Мадс Міккельсен став акторським уособленням міжнародних успіхів кіномистецтва Данії, засвідчивши свій талант уже не одним фільмом. Діапазон його творчих можливостей необмежений. Він без особливих зусиль втілює лиходіїв, запит на яких в американському кіно не зменшується, скоріше навпаки, а свою згоду брати участь у таких фільмах і грати, наприклад, ролі нацистського вченого доктора Юргена Воллера у «Індіані Джонсі-5», Ганнібала Лектера в серіалі «Ганнібал» чи злого чарівника у «Фантастичних звірях: секретах Дамблдора» пояснює просто: «Якщо немає нічого іншого, я обов’язково зроблю це, тому що це весело. І тоді я зможу робити все, що захочу, в Європі». Режисер «Індіани Джонса» Джеймс Мангольд похвалив акторську майстерність Міккельсена, сказавши, що актор «проживає в будь-якому персонажі, якого грає, зі стовідсотковою прихильністю до їхньої точки зору». «Для цього потрібна певна художня сміливість, безстрашність, яку має Медс, – додав Мангольд. – Чесно кажучи, я думаю, що йому пропонували ролі “лиходіїв” у фільмах просто тому, що він так безстрашно брався за них і олюднював їх». Та залишимо нагоду осмислювати ті ролі шанувальникам американських фільмів-видовищ і зосередимося на роботах актора в європейському кіно. Роботах яскравих, які залишаються надовго в пам’яті.
Мадс Міккельсен – пізнаване обличчя серед акторів у своїй країні та за її межами. Легкість перевтілення в найрізноманітніших персонажів (а їх у нього вже 46), очевидно, пояснюється не тільки вродженим даром, а й особливістю характеру. Зокрема, режисер Ніколас Віндінг Рефн про нього сказав: «Він з того району Копенгагена, де в них не найкращі манери». Певне уявлення про актора дає його розповідь в одному інтерв’ю про знайомство з Андерсом Томасом Єнсеном, плідним сценаристом і талановитим режисером. Це було на якійсь кінематографічній події. Вони засперечалися і, залишивши багатолюддя, почали так гаряче з’ясовувати щось, що врешті таки побилися. Після цього вони стали друзями, і Мадс Міккельсен знявся у фільмі Єнсена «Адамові яблука», а 2020 року – в «Лицарях справедливості». Прикладом вільнолюбного характеру Мадса став випадок минулого року на фестивалі у Венеції, куди він приїхав з фільмом «Земля короля» Ніколая Арселя, де знявся в головній ролі Людвіга Калена. На пресконференції один із журналістів домагався, чому немає у фільмі різноманіття (в неписаному кодексі існує вимога: у фільмі, незалежно про які події і про який період ідеться, мають фігурувати представники різних національностей і рас). Актор його висміяв, бо як можна було не помітити, що у фільмі значне місце посідає дівчинка-циганка, яку удочерив головний герой. Тому висувати претензії через відсутність різноманіття може тільки особа, яка неуважно дивилася картину.
Він професійно займався танцями протягом восьми років, перш ніж вступити до державної театральної академії Данії. В кіно почав зніматися у віці 30 років. Його міжнародна кар’єра почалася з блокбастерів: 2004 року він знявся у картині «Король Артур». Запрошення до цього фільму стало справжнім дарунком: у фільмі зустрілися британці Клайв Оуен і Кіра Найтлі, німець Тіль Швайгер, швед Стеллан Скарсгард, австралієць Джоел Едгертон. Міккельсену дісталася роль лицаря Трістана.
Наше непросте сьогоднішнє
Мадса люблять і глядачі, і професіонали. 2012 року на МКФ у Каннах він здобув нагороду за найкращу чоловічу роль у фільмі «Полювання» Томаса Вінтерберга, режисера-психолога, який торкається гострих соціальних проблем. Фільм про те, що далеко не завжди «вустами дитини глаголить істина». Його Лукас – вихователь дитячого садка в провінційному містечку – опиняється перед наслідками наклепу. Через дурницю, що ляпнула дитина, всі мешканці ополчилися проти Лукаса, повіривши, що він педофіл. Герой Мадса – жертва і водночас борець з несправедливістю. Він гідно тримається, і врешті з нього знімають підозру; здавалося, життя налагодилось, але не всі мешканці з цим змирилися – і під час традиційного полювання в Лукаса пускають кулю, яка, на щастя, не поцілила. Актор з честю виводить свого Лукаса з тенет провінційної жорстокості, роль вибудувана на тонких нюансах, не кажучи про психологічну правду, – глядач глибоко переймається його стражданнями й обурюється ганебним ажіотажем легковірного населення.
Традиції психологічного реалізму в кіно Данії, закладені майстром данського кіно Карлом Теодором Дрейєром, міцні й глибинні. У фільмі того самого Томаса Вінтерберга 2020 року «Ще по одній» Мадс Міккельсен зіграв одного з чотирьох героїв. Якщо в «Полюванні» режисер зосередився на колективному затьмаренні, яке охопило свідомість людей, то для цього фільму він обрав лише чотирьох чоловіків і порушив іншу болючу проблему, намагаючись висловити її з гумором. Він дозволив своїм героям повірити в «прикольну» теорію, що підтримання певної дози алкоголю в організмі покращує життя, додає енергії й підтримує життєздатність. Почавши сумнівний експеримент, всі четверо задоволено підтверджують справедливість теорії, але далі вміст алкоголю вже не контролюється, і починається безумство – зокрема, в героя Міккельсена, надзвичайно переконливого у стані сп’яніння, руйнується родинне життя: від нього йде дружина. Але фінал все-таки обнадійливий: герой Міккельсена танцює свій відчайдушний танець, на радість випускникам школи, де він – учитель історії.
Його реальні знаменитості
Фільм Яна Коунена «Коко Шанель та Ігор Стравінський» (2009) за твором Кріса Грінхола – біографічна історія, більш уявна, аніж достовірна. На екрані постає історія стосунків французької законодавиці жіночої моди і композитора, рід якого походить з Волині. На початку ХХ століття Сергій Дягілєв замовляє Стравінському музику до кількох балетів, і вони мають успіх. Та експериментальний балет «Весна священна», прем’єра якого відбулася в Парижі 1913 року, паризька публіка освистала, і розчарований композитор після цього не захотів нікого бачити. А серед публіки була перспективна в галузі моди Габрієль Шанель (Анна Мунгаліс), яка оцінила новаторство й була в захваті від цього авангардного твору. Коли Стравінський з дружиною та чотирма дітьми переїхав до Франції, Коко Шанель, уже як благодійниця, запросила його разом з родиною пожити в неї на віллі. Там і розгорається палке кохання, яке живописно, з ретельними сценами вишуканої еротики показує режисер. Стравінський піддається чарам сильної жінки і, наснажений пристрастю, працює над своїми творами. Але заборонений для нього, сім’янина, роман врешті має вичерпатись. Мадс Міккельсен знаходить у собі внутрішню подібність до свого героя і, ясна річ, набуває подібності зовнішньої: елегантний, носить окуляри. В нагоді стає його надзвичайне вміння закохувати в своїх персонажів кіногероїнь. Як підкреслив режисер Коунен, його фільм – про естетику й настрій, его й красу, а також про двох акторів, які покликані втілювати мистецьку творчість.
Акторові випало також взяти участь у фільмі «Ван Гог. На порозі вічності» (2018). Тут він грає не головного героя, а священника, який приходить до Ван Гога в психіатричну лікарню і розмовляє з ним про його талант і про Бога. Це один із найцікавіших моментів фільму: Вінсент вражає священника своїм знанням Біблії та Євангелія, кажучи, що Ісус Христос теж не був знаменитим за життя, а після смерті став месією для значної частини людства.
Видимий світ минулого
Одним із секретів, яким володіє кінематограф, – уміння показати/пережити минуле або майбутнє. Саме цьому мистецтву дано мандрувати в часі й просторі, обживати і наближати нас до людей – реальних чи вигаданих, – які жили в різні часи. Це стосується, ясна річ, якісного кіно. Актор енергійно освоює простори історії. А в Данії вона цікава, і якщо врахувати, що є достатньо якісної літератури цього жанру, як з минулих часів, так і нинішніх, то кінематографістам є на що спиратися. У фільмах історичного жанру Мадсу Міккельсену випадає грати персонажів розумних, мужніх, безстрашних, яким доводиться проходити найтяжчі випробування, і головне – виступати борцями за справедливість. Глядачам у таких картинах надається можливість пізнати – який він, герой данського (європейського) кіно.
Історична картина (події ХІ століття), де Міккельсен перевтілюється у воїна-варвара, – «Вальгалла: сага про вікінга» (режисер Ніколас Віндінг Рефн, 2009) про містичну подорож скандинавських хрестоносців. У фільмі режисер вирішив показати свою версію першого контакту між жителями Європи й Америки. У героя Мадса не було одного ока, він був німий, але при цьому мав надприродну силу. Йому вдалося втекти з полону, і він пристає до хрестоносців, які рушають до Святої землі, але натомість опиняються на землі невідомій. У фільмі чимало німих сцен, але завдяки майстерності головних героїв все зрозуміло без слів за допомогою міміки і жестів акторів. Сліпий на одне око воїн Вальгалла нагадує непереможного героя фільму Такеші Кітано «Затоїчі», героя, що ховається під маскою сліпого масажиста. Міккельсен погодився на цю роль, сподіваючись, що знімання пройде швидко, адже в його персонажа немає діалогів, проте знімали в суворих куточках Шотландії, тож роль виявилася значно складнішою, аніж уявлялося спочатку.
Одним з історичних персонажів Мадса Міккельсена став не данець, а німець Йоганн Фрідріх Струензе, який жив у Данії у ХVІІІ столітті. Фільм «Королівський роман» режисер Ніколай Арсель поставив 2012 року (спільне виробництво Данії, Швеції, Чехії) за романом Боділь Стенсен Лет «Принцеса крові». Копенгаген 350 років тому постав на екрані таким, ніби ми потрапили туди на машині часу. Це вражає, але сама по собі локація не може дати таких емоційних вражень – тут спрацьовує акторська магія. Герой Міккельсена – придворний лікар і просвітник – закохується в молоду королеву Кароліну (Алісія Вікандер), і це кохання стає взаємним. Взаємна симпатія, а потім і кохання виникає на ґрунті спільних переконань. Емоційно сильним стає епізод їхнього танцю на королівському балу: обоє акторів свого часу освоювали хореографію професійно, тому їхній бароковий танець такий граційний і невимушений. Події у фільмі розгортаються ніби хроніка – тут і епідемія віспи у місті, й винахід лікарем вакцини, і позитивний вплив Струензе на душевнохворого короля Крістіана VІІ, і його спроба провести в країні реформи заради покращення життя бідних верств, і палацові інтриги, спрямовані проти реформатора. Пристрасть королеви і Струензе дала козирі в руки їхнім противникам: у Кароліни забрали дітей, а її коханого стратили. Фільм насичений, в ньому не лише кохання, а й знущання над бідними верствами, зневажені гуманність і людяність, адже реформи головного героя якраз були спрямовані проти багатіїв при владі. Тут акторська магія Міккельсена, звісно, в злагодженому ансамблі, робить фільм притягальним.
Історія будь-якої країни – це невичерпне джерело сюжетів для кіно. Події історичної драми «Міхаель Кольхаас» (2013, режисер Арно де Пальєр за романом Генріха фон Клейста) розгортаються у Франції у XVI столітті й ґрунтуються, як і в попередньому фільмі, на реальних подіях. Це драматична історія про багату людину, яка заробила свій статок, вирощуючи та продаючи коней. Міхаель Кольхаас – герой Мадса Міккельсена – жив досить щасливо. Та одного разу люди місцевого барона за його дорученням викрадають кількох коней Міхаеля. Він подає до суду на кривдника, але Феміда була глуха і сліпа. Несправедливість вивела його на стежку війни: Міхаель збирає військо таких самих, як і він сам, скривджених несправедливістю, і починає війну за свої зневажені права. Вбиваючи ворогів, грабуючи їхнє майно, він намагається домогтися справедливості.
Ще одного «стійкого олов’яного солдатика» – Людвіга Каленя, тепер уже данця, який тривалий час служив у війську в Німеччині, – Мадс Міккельсен зіграв у фільмі «Бастард» (в українському прокаті «Земля короля», 2023, режисер Ніколай Арсель). Дія розгортається в 1755 році. Відставний капітан Людвіг Калень одержимий ідеєю освоїти вересові поля на півострові Ютландія, де, на думку короля і його почту, нічого, крім вересу, не може рости. Калень переконаний, що на цій землі можна вирощувати картоплю. Отримавши згоду короля й обіцянку, що, якщо справа буде успішною, він одержить дворянський титул, береться до справи, наполегливо шукає відповідне місце і, знайшовши, починає свою епопею. Тільки на його шляху стає людиноненависний землевласник Фредерік Шінкель, який категорично не хоче, щоб Калень обробляв тут землю, вважаючи, що ця земля належить йому. Тому герой Мадса Міккельсена кидає виклик не тільки неродючій землі й холодному клімату, а й варварському злочинцю, котрий з убивства свого підданого робить атракцію для гостей.
У цій стрічці втомлений Калень не піднімає зброю, але врешті, опинившись зовсім самотнім, вирушає в дорогу, аби визволити так само самотню Анну, з якою його єднали інтимні стосунки. Жінку ув’язнили за те, що вбила Шінкеля, помстившись за смерть свого чоловіка. Фінальний кадр – це результат відважного кроку Каленя, а далі титри повідомляють, що Людвіг з Анною вже не повернулися в Ютландію.
У цьому персонажеві Мадс Міккельсен втілив національний характер, так само реальну особу – мовчазного, зосередженого, наполегливого, з великою працездатністю, що на межі людських можливостей, готового витримати несправедливе до себе ставлення, подолати труднощі заради досягнення поставленої мети.
При перегляді фільмів, особливо історичного жанру, за участі Мадса Міккельсена, іноді виникає враження, що сценаристи пишуть сценарії на нього, і режисери готують фільм з думкою саме про цього актора. Історичні фільми, підкреслимо ще раз, не розважальні, а як пам’ять про історію країни.
Крізь призму сатири
Фільм Андерса Томаса Єнсена «Адамові яблука» (2005) – це значною мірою абсурдистська історія про зіткнення двох протилежностей. Неонацист (Ульріх Томсен), засуджений до громадських робіт у церкві, зіштовхується з праведним Іоанном (Мадс Міккельсен). Через травму голови цей священник заперечує саме існування зла, але здається, що все зло зібралося довкола нього. У фільмі є біблійні алюзії, відсилання на скандинавську міфологію, соціальні проблеми. І хоча у замкнутому просторі невеликої церкви подій не так і багато, їхню відсутність компенсують виразні характери: персонажі несуть і символічне навантаження, а побутові предмети також набувають ширшого сенсу. Мадс тут перевтілюється у персонажа, цілком протилежного собі. Бо, за його словами, «робити щось справжнє і при цьому бути милим – мені це не дуже цікаво».
2020 року Андерс Томас Єнсен поставив кримінальний екшн під назвою «Лицарі справедливості». Мадс Міккельсен грає Маркуса – військовослужбовця, який був змушений повернутися з армії додому через сімейну трагедію. Його дружина і дочка Матільда потрапили в залізничну катастрофу – дівчинка вціліла, а дружина загинула.
Після першого перегляду фільм здався пародією на кримінальний екшн, щось на зразок «Кримінального чтива» Тарантіно, тільки без смакування кривавих епізодів. Після другого перегляду враження змінилося: у фільмі «Лицарі справедливості» всі події і характери правдиві й водночас – невірогідні. Тобто з першого перегляду судити про фільм не варто. Образи персонажів – це певні пізнавані типи, але з іншого боку – риси їхні загострені, що налаштовує сприймати їх як гротескні. У своїх персонажах – математиках Отто і Ленарті – автор фільму показує таке явище, яке можна назвати «горе з розуму». Справді, в їхніх математичних здібностях немає сумніву, але концепції, які вони вибудовують на основі своїх обчислень, якраз сумніву і підлягають. Ось від цієї схильності до концепцій та конспірології й починають розкручуватись події, які набирають шалених обертів. Річ у тім, що Отто поступився місцем у поїзді жінці, а через пару хвилин сталася катастрофа: жінка загинула, а він вцілів. Катастрофа – наслідок нещасного випадку, але Отто якраз випадковість заперечує і переконує свого товариша, що хтось влаштував катастрофу спеціально, аби знищити свого ворога, що їхав у цьому поїзді. І він уже знає, кого саме. Свого приятеля – хакера Еменгаля – вони вміло спокушають на цю авантюру, і він через можливості комп’ютерних технологій знаходить «винуватця». З цим «відкриттям» вони прямують до дому вояки Маркуса, який став удівцем, і переконують його у своїй версії. Незворушний Маркус (Мадс Міккельсен) запитав, чи були вони в поліції? Так, але поліція не зреагувала. Візит до одного з бандитів закінчився тим, що його майстерно здолав Маркус, хоча й не збирався його вбивати. З цього й почалася епопея. І якщо обидва математики не хочуть вбивати ймовірних злочинців, то Ементаль, навпаки, перейнявся агресією.
Кожен з акторів цієї трійки колоритний і цікавий, час від часу вони, особливо Ленарт і Ементаль, нагадують клоунів. А от Мадс Міккельсен створив образ психопата з ухилом в агресію. Ті, хто з ним спілкується, списують це на стрес від втрати дружини. Насправді це – його натура. Ще одна визначальна риса: він в буквальному сенсі не переносить балаканини, тоді як оточення, зокрема математики, до неї схильні, й Маркус після попереджень «Годі балачок!» чи «Стули пельку!» пускає в хід кулаки. Актор подає свого персонажа як такого, на обличчі якого немає й тіні усмішки, з рисами поведінки вродженого вояки, до того ж який спершу кидається в бій, а потім уже, подумавши, каже: «Я помилився». Тобто війна – це його стихія, і, провівши тренування з Отто, Ленартом і Ементалем, він втягується у справжню війну з кримінальним світом, показаним, до речі, досить умовно. Міккельсен грає цілісну натуру, позбавлену сумнівів: якщо він вирішив іти у бій, то його вже не зупинити. І саме тому він так бурхливо переживає, коли з’ясовується, що версія про злочинця, який нібито влаштував катастрофу, була неправдива. Треба бачити обличчя актора: ця помилка викликає жахливий стрес, він мовчки йде і трощить у ванні свого затишного помешкання все, що трапиться під руку. Посттравматичний синдром? Не виключено, що актор і відтворює на екрані цей діагноз. Бачимо неймовірну психологічну віддачу актора у сцені його буйного розчарування; він передає несамовитість героя з високою точністю. Фінал ідилічний: всі персонажі в домі Маркуса святкують Різдво, тішаться подарункам і чудовій музиці.
Про такого актора, як Мадс Міккельсен, його знаменитий земляк Карл Теодор Дрейєр писав: «Актор починає з того, що вживається в образ, який він збирається представити, він не заспокоїться, поки його серце не заб’ється в унісон з цим образом. Він відчуває роль, і тому не може не переконати нас <…>Він може грати тільки обличчям, і ми повіримо йому, тому що міміка, риси, осанка, хода і жести йдуть зсередини».
На жаль, журнальний обсяг не дозволяє охопити всі
ролі цього знаменитого актора. Ним неможливо не захоплюватися. Його фізична
самовіддача вражає, його ментальна
дія заворожує.