Свого часу львівське медія Zaxid Net ініціювало цікаву і цінну дискусію з істориками, культурологами, журналістами, письменниками, політиками стосовно ідентичності Львова у ХХ–ХХІ сторіччі: як формувалася? які фактори на це впливали? яка перспектива цього явища? які особливості культурного ландшафту міста витворилися внаслідок формування українського обличчя міста? Матеріали цієї дискусії були опубліковані у збірнику «Leopolis multiplex», що давно став раритетом. Однак у цій дискусії не було театрознавців. Відтак, не було простежено, як львівські театри впливали або ні на формування культурного ландшафту міста. Тобто дискусія має певні лакуни, які ми бодай пунктирно спробуємо заштрихувати: накреслити вектори майбутніх студій у цьому напрямку.
Так, наприклад, заньківчани, отримавши осідок у Львові, замість того, щоб радянізувати місто, практично стали тут одним із форпостів творення національної культури. Відтак, сьогодні маємо унікальний випадок в історії Львова, коли вже є 5-6 поколінь львів’ян, які мають саме українську ідентичність. Такого феномену в історії міста Львова ще не було. При цьому театр ім. Марії Заньковецької вплинув на формування ідентичності, світоглядних цінностей та естетичного смаку львів’ян.
Тому виникає питання: яка вона, культура пам’яті міста у царині театрального мистецтва? Адже, на відміну від малярства, музики або ж кіно, – театральні вистави зникають. А з часом відходять їхні творці, учасники та глядачі. Такий закон життя. Нам залишаються фото, рецензії, спогади, афіші. За їх допомогою ми спробуємо бодай пунктирно окреслити пам’ять про митців та мисткинь, котрі покинули Львів. Що вони взяли від Львова в подальшу творчість. Перша в галереї – стаття про Наталю Лотоцьку. Наталя Василівна Лотоцька народилася на Франківщині 20 вересня 1938 р. в родині лікаря, діяча національно-визвольного руху – Василя Лотоцького. Згодом, у 1945 р., родина переїхала до Львова, рятуючись від репресій, яких батькові таки не вдалося уникнути. За приналежність до ОУН Василя Лотоцького було репресовано 1950 р., покарання відбував у таборах ГУЛАГУ, де й передчасно помер 1960 р. Тим часом Наталя Лотоцька 1959 р. закінчила Львівський університет за спеціальністю «німецька філологія». В цей час захопилася театральним мистецтвом і в 1961 р. закінчила студію при театрі імені Марії Заньковецької. Два роки була акторкою театру ім. Марії Заньковецької, 1963-го переїхала до Києва. Відтоді її доля нерозривно пов’язана з театром ім. Івана Франка. Крім того, більше 30 років викладала, була доценткою кафедри сценічної мови Київського університету культури і мистецтв. Отакі факти довідуємося зі статті в Енциклопедії сучасної України. Тобто дитячі та юнацькі роки Наталі Лотоцької були пов’язані зі Львовом. При цьому, після арешту батька, родина Лотоцьких стала проскрибованою як родина «ворога народу». Тривалий час не було відомо: як студентка Наталя Лотоцька, яка серйозно і глибоко студіювала на германо-романській філології, раптом захопилася театром і стала студійкою самого Бориса Тягна?! Відомо, що Богдана Ступку до театру привела саме Наталя Лотоцька. Про це неодноразово згадував він сам у численних інтерв’ю та спогадах. А хто відкрив Наталі Лотоцькій театральне мистецтво?
Сталася оказія, яка дозволила заповнити цю лакуну в біографії акторки, та й історії театральної культури Львова загалом. У листопаді 2009-го кафедра театрознавства та акторської майстерності Франкового університету в Дзеркальній залі презентувала видання «Гамлета» в перекладі Михайла Рудницького. Там я познайомилася із Людмилою Смикаловою – кандидаткою філологічних наук, доценткою кафедри німецької філології цього університету. Вона на той час уже відійшла від викладання, однак таку подію не могла оминути. А ще, як згодом виявилося, Людмила Смикалова була в одній групі з Наталею Лотоцькою під час студій німецької філології. Вони обидві, як і багато інших студентів, були учнями професора Михайла Рудницького. Саме той педагог вплинув на формування Наталі Лотоцької. І саме він, відомий театральний та літературний критик, перекладач зацікавив багатьох своїх студентів сценічним мистецтвом. Він активно практикував та пропагував при вивченні іноземних мов ігрову методологію, а саме сценічне мистецтво. Так, студентки готували концерти та вистави, уривки з вистав мовою оригіналу: Ґете, Гейне, Шекспір, Байрон, Мольєр та ін. Варто нагадати, що Михайло Рудницький тривалий час був театральним оглядачем для львівської преси. Ми припускаємо, що саме він міг рекомендувати Наталю Лотоцьку в театральну студію Бориса Тягна. Так чи інакше, вона згодом вирізнялася серед колег по цеху тим, що прийшла на професійну сцену саме через Університетський аматорський театр. Михайло Рудницький був добре знайомий із заньківчанами: не тільки брав участь в обговореннях вистав, виступав як рецензент на сторінках преси, а навіть мав родинну спорідненість (рідний брат Михайла Рудницького, Антін Рудницький, був одружений із колишньою заньківчанською акторкою та співачкою Марією Сокіл). Можемо припускати, що оцю родзинку – поєднання блискучої академічної освіти, здобутої під керівництвом Михайла Рудницького, та творчих підходів у викладанні профільних дисциплін – Наталя Лотоцька пронесла крізь все подальше професійне життя. Вважаємо, що ця риса її викладацької практики і є одним із львівських слідів її біографії.
Отож, після завершення студії театру, отримавши курбасівський вишкіл, завдяки Борисові Тягнові, Наталя Лотоцька розпочала свій шлях професійної актриси. Впродовж 1961–1963 років у її доробку з’явилися кілька ролей, які отримали схвалення глядачів та критики і були предметом жвавого обговорення на сторінках преси. Йдеться про роль Інни у поставі «Колеги» В. Аксьонова (1961) та роль Ріккі у поставі «Юстина» Х. Вуйолокі (1962).
Так, «Колеги» В. Аксьонова у режисурі А. Ротенштейна з’явилися на сцені заньківчан після появи фільму за цим твором. І в багатьох рецензіях рефреном звучить порівняння вистави із фільмом. Так, навіть сценографічне вирішення апелювало до кіно: Мирон Кипріян використав рухомі фігурки, які ніби склеюють епізоди вистави. Вистава була дуже популярною серед не тільки глядачів, а й самих заньківчан. Як розповідав авторці Богдан Козак, він, та й інші його колеги по студії, приходили дивитися репетиції вистави. В чому ж секрет такої популярності? Передовсім – в неперевершеному акторському ансамблі: Сергія Єгорова грав Доміан Козачковський, Олексія Максимова – В’ячеслав Сумський, Саша Зеленін – Володимир Глухий, Владислав Карпов – Юрій Єременко. І відповідна обсада головних жіночих ролей: Інна – Наталя Лотоцька, Віра – Катерина Хомяк, Зоя – Ганна Опанасенко-Сумська. В центрі уваги – життєві колізії трьох друзів Карпова, Зеленіна і Максимова. Їхні характери розкриваються також через взаємини з жіночими образами Інни, Віри і Зої відповідно. Причому молоді люди були поставлені в ситуацію тогочасного захоплення джазом, що проникло через радянську «залізну завісу» і стало модним трендом. Як зауважив у рецензії «Люблю тебе, життя!» критик І. Дінець в газеті «Вільна Україна»: «Які вони насправді, ці столичні ні хлопці? Настроєні трохи іронічно до всього світу, любителі джазу, танців, спорту та модного ганчір’я?» Щодо Інни у виконанні Наталі Лотоцької, рецензент відзначав цільність та щирість образу. Підсумовуючи враження від вистави, той же рецензент зауважив: «Ми почули зі сцени щось зовсім нове, нове свіже слово про правду життя від початку і до кінця. І що саме головне – це свіже слово сказала наша молодь, що не може не радувати. В кожному образі тема любові до життя висунута на перший план. Особливо сильного звучання – своєї кульмінації – життєстверджуючий мотив досягає у фіналі спектаклю. Сила справжньої дружби, любов до життя перемогли». В іншій рецензії «Їх було четверо», в «Комсомольці Донбасу», автор А. Клоччя підкреслив майстерність Володимира Глухого – Сашки Зеленіна й Наталі Лотоцької – Інни в їхніх партнерських сценах, де ця пара вміє тримати увагу глядачів, які уважно спостерігають за розвитком їхніх стосунків. Так само про «Колег» важливий аналіз зробила Г. Костинська у статті «Чим живете, молоді люди?» на сторінках львівського російськомовного видання «Львовская правда». Вона відзначила, що актори та акторки не просто створили чудові образи, розкрили характери, а й показали шляхи їх становлення. Як зауважив В. Попов на сторінках згадуваної «Львовской правды» у статті «Продовження знайомства», Наталя Лотоцька розкриває образ своєї героїні як дуже трепетний, ліричний, вписуваний у загальний ансамбль виконавців. Наталя Лотоцька була яскравим, виразним талантом.
Інша постава за участю Наталі Лотоцької – «Юстина» фінського драматурга Х. Вуйолокі (режисер А. Горчинський, 1962). Окремі рецензенти називали поставу «Гімном людської гідності». Наталя Лотоцька виконувала роль Ріккі, доньки судді. Прикметно, що її основним партнером у спектаклі був колишній в’язень таборів Богдан Кох, він виконував роль Олава. Так, у статті «Гімн людській гідності. "Юстина" на сцені театру імені Марії Заньковецької» у львівській газеті «Вільна Україна» М. Лисенко зауважила, що у Наталі Лотоцької як виконавиці ролі Рікки відчувається серйозний підхід до побудови свого образу. Адже вона мусить показати свою героїню, яка торує власний шлях у житті. Рецензенти відзначали зрілість акторської роботи Лотоцької в створенні образу вже на початку професійного становлення.
Але, крім театральної сцени, у свій короткий
львівський період Наталя Лотоцька спробувала реалізувати себе ще в одному жанрі
– телетеатрі. На поч. 60-х починає формуватися Львівське обласне телебачення, і
однією з визначальних його рис медійники обрали телетеатр. На Львівському
телебаченні бул о вперше поставлено «На краю ночі» за однойменним твором
львівського письменника Романа Іваничука. У статті «Глядач задоволений.
"На краю ночі" у постановці Львівської телестудії» автор статті І.
Моторнюк зауважив: «Є в телеповісті епізодичний образ, який допомагає зобразити
капіталістичну "ніч", відтінити інші персонажі. Це сестра Антона –
Оленка. Цей образ втілила молода артистка Наталя Лотоцька». Саме з цієї телепостави починається ще одна сторінка в
творчій біографії акторки – телебачення та радіо. Адже режисери телебачення
почали активно залучати її, вона швидко стала впізнаваною навіть поза межами
Львова. Це також один із вагомих львівських слідів у творчій біографії цієї
талановитої мисткині. Згодом, переїхавши, артистка продовжить співпрацю з
радійниками у радіопередачі «Від суботи до суботи». З 1963 р. в інтелектуальній
біографії артистки з’явився Київ, почалася нова, інша сторінка в життєписі
Наталі Лотоцької, але то тема вже іншого дослідження.