчуває безпосередню залученість до подій. Гра виконавців настільки проста і природна, що, здається, вони не грають, а просто живуть. Публіка слухає ці життєві, а часом філософські та інтелектуальні розмови, і її нічого не відволікає. Не даремно цього американського режисера називають «майстром повільного темпу й тихих деталей», для якого театр – це «людська сутність перед іншою людською сутністю в один час і в одному місці»[3]. Його метод роботи зосереджений на акторах, їхніх персонажах і дослідженні людської природи.
За словами Річарда Нельсона, «Тускульські бесіди» – «про людей, які думають, що можуть впоратися, контролювати лідера, але вони не можуть. Герої думають, що йдуть на компроміси, входять в оману, заплутуються, часом можуть відчувати себе безпорадними. Іноді вони відчувають, що можуть маніпулювати своїм лідером, але насправді ні»[4].
Театр на Подолі під кінець сезону (7 червня 2024
року) випустив ще одну прем’єру за сучасною п’єсою. Це «Молочайник» української
драматургині Оксани Гриценко (режисер Ігор Матіїв). П’єса написана у 2023-му, і
менше ніж за рік її вже поставили у чотирьох театрах – в Одесі, Чернігові,
Львові та Києві. Але про це – вже у наступному дослідженні.
[1] https://rubryka.com/article/prosta-ukrayinska-skifska-baba/
[2] https://vechirniy.kyiv.ua/news/98585/
[3] https://www.village.com.ua/village/culture/theatre/349781-yak-dramaturg-iz-brodveyu-stavit-p-esu-ukrayinskoyu-v-teatri-na-podoli-interv-yu-iz-richardom-nelsonom
[4] https://www.village.com.ua/village/culture/theatre/349781-yak-dramaturg-iz-brodveyu-stavit-p-esu-ukrayinskoyu-v-teatri-na-podoli-interv-yu-iz-richardom-nelsonom