Серед серіальних новинок року український глядач, на превеликий жаль свій, побачив і мінісеріал під назвою «Джентльмен у Москві». Факт сам по собі маловтішний, адже показує, наскільки західному світу важко скинути з себе російські чари і бодай на час міжцивілізаційної війни відкласти вбік стереотипи про «матушку-росію». А до того ж, пильніший погляд на «Джентльмена» відкриває не один російський чи проросійський наратив, що робить цей екранний продукт чудовим зразком прихованої пропаганди – незалежно від того, чи закладали цю пропаганду самі автори.
Сюжет мінісеріалу за однойменним романом Еймора Таулза 2016 року позірно невинний: російський аристократ приїжджає з-за кордону до революційної Москви, аби допомогти своїй бабусі покинути країну. Його затримують і засуджують до довічного ув’язнення... у готелі «Метрополь», де герой проживав на момент арешту. Далі розгортається драма людини старого світу, що опинилася непроханою гостею у світі новому, жорстокому та божевільному, й намагається не лише вижити, а й лишатися джентльменом... та й просто людиною.
Звернімося до кількох моментів фільму, що роблять його не таким невинним і універсально гуманістичним, як здавалося б із сюжету.
Герой
Почнемо з центральної постаті. Алєксандра Ростова втілив відомий голлівудський актор Юен Макгрегор. Початково цю роль мав зіграти Кеннет Брана, проте актор відмовився від участі в проєкті. Актор зі своїм типажем і амплуа – це відповідне трактування образу. Кеннет Брана масовому глядачу запам’ятався передусім ролями мага Ґілдероя Локгарда у «Гаррі Поттері» і детектива Еркюля Пуаро у серії фільмів у власній же постановці. Обидва образи поєднують особисту харизму персонажа з чималенькою долею самовпевненості й самозакоханості. Можна припустити, що і «московський джентльмен» в його виконанні був би впевненішим у собі й опірнішим до зовнішнього світу. У свою чергу, Юен Макрегор асоціюється найперше з образом Обі Ван-Кенобі із «Зоряних воєн», опікуном і старшим товаришем юного Енекіна Скайвокера та фігурою щодо останнього радше материнською, ніж батьківською. І втілений ним Алєксандр Ростов – підкреслено добрячок, ніжний і вразливий серцем, відкритий до ближнього – словом, така собі «Людина в нелюдські часи». Промовисте в цьому сенсі і прізвище героя, що напряму відсилає до «Війни і миру» Толстого і проваджених ним цінностей – культу родини, патріотизму, гуманізму; чар міфу «толстовської Росії» неозброєним оком помітний в трактуванні і самого фільмового героя, і загалом зображеного на екрані світу (якою б незатишною не була більшовицька росія). І саме фільмовий Ростов зі своїми друзями і постають втіленнями «справжньої» росії, у той час як нечисленні й насправді не такі вже зловісні лиходії виглядають явищем майже випадковим, породженим більшовицькою системою. Небезпека такого підходу очевидна, і все ж – вкотре – проговоримо її. Ростов стає уособленням такого собі хорошого росіянина, котрий, у свою чергу, в західному дискурсі постає як норма. Останнє ж активно використовується російською пропагандою і фатально позначається на спробах поставити в світовому культурному полі російську культуру з її пропагандистським потенціалом на паузу бодай на час загарбницької війни.
Час і місце дії
Як уже згадувалося, відбувається історія в часи більшовицької революції, в готелі «Метрополь». За влучним спостереженням однієї з центральних персонажок – коханої Ростова, популярної акторки Анни Урбанової, – герой пережив буремні роки в найкомфортнішому з усіх можливих місці, тож повз нього пройшло те, що довелося пережити країні. Ні, звісно, дещо торкнулося і Ростова: у фільмі, дія якого розгортається майже повністю в стінах «Метрополя», знайшли відображення сталінські репресії. Окрім малозначущих (для сюжету) співробітників і гостей готелю, забрали вони і героєвого друга юності Яшу, і юну Ніну Кулікову, доля котрої тісно переплелася з Алєксандровою. Та з усім тим, перед глядачем постає відверто гламуризована радянська дійсність. Злигодні революційних років тут проявляються в тому, що замість телятини кухар змушений брати курятину, а новий костюм героєві шиє не модний кравець, а працівниця готелю; боротьба з буржуазними пережитками обмежується новими настінними розписами у готельному холі і зірваними з винних пляшок етикетками. Може, в дійсності так і було – адже «Метрополь» здійснював для гостей із зовнішнього світу свою представницьку функцію, як ефектний фасад більшовицької новобудови... чи ж то новітній варіант потьомкінського села. Але от якраз цей момент у фільмі не акцентується. Сюжетна концепція (безперечно, цікава сама по собі), здається, виправдовує небажання творців показати, чим насправді був радянський світ. Так, герої жаліються, що їм важко дихати, вони відчувають несвободу – і життя (а точніше, автор) підказує їм вихід: втечу на рятівний Захід. Не будемо вдаватися в деталі цього епізоду історії, чи не найбільш наївного і малореалістичного з усіх. Зауважимо лише, що він несе так само неоднозначний незалежно від авторських намірів підтекст: можна лишатися внутрішньо вільним і мало не опозиційним до режиму, обмежуючись дискусіями на кухні чи, у випадку «Джентльмена», на даху і в секретній кімнаті. А потім виїхати за кордон і нести свою любов до батьківщини разом з незнанням і невмінням змінити її на краще. Така собі варіація не-опору злу насиллям, що яскраво оприявнилася сьогодні в явищі «хороших росіян» – і, на жаль, зайняла надійне місце в західному дискурсі.
Західна оптика російської історії
Сам фільм, власне, є зразком саме західного
погляду на російський світ. Дуже показовим моментом у фільмі є втілення
принципу diversity. Полягає він, нагадаємо, у тому, щоб подавати на екрані
представників різних рас, національностей, гендерів та ін. Чи давав матеріал
для diversity світ росії, в межах Москви і навіть конкретно «Метрополя», такого
собі російського мікрокосму? Безперечно. Імперський простір включав у себе
огром національних культур різних регіонів, від Східної Європи до Центральної
Азії, від Кавказу до крайньої Півночі. Чи знайшов він відображення у фільмі?
Ні. Замість татар, грузинів, узбеків екран повниться персонажами чорношкірими
та індійського походження – тим самим демонструючи у творців серіалу ту саму
нечутливість та ідеологічну заангажованість, що й у росіян-імперців. Правда, чи
то у змісті, чи то у формі, тут неважлива. Важить «послання» до глядача – і те,
повторимося, виходячи з оптики не місцевої, а західної, причому в масовому,
такому собі «нетфліксівському» варіанті, де невігластво прикривається
демократизмом і неупередженістю. Таким чином і маємо гламурну, по-своєму цікаву
екранну казку про кровожерні часи та кровожерну культуру – але показаний з
позиції сконструйованого західними ж уявленнями з найкращих зразків російської
літератури персонажа. І ось цей аватар має змусити глядача «зрозуміти» і
полюбити показаний йому світ – байдуже, наскільки далекий той від реального.