Хто був дитиною в 90-ті? А матір’ю чи батьком? Бабусею чи дідусем? З тих, хто читає ці рядки, – безперечно, переважна більшість. До покоління 90-х належить і мистецьке подружжя поетеси та режисерки Ірини Цілик і письменника та військовослужбовця Артема Чеха (Чередника). Не дивно, що, коли останній взявся за роман «Хто ти такий?» за спогадами свого дитинства, Ірина запропонувала втілити історію на екрані. Звісно, наповнивши її й власним емоційним досвідом того часу.
«Я і Фелікс» став повнометражним ігровим дебютом режисерки. Попередня її стрічка – «Земля блакитна, ніби апельсин» – також була дебютом, повнометражним документальним, та таким, що приніс їй нагороду «Санденсу» й Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Фільму «Я і Фелікс» не судилося перевершити славу попередника, а проте і він гідно поповнив сучасний український кінематограф як іще одна творча інтерпретація епохи, що її можна назвати дитинством нації. Хлопчик зростає по суті без батька, поки мама «крутиться» в постійній боротьбі за виживання, а центральною чоловічою постаттю в його житті тим часом стає співмешканець бабусі, «афганець» із посттравматичним синдромом, – історія дуже особистісна і водночас вельми символічна. Символізм цей породжений збігом обставин – адже в основу сюжету лягла реальна біографія автора, – а проте образ 90-х схоплює влучно. І ось тут має вступити у гру авторський підхід, за якого творці змусять глядача розділити з ними цей досвід, співвіднести зі своїм – і разом поринути в колективні спогади. Що ж, створити ефект цього колективного спогаду авторам фільму вдалося.
Фільми Ірини Цілик привертають увагу найперше своєю теплотою, глибокою емпатією до героїв. Такий настрій присутній і в цій кінокартині: йдеться про речі нелегкі, навіть болючі, – та постановниці вдається зберегти світлу, злегка сумовиту, ностальгійну атмосферу дитячих спогадів. Мабуть, якщо можна означити оптику цього фільму, це буде – материнська. Хоча у фільмі йдеться про чоловічі досвіди – досвід переходу хлопчика в підлітка, а з підлітка в юнака, досвід покаліченого війною чоловіка – проте передані вони поглядом жінки, що сама була дитиною в 90-ті і стала матір’ю в 2000-ні. Ефект цей тим сильніший, коли знаєш, що героя в дитинстві зіграв син Ірини Цілик і Артема Чеха Андрій Чередник (завдяки дитячій чарівності й безпосередності «переграючи» подекуди професійних акторів). А роль Фелікса втілив самобутній Юрій Іздрик, добрий знайомий режисерки – втілив, передавши персонажеві власну харизму (певні нерівності ж акторської гри цілком згладжуються нерівністю характеру самого персонажа). Так що фільм став таки собі сімейним проєктом – і це також сприяло ефекту «портрету в сімейному інтер’єрі». В одному з інтерв’ю Ірина Цілик зауважила, що її тогочасні спогади «досить кольорові й нагадують або слайди, які ми вдома дивилися з проєктора, або перші фотографії, які ми тоді робили. Вони або жовтіші, якщо на Kodak їх друкували, або зеленіші, якщо на Fuji». Цей ефект мав передати і майбутній фільм[1]. Як і в попередньому проєкті, кінооператором був В’ячеслав Цвєтков, з його чуттям часу й місця. Дійсно, візуальний ряд стрічки з її зеленими й жовтими тонами, на тлі яких особливо виділяються поодинокі яскраві плями (любов до яскравих, та не завжди гармонійних кольорів, що його мода 90-х успадкувала від 80-х), допомагає зануритися в атмосферу часу не згірш за показані реалії.
Окрім дорослішання й образу 90-х як часу випробувань і пошуків, важливою темою фільму – передусім для глядача сучасного, бо глядач мирного часу її може й не помітити, – є тема війни. Вже перша сцена виглядає покликанням на «Апокаліпсис сьогодні» Копполи: пальми (на фотошпалерах), музика, чоловік у спідньому (відставний військовий, як скоро дізнається глядач) мовби віддається під неї своїм внутрішнім демонам, люстра, котра віддалено нагадує «той самий» настельний вентилятор з «Апокаліпсису»[2]…
«Афган» – радянський В’єтнам, що так само травмував ціле покоління, а те, своєю чергою, травмує покоління наступні. Чи не тому юний Тимофій так ненавидить війну? І саме військовим, для якого війна теж не минула безслідно, постає він у фінальній сцені. Зіставлення воєнного і поствоєнного досвідів Фелікса й Тимофія могло б стати окремим цікавим моментом – але на це в історії ніби не вистачило дихання (та й, зрештою, вона не про це). Натомість склалося неприємне враження, ніби досвіди радянсько-афганської і російсько-української воєн тут зведені до спільного знаменника – що явно не могло входити в наміри режисерки: хто-хто, а подружжя Чех–Цілик чудово знає, за що точиться війна, і можуть це викласти і на папері, і на плівці. Але – не у цій стрічці...
Без недоліків, отже, не обійшлося. Ритм у фільмі нерівний, деякі сцени видаються затягнутими. Хоча сюжетна лінія досить чітка – дорослішання, перше кохання, Фелікс як лейтмотив – проте «зцементована» історія недостатньо, вона так і ризикує розпастися на фрагментиепізоди. А головне: попри назву, попри яскравий образ Фелікса, – бракує відчуття того, наскільки ж він все-таки вплинув на формування Тимофія. Гри в шахи, розмови про жінок, розбирання автомата для цього не досить. Тож і запам’ятовується кінокартина не так історією складних доросло-дитячих стосунків, як атмосферою. Вона так і просить пригадати «свої» 90-ті, порівняти їх із 90-ми Артема Чеха й Ірини Цілик. Де в чому ці спогади перетинатимуться, де в чому різнитимуться, – та для покоління 30-40-річних дев’яності лишаться часом, що водночас травмував і зростив. Нашим колективним Феліксом.
[1] Малишенко
А. Режисерка Ірина Цілик: Це досить небезпечне відчуття, коли ти сам себе
почуваєш заслуженим. 29.11.2020.https://life.pravda.com.ua/culture/5fbfa43196b15/
[2] Своїм обертанням і гудінням він нагадує героєві пропелер військового гвинтокрила.