Оксана Карпович, випускниця НаУКМА та кіношколи університету Конкордія в Монреалі, своїм фільмом «Мирні люди» вразила міжнародну аудиторію, нібито достатньо обізнану з реаліями війни в Україні. Обізнаність на рівні інформаційному – з потоку телерепортажів, яких надмірно, – поступово привчає користувачів до кривавих подій, адже вони стають буденністю. Кінематограф, у тому числі документалістика, виривають нас із цього інформаційного конвеєра, пропонуючи суб’єктивне бачення, концептуальну парадигму кривавих подій. А підхід Оксани Карпович якраз концептуальний: це показане без авторських коментарів кристалізоване зло агресивної ксенофобії. Тієї ксенофобії, яка, засуджена Нюрнберзьким судом після Другої світової війни, здавалося, назавжди відійшла в минуле. І от ця ненависть одного народу до іншого реанімувалась і штовхнула (не)людей рф до нападу на незалежну Україну.
«Мирні люди» – це фактологія реалізованої ненависті. Сотні зафіксованих СБУ приватних розмов російських військовиків зі своїми домочадцями засвідчили, що практично всі «мирні» люди підтримують війну проти України. Це – наслідок тривалої пропаганди, зомбування. Не дуже освіченим населенням рф легко маніпулювати, і кадебістські напрацювання в цій царині були запущені на повну потужність.
Телефонні розмови російських військових у перші місяці повномасштабної війни нерідко фігурували в новинах, та з часом інтерес до них зник. А для Оксани Карпович вони стали матеріалом для цілеспрямованого дослідження, вона запрошує глядачів подумати над тим, куди ж рухається людство, яке постало перед фактом людиноненависницької ідеології та її практичного застосування?
А на пам’ять приходить кривавий ленінсько-сталінський терор («хто не з нами, той проти нас», «залізною рукою ми поведемо вас у щасливе майбутнє»), жертвами якого стали мільйони. Не обіцяючи щасливого майбутнього своїм громадянам, нинішній диктатор рф посилає їх тупо вбивати мирних українців і гинути самим, тому що їхній країні нібито загрожує НАТО, а в Україні всі в одну мить стали «бандерівцями», а цим жупелом залякували населення впродовж другої половини ХХ ст. І громадяни рф слухняно підкоряються наказу безумця. «А ви бачили бази НАТО в Україні?» – запитує одна із жінок у свого чоловікавійськового. «Та ні…»
Тих, хто спілкується по телефону з рідними, можна поділити на кілька категорій. Скептики – це ті, хто скаржиться, що їх б’ють. Кровожерні створіння – це ті, хто спокійно вихваляються, як вони вбивали цивільних людей, розповідають про численні трупи у лісі. Заздрісники-мародери – це ті, які розповідають, що тут, в Україні, люди краще живуть за росіян, і що вони грабували в будинках усе, що траплялося, – від парфумів до електроніки. «Я тобі парфюмерію прихопив», – вихваляється один із невидимих персонажів; награбовані речі вони відсилали з поштових відділень Білорусі. А найжахливіша категорія – це ті, які застосовують до полонених нелюдські за своєю жорстокістю тортури – про це варварське дикунство не без вихваляння розповідає матері син-садист. До речі, Оксана Карпович сказала кореспонденту «Голосу Америки», що вона не мала на меті ідентифікувати спікерів (їх у фільмі було 76). «Газета “Нью-Йорк таймс” та інші медіа виконали дослідницьку роботу й ідентифікували кількох співбесідників, у тому числі російського військовослужбовця, котрий описав тортури, яким піддавали українських полонених. Я рада, що мої колеги виконали цю важливу роботу»[1].
На цьому тлі меркне жорстокість гітлерівських карателів, про яких громадяни срср немало дізнавалися з радянських фільмів. І тільки один кінематографіст – Олександр Довженко – у своїх «Щоденниках» і повісті «Україна в огні» написав про вгодованих енкаведистів, які знущаються над своїм народом. Їх була маса – і це їхні нащадки нині плюндрують Україну. Голоси нинішніх садистів, які діляться своїми «успіхами» і радощами, хто від грабунків, хто від тортур, – вінець того, чим може похвалитися сучасна росія перед світом. Не менш виразними є співбесідниці: апофеозом їхньої реакції на злочини чоловіків і синів є фраза: «Швидше вбивай всіх українців і приїзди додому».
Режисерка на цей звукоряд накладає кадри численних поруйнованих, споганених українських осель, що їх залишили після себе окупанти.
Світова прем’єра фільму відбулася 17 лютого 2024 року на Берлінале в рамках програми «Форум» (фільм здобув приз Екуменічного журі та «Приз Amnesty International»). «”Intercepted” – це важке видовище, від якого волосся стає дибки, яке доносить до глядача жах війни без жодної плями крові. Виконаний з технічною точністю та ретельно підібраними зображеннями, які супроводжують уривки телефонних розмов, він створює напругу, яка не спадає до останньої сцени фільму. Також завдяки монтажу Шарлотти Туррес фільм набуває форми жахливої саги про привидів. Це один із найважливіших документів російського імперіалістичного розпалювання війни», – пише в рецензії на фільм видання Ubiquarian[2].
Фільм «Мирні люди» не має авторських коментарів –
висновки має зробити глядач.
[1] Фильм
с перехватами телефонных разговоров российских военных и их семей показали в
Нью-Йорке. Інтерв’ю кореспондента
рос. служби «Голосу Америки» Олега Сулькіна з Оксаною Карпович.
https://www.golosameriki.com/a/intercepted-interview- with-oksana-karpovich/7578956.html. Дата доступу
20.09.2024.
[2] Цит. за:
https://life.nv.ua/ukr/art/mirni-lyudi-u-berlini- pokazali-film-yakiy-skladayetsya-iz-zapisiv-rozmov-rosiyskih-viyskovih50394779.html.
Дата доступу: 12.09.2024.