Документалістика як драматургія реальності
Творча кар’єра Романа Бондарчука напрочуд стабільна: ще з кінця 1990-х – лауреат низки українських і міжнародних фестивалів, причому в царині не лише кіно, а й журналістики і телебачення. Студентом у своїх фільмах одержував нагороди за операторську роботу («Тhе grоund» на фестивалі студентських кіно- і відеофільмів «Пролог» і «Манекени» на «Відкритій ночі», 2001), за режисуру («Глибокий колодязь» на «Відкритій ночі», 2002), найкращий ігровий фільм («Стіни і двері» на «Відкритій ночі», 2003)[1]. Далі були «Микола і німець» (2005, призи за найкращий ігровий фільм і найкращу операторську роботу на «Відкритій ночі», приз у міжнародному конкурсі короткометражних фільмів «Жести примирення» від ҐетеІнституту і фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє»), «Таксист» (2007, «Слон» від Гільдії російських кінознавців і кінокритиків і Головний приз журі російських продюсерів «За найкращий короткометражний фільм» на КФ країн СНД і Балтії «Кіношок»), «Радуниця» (2007, приз глядацьких симпатій МКФ GoEast у Вісбадені, перший приз у МК короткометражних фільмів від Ґете-Інституту і фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє»). І перелік цей неповний. Вже на цьому етапі увиразнилась така ключова для творчості митця риса, як поєднання ігрового й документального кіно. Роман Бондарчук – зразок режисера, котрий комфортно почувається в обох видах кіно і може творити навіть цікавий їхній синтез, прикладом чого став «Таксист». Власне, на його думку, межа між ігровим і документальним хитка: «... зараз іноді складно розібратися – я дивлюсь фільм ігровий чи документальний. Тому що жанри швидко запозичують одне в іншого якісь елементи. Наприклад, певну кількість років тому в ігровому кіно імітували недбалий рух камери чи грубий монтаж, щоб зробити його більш наближеним до реальності. А документалісти – навпаки, намагалися купувати кращі камери, щоб зробити зображення більш наближеним до ігрового. І в якийсь момент вони зрівнялися, навіть деякі ігрові фільми виглядають менш візуально вибагливими, аніж документальні»[2]. У певному сенсі, доповнюють вони одне одного й функціонально: на думку кінематографіста, в документальному кіно режисер накопичує досвід й враження, а в ігровому це накопичене виражає[3].
Поворотною точкою для української документалістики в очах Бондарчука став Майдан. Як час, коли всі, хто мав змогу, пішли туди документувати протести і коли цей процес дав поштовх появі цілої низки режисерів і навіть цілих об’єднань на кшталт «Вавилону’13». Цей час заклав основу для появи українських фільмів на значущих міжнародних кіномайданчиках; українське кіно з його рефлексією на події в країні і вплив їх на суспільство стало видимим[4].
Для самого Романа Бондарчука таким фільмом став «Євромайдан. Чорновий монтаж». Історія його напряму пов’язана із фестивалем Docudays UA. Коли через події Майдану низка іноземних компаній виїхала з Києва, команда знайшла квартиру під офіс на Малій Житомирській; незабаром він перетворився на хаб, де працювали представники ЗМІ й кінематографісти. Коли до початку фестивалю залишалося пару тижнів, у Бондарчука, сценаристки і продюсерки Дар’ї Аверченко та продюсерки Юлії Сердюкової виникла ідея кінопроєкту про Майдан: він мав складатися з епізодів від режисерів, що працювали в офісі Docudays UA чи з якими команда познайомилася під час Революції Гідності. Концепція полягала в тому, щоб максимально просто поєднати ці фільми в один. Він відображав би поточний стан речей у країні: Майдан переміг, проте російське вторгнення вже почалося, і доля Криму й українського Сходу – невизначена. Звідси й назва: «Євромайдан. Чорновий монтаж». Й ідея, що проєкт може ще змінюватися, перемонтовуватися. Згодом стрічку активно возили світом, показуючи правдиву картину Майдану й протистоячи російським наративам про нього. За рік Бондарчук і його друг режисер Сергій Лисенко взялися за кіноальманах «Енциклопедія Майдану» (2016, режисер Сергій Лисенко): «Він виник із бажання зафіксувати ті процеси громадянської активності на Майдані, які просто вразили весь світ – наскільки ми змогли самоорганізуватися, якими яскравими були ці ініціативи, наскільки швидко з’явилися харизматичні лідери, які вели за собою». Серед ініціатив, які привернули тоді увагу кінематографістів, – Центр громадянських свобод, з якого виросте Євромайдан SOS, та Канцелярська сотня – у майбутньому Bihus.Info[5].
Тема самоорганізації громади, ініціатив, що
змінюють життя суспільства на краще, – окрема тема в творчості Романа
Бондарчука. У 2016 році виходять «Українські шерифи» (Україна, Латвія,
Німеччина), один зі знакових документальних фільмів цього періоду. У центрі –
постаті двох сільських жителів, Віктора Кривобородька і Володимира
Рудьковського, котрі беруть на себе роль охоронців правопорядку в рідній
громаді. Через показ їхньої роботи розгортається картина південноукраїнського
села після Майдану і початку російсько-української війни, де щоденні, цілком
мирні справи на кшталт опікування долею місцевого безхатька Колі незабаром
поєднаються з врученням повісток. Лейтмотивним образом фільму стає вишка, на
якій вартовий занепокоєно дивиться новини про ситуацію в Криму.
Розпочалося все з короткого метру з циклу «Нові герої», що його Роман Бондарчук робив про голову Старої Збур’ївки на Херсонщині Віктора Маруняка: голова протистояв районній владі, яка незаконно розпродувала землі села, і потрапив за це у в’язницю; громада відстояла свого очільника, і його випустили. Дізнавшись від Маруняка про місцевих шерифів і захопившись їхньою фактурою, кінематографіст взявся до справи. Задумувався фільм як свого роду документальна комедія про ентузіастів з віддаленого села, котрі в умовах бездіяльності правоохоронних органів змогли самотужки виконувати їхню роль. Переросло ж усе в масштабний проєкт, що створювався три з половиною роки і став документом з новітньої історії України[6]: «Коли ми подивилися в монтажній кадри, зняті влітку, до Майдану, і зимову частину – виявилося, що це два різні фільми. І тоді ми почали будувати мости. Стало зрозуміло, що фільм – про сьогоднішню Україну [...] Адже село – це маленький зліпок держави […] Ми зрозуміли, що говоримо про те, що з нами відбувається, про те, як ми себе почуваємо, не будучи на війні, але живучи цією війною»[7]. Важливим для авторів – сценаристки Дар’ї Аверченко і Романа Бондарчука – було створити фільм без прямих інтерв’ю і закадрового тексту: історія мала бути змонтована із зафільмованих фрагментів реальності, що разом склалися б у цілісну картину[8].
«Українські шерифи» та їхнє послання про самоорганізацію громад були тепло прийняті українською критикою і глядачем; саме цей фільм став претендентом на «Оскара» – мабуть, найбільше на той час визнання української стрічки на батьківщині. Картина здобула гран-прі кінофестивалю Docs Аgainst Gravity у Польщі та спеціальний приз журі на Амстердамському фестивалі документальних фільмів IDFA, найбільшому форумі неігрового кіно в Європі. Та найголовніше – фільм вніс зміни і в реальне життя. Під час реформи Національної поліції він став методичним матеріалом: поліцейські дивилися його як приклад підтримання правопорядку в малих громадах[9].
Нарешті, фільм допоміг і Колі, чия нещаслива історія виправлення була однією з ключових: «шерифи» активно допомагали йому стати на ноги, проте зрештою чоловік потрапив у в’язницю на 5 років за крадіжку велосипеда. Завдяки резонансу стрічки Комісія з помилування при Президентові звільнила Колю достроково. Напряму з фільмом пов’язана поява програми «Шерифи для нових громад», що охопила український Південь і сприяла появі низки сільських шерифів, котрі одержали фінансову підтримку від міжнародних благодійних організацій і створили сайт-платформу для обміну досвідом[10].
Наступним кінопроєктом став «Dixie Land» (нагорода Одеського МКФ за найкращий фільм української програми), документальна стрічка про херсонський дитячий джазбенд і його керівника Семена Ривкіна. Прямого зв’язку з «Шерифами» тут немає, а проте фільми єднають мотиви самоорганізації, вирішення мешканцями власної долі. І, звісно, багатий матеріал Херсонщини.
Наостанок – кілька слів про проєкт, що безпосередньо не належить до документалістики, а проте має прямий стосунок до фіксації реальності (причому воєнної) і культурної та історичної пам’яті. Йдеться про проєкт «Архів війни», до якого Бондарчук долучився як учасник команди Docudays UA. Розпочалося все з того, що з початком повномасштабного вторгнення у робочий чат фестивалю і соцмережі активно завантажували особисті відео з досвідами проживання війни. Кінематографіст просив колег зберігати ці записи і став думати над їх систематизацією і збереженням. Справу ускладнював обсяг інформації: було очевидно, що він стане неосяжним, і роботу над організацією матеріалу слід починати одразу. Бондарчук бачив два основні напрямки застосування інформації: дослідження й використання в розслідуваннях воєнних злочинів. Він з колегами з «Докудейз» зайнявся аналітичною складовою проєкту, Максим Демиденко від компанії Infoscope – програмною. У команді архіву не лише фахівці зі збереження й систематизації одержаних відео, а й документатори, які самі збирають і записують свідчення від людей з деокупованих територій; і йдеться про документування не лише російських злочинів, а й особистісного досвіду, побуту в час війни: «... мені здається, що для історії, для дослідження це дуже цінний матеріал. Ми робимо все, щоб його ніхто не зміг змінити, переписати, стерти, знищити. Ми прагнемо, щоб дослідникам, аналітикам, юристам було легше з цими свідченнями працювати і документувати цю війну», – говорить кінематографіст. У майбутньому, сподівається він, на основі архіву буде створено масштабний цифровий музей[11]. Архів поповнюється безперервно: на момент написання цих рядків він містить приблизно 20 млн медіафайлів; серед них понад 2000 записаних інтерв’ю зі свідками і 36000 зареєстрованих подій та потенційних злочинів[12]. Команда проєкту закликає ділитися своїми матеріалами, тим більше, що носії типу смартфонів недовговічні, і безцінні живі свідчення про війну можуть зникнути назавжди. (Сумним досвідом тут стала хроніка Майдану: свого часу Бондарчук зіткнувся з тим, що низка відео зникла з ресурсів, або ж події фіксувалися в стрімах, які згодом стали недоступними[13].) Завантажити свої матеріали можна на сайт архіву https://ukrainewararchive.org/.
Химерна реальність Півдня в кіно ігровому
Найкращі фільми Романа Бондарчука, зокрема його ігрові повнометражні роботи, присвячені Херсонщині. «Це місце, де я народився, де зробив усі найголовніші відкриття в житті, – розповідає він. – Місце, де постійно бачиш у людях персонажів, чуєш історії, які хочеться записати та використати в сценарії. Де живе багато друзів і родичів, яких так радісно провідувати. Де купа “твоїх” місць і ритуалів. Риба-пузанок, яка йде на нерест і яку все місто виходить на річку ловити – з містків, з човнів, з тазків, з усього, що може триматися на воді. Дача на лівому березі Дніпра, повз яку плавають гігантські баржі, де взагалі всі дитячі спогади: ростуть гігантські персики, виноград і ще більш гігантські помідори. Фестивалі ленд-арту, читання п’єс і поезій, кінопокази в кінотеатрі “Ілюзіон” з обговоренням фільмів до ночі. Завжди почувався погано, коли довго не приїздив, наче відключався від джерела струму»[14]. «Підживлюючись» від рідних теренів, режисер, у свою чергу, віддячує їм, своїми творами наносячи Херсонщину на культурну й інформаційну мапу світу, знайомлячи світового глядача з людьми і місцями цього регіону[15].
Образну й концептуальну картину українського Півдня Роман Бондарчук показав у своєму повнометражному дебюті «Вулкан». Назва апелює до ідеї «пульсації енергій»: «Потрапляєш туди і розумієш, що живеш на вулкані»[16]. Стала вона й пророчою: фільм направду «вибухнув», як вулкан. Історія киянина Лукаса, співробітника місії ОБСЄ, що його доля заносить у південноукраїнське містечко Берислав з його особливою, паралельною звичному «київському» світу реальністю, відкрила для глядача ще одну грань української дійсності.
Вище згадувалося про перетини документалістики й ігрового кіно в баченні Бондарчука. Зразком цього став і «Вулкан»: попри абсурдистську реальність, що постає у фільмі, відштовхується він від реальних постатей і історій Херсонщини. Передусім це – родичі дружини Бондарчука Дар’ї Аверченко, спостереження за якими лягли в основу сценарію[17]. Особливе місце серед них посів такий собі дядя Вова, що його Бондарчук активно фільмував. А після його смерті вирішив перетворити зібраний матеріал на фільм: надто багато історія дяді Вови розповідала про саме українське суспільство[18]. І вже на контрасті з ним у задумі ігрового фільму постав безпосередній протагоніст – Лукас, представник організованого (порівняно) і зрозумілого широкому глядачу «київського» світу. Робота тривала довго, матеріал накопичувався з 2018 року – і разом зі змінами в країні відбувалися зміни і в сценарії. Так з’явилися образ місії ОБСЄ, покликання на війну. Незмінними для авторів лишалися іронія й самоіронія людей, що рятують їх в умовах катастрофічної дійсності[19].
Для режисера важливо було, щоб ключову для фільму роль Вови зіграв актор з місцевим корінням, який міг би органічно злитися з оточенням – тим більше, що планувалося знімати місцевих жителів. Таким став Віктор Жданов, родом з Херсонщини, з його амплуа самобутньої «людини з народу»[20]. Натомість Лукаса зіграв звукорежисер Сергій Степанський, котрий підійшов режисеру типажно і своїм відчуттям персонажа.
«Вулкан» став одним із ключових українських фільмів 2018 року. За інформацією Укрінформу, він пройшов екранами міжнародних фестивалів 46 країн світу і здобув 7 престижних нагород[21]. Серед відзнак – гран-прі «Золотий Абрикос» МКФ у Єревані, приз за режисуру на МКФ в Алма-Аті, гран-прі МКФ у хорватському Спліті, приз глядацьких симпатій «HiddenDragon» на МКФ у китайському Пін’яо... Фільм увійшов до підготованого українськими кінокритиками списку 100 найкращих українських фільмів (37–38 місця), а в 2019 році приніс авторові Національну премію ім. Тараса Шевченка.
Нарешті, у 2024 році вийшла у світ «Редакція», робота над якою розпочалася ще до повномасштабного вторгнення. Фільм розповідає про молодого біолога з Херсонщини, працівника природничого музею, що став свідком підпалу лісу, а потім волею долі потрапив до місцевої газети. Світ новин – це окремий світ, що розгортається перед глядачем у химерній суміші правди, напівправди і брехні. Постправди, словом. Світ медіа та закони його існування, особливо в кризові часи, Роман Бондарчук чудово знає: його мати довгий час працювала в газеті, а батько – на обласному херсонському телебаченні, ведучим випусків новин. Роману, ще школяру, випало підпрацьовувати в команді батька у складний період розпаду Союзу, тож він мав нагоду спостерігати, якими подекуди химерними способами заробляли собі на життя новинарі. Згодом батько працював редактором в одній із перших комерційних газет у Херсоні, і хлопець бачив усю «кухню» зсередини. Через багато років режисер повернувся до цієї теми: його надихнув світ у часи пандемії, коли люди стали ділитися на «інформаційні бульбашки», ставши особливо вразливими до фейків і маніпуляцій. Безпосередній матеріал для фільму дали історії херсонських журналістів[22]: як виявилося, низка журналістських трюків часів Бондарчукового дитинства, на кшталт вигаданих для привернення читацької уваги кримінальних новин, збереглася: «Хотілося зробити фільм про те, звідки береться інформація, як легко нею маніпулювати, кому це зазвичай потрібно й чому реальність навколо так часто не збігається з тим, що ми про неї читаємо»[23].
Як і у випадку з «Вулканом», критичний погляд на світ тут поєднується з гумором. Для режисера останній є «потужним інструментом, з яким легше достукатися до ширшого кола глядачів, тривожне зробити смішним, запустити процеси критичного мислення»[24].
І, знову ж таки, дійсність і кіно в Романа
Бондарчука тісно переплетені, і перша не просто дає матеріал для кіно, але й
прямо і владно втручається в хід роботи. Так, в ході вивчення роботи
херсонських журналістів він познайомився з Дмитром Багненком, котрий багато
писав про підпал лісів. Багненко допомагав творчій групі в опитуваннях
журналістів, а далі сам став виконавцем ролі і значною мірою прототипом
головного героя[25].
Фільми Бондарчука, починаючи з «Українських шерифів», творилися одночасно з
новітньою українською історією і вбирали її в себе, а то й передбачали. Так, у
«Вулкані» є пасаж про те, що станеться, якщо підірвати водосховище, а
«Редакція» завершується сатиричним, а проте досить-таки вірогідним епілогом про
повоєнну Україну. Російсько-українська війна внесла свої корективи, на жаль, не
лише в сценарії фільмів, а й у долі членів знімальних груп: шериф Віктор
Кривобородько дивом вибрався з окупації; багато членів знімальної команди
«Редакції» пішли на фронт, зокрема, у лавах ЗСУ перебуває Дмитро Багненко;
режисер монтажу Віктор Онисько і актор Василь Кухарський поклали свої життя у
боях. Нарешті, історичними документами стали вже самі фільми, що зафіксували життя
до вторгнення: «Моє сприйняття тепер – це зліпок часу, як ми жили перед
вторгненням, – говорить режисер. – Це локації рідної Херсонщини, частину яких
росіяни зруйнували, затопили чи окупували. Це обличчя місцевих жителів, які
знімалися в нас і періодично пишуть мені у вайбер, як вони виживають у
бомбосховищах під обстрілами. Доля багатьох невідома, і зв’язку з ними немає.
Але на екрані всі ці місця та люди – неушкоджені. Тому для мене кожен перегляд
– це повернення в довоєнний момент, хоч би який сатиричний чи критичний був
фільм до тодішньої реальності. Це вже історичний матеріал. Території повернемо
та відбудуємо, але вони будуть зовсім інші»[26].
Втім, коли дивишся фільми Романа Бондарчука,
здається, що деякі речі будуть незмінними. Залишаться південні степи,
залишаться південні люди, з їхньою внутрішньою свободою, їхньою ініціативністю
(не завжди прикладеною куди слід), нарешті, їхньою неймовірною опірністю
катастрофічній дійсності (а от остання, хотілося б сподіватися, лишиться колись
лише на плівці). Але за Півднем прочитується і вся Україна. Режисер вміє
показати цю землю, її людей без прикрас, але з любов’ю. Він вірить у силу кіно,
в те, що воно малими кроками змінює світ на краще. І зусиллями таких людей, як
шерифи чи Юра (а точніше, його прототипа Дмитра Багненка) зміни ці таки
повільно відбуваються. Потрібна лише підтримка громади – нас із вами.
[1] Бондарчук
Роман. https://artkavun.kherson.ua/bondarchuk_roman.htm
[2] Роман Бондарчук, кінорежисер: «Зелена
книга» – це просто відразливо ідеальний фільм. Розмовляла Любов Базів.
03.03.2019. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2651338-roman-bondarcuk-kinoreziser.htm
[3] Роман Бондарчук: Ми знімали «Вулкан» не
для «Оскара». Розмовляла Лілія Апостолова. 6.08.2018. https://detector.media/infospace/article/139860/2018-08-06-roman-bondarchuk-my-znimaly-vulkan-ne-dlya-oskara/
[4] Роман Бондарчук, режисер, сценарист:
Документальне кіно цікаве своєю непрогнозованістю. Розмовляла Ольга Бабчук.
06.11.2023. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3783129-roman-bondarcuk-reziser-scenarist.html
[5] Там само.
[6] Там само.
[7] Роман Бондарчук: Ми знімали «Вулкан» не
для «Оскара»…
[8] Там само.
[9] Роман Бондарчук, режисер, сценарист:
Документальне кіно цікаве своєю непрогнозованістю…
[10] Роман Бондарчук. Режисер & Арт-директор.
Розмовляли Ярослав Карпенко, Вікторія Бондарчук, Анна Федорчук. The Kyiv
Review. https://rozmova.wordpress.com/2021/04/19/roman-bondarchuk-12/
[11] Роман Бондарчук, режисер, сценарист:
Документальне кіно цікаве своєю непрогнозованістю…
[12] https://ukrainewararchive.org/
[13] Друзюк Ярослав. Війна РФ проти України
– найбільш задокументована в історії. Як її фіксує «Архів війни». 21.07.2023.
https://www.village.com.ua/village/city/russian-war-crimes/339571-ukraine-war-archive
[14] «Культура Херсона розвивалася всупереч
місцевим чиновникам чи інституціям». Режисер Роман Бондарчук про дитинство на
Херсонщині та мистецький опір. Розмовляла Дарія Подвишенна. 5.06.2024.
https://liroom.com.ua/articles/roman-bondarchuk-about-kherson/
[15] Там само.
[16] Роман Бондарчук: «Наречена підкупила на
весіллі таксиста, щоб той благословив
замість батька». Розмовляв Володимир Грисюк. 14.03.2019.
https://lifestyle.segodnya.ua/ua/lifestyle/afisha/roman-bondarchuk-nevesta-podkupila-na-svadbe-taksista-chtoby-tot-blagoslovil-vmesto-otca-1234856.html
[17] Роман Бондарчук, кінорежисер: «Зелена
книга» – це просто відразливо ідеальний фільм…
[18] Роман Бондарчук: Ми знімали «Вулкан» не
для «Оскара»…
[19] Роман Бондарчук та Дар’я Аверченко: У кавуновому цукрі. Розмовляла Вікторія Хоменко.
https://rozmova.wordpress.com/2019/03/12/roman-bondarchuk-8/
[20] Роман Бондарчук: «Наречена підкупила на
весіллі таксиста…»
[21] Роман Бондарчук, режисер, сценарист:
Документальне кіно цікаве своєю непрогнозованістю…
[22] Роман Бондарчук: “Ми їздили з колгоспу
в колгосп, знімали там інтерв’ю і діставали за це їжу. Розмовляла Наталя
Серебрякова. 16.06.2024. https://korydor.in.ua/ua/bez-rubriki/roman-bondarchuk-my-izdyly-z-kolhospu-v-kolhosp-znimaly-tam-interv-iu-i-otrymuvaly-izhu.html?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3X0uTa90ihiUFXu-_Hn06GMsfyC6FKqoydjSUYArBBZP8C1oU30lKX65M_aem_b6A-43028VKwpaDOdsMkXg
[23] Ілля Прокопенко. Медійна й об’єктивна
реальності віддаляються одна від одної. 28.03.2024.
https://m.gazeta.ua/articles/culture-journal/_medijna-j-obyektivna-realnosti-viddalyayutsya-odna-vid-odnoyi/1175079
[24] Там само.
[25] Там само.
[26] Там само.