Не приносячи в жертву життя – своє або близьких, – відвоювати гідне існування на землі, де організована меншість віками панує над індивідуалізованою більшістю, проблематично. Про це розповідає печальний вестерн Віґґо Мортенсена[1] – режисера, який навесні спеціально приїжджав в Україну на прем’єру свого фільму, аби у складні часи засвідчити свою солідарність з нашою країною. Друга режисерська робота Мортенсена[2] – незвичний жанровий продукт, який порушує проблему реваншу варварства над цивілізацією: стрічка торкається екзистенційних проблем людського існування в суспільствах радикально корумпованих, де закон – лише жест.
Дія фільму відбувається в 1860-х роках в Америці під час Громадянської війни. Загальний смисл вестерну вкладаєтся в кілька рядків і підтверджує, що серед авантюристів різних мастей, які, схоже, розшукували не землю обітовану, а її протилежність, нема й надалі не буде місця сентиментам. Від зараження сифілісом після сексуального насильства помирає канадська француженка Вів’єн (Вікі Крiпс) – дружина данського переселенця Хольгера Ольсена (Віґґо Мортенсен). Місцевий негідник із садистськими схильностями – син найбільшого землевласника і хазяїна міста (Соллі МакЛауд) – вбиває в салуні шістьох людей при свідках і спокійно покидає місце злочину. Мер (Дені Х’юстон) і хазяїн міста (Гаррет Дiллахант) сповіщують шерифа Ольсена про місцевого дурника, призначеного на роль вбивці, й того привселюдно вішають. Однак жорстока процедура наглої смерті не викликає протесту ні в містян, ні у шерифа. Останній просто здає значок і разом з прийомним сином (плодом насильства) покидає місто, аби почати нове життя.
Мортенсен додає жанру нетипової оповідальності, яка вибухає флешбеками, перемішаними в часі й просторі. Така форма інтригує й створює відстрочене одкровення. Тож між означеними подіями – ретроспекція романтичного знайомства Ольсена і Вів’єн, яка розірвала неприємні взаємини з багачем, і доволі жорстке життя подружжя без ілюзій на безплідному клаптику землі. Рішення Ольсена піти на війну проти рабства на боці Півночі застає Вів’єн зненацька, бо вона залишається сама проти цілого світу покидьків. Нещодавній данський переселенець готовий захищати високі суспільні ідеали зі зброєю в руках, однак не здатен захистити від економічного рабства дружину, змушену влаштуватись на роботу в місцевий салун.
Історія, яка починалася з гармонійних стосунків та існування в рівновазі немолодого досвідченого воїна (Ольсен брав участь у Трирічній війні між Пруссією і Данією) й квіткарки, вихованої в суворих англо-французьких прикордонних умовах, одразу переносить акцент у бік жінки. На відміну від чоловіків, Вів’єн бачить своє життя лише як виживання в жорстокому світі, але її філософія захисту терпить фіаско. Травмована життям жінка далека від ідей феміністок і суфражисток свого часу, але вона нетипова жертва. Та все ж дике суспільство, персоналізоване в людині на ім’я Вестон – Захід – живиться такими, як вона, й виявляється більш підлим і пристосованим до життя – хоча й його – несамовитого «покидька без причини» та, здавалось, зачарованого, – не омине кара.
Отож, режисер по-особливому бачить оспіване у вестернах життя у Новому Світі – з точки зору європейських цінностей, що свідчить про його нерозривний зв’язок з міфологією Старого Світу та ціннісними орієнтаціями предків. Безплідне місто – збірний портрет того світу – неможливо цивілізувати, окультуривши та засадивши квітами шматок пекельної землі, як це намагається зробити Вів’єн. Агресії, розлитої в повітрі, потрібно чинити відчайдушний, часто жертовний, спротив, або приймати її. Інакше світ – наш світ – все більше буде заселятися «мерцями», яким боляче не менше, ніж людям.
У своїх снах Вів’єн бачить свою землячку Жанну д’Aрк, яка боролася з британською агресією й історичним менталітетом французів, намагаючись прищепити країні потяг до гідного життя. Однак спротив Вів’єн, зламаної економічно, соціально та фізично, обмежений власним подвір’ям, лише заохочує негідників. У розподілі суспільних ролей у фільмі вона продовжує залишатись об’єктом. На моє запитання на пресконференції в Чернівцях після прем’єри фільму, чи хотів би Віґґо зняти, наприклад, сюжет про долю Лукреції (відображений в однойменній поемі Шекспіра), самовбивство якої на знак протесту проти наруги над нею сина царя змінило хід історії (народ збунтувався, скинув ненависного очільника й після того Рим став Республікою), – режисер відповів, що в своїй картині він відобразив історію звичайної, зовсім не героїчної жінки, «схожої на тисячі українських жінок, котрі як можуть виживають, поки їхні чоловіки борються за свою землю».
Люксембурзька акторка Вікі Кріпс[3] створила у фільмі портрет героїні – впертої й розумної – такої, за словами режисера, якою він пам’ятає свою матір, і саме їй він присвятив свій фільм. Зосередженість на жіночому персонажеві, на здатності жінки витримувати тиск беззаконня – нетрадиційна тема для вестерна. Натомість Мортенсен використовує традиційну для жанру візуальну привабливість американського пейзажу. Але цей пейзаж стримано-елегійний (оператор Марсель Зіскінд) і служить метафорою домінуючого настрою персонажів. Мортенсен і його герой Ольсен навіть не збирається воювати з цим неприборканим «новим світом», він чесно визнає поразки та обмежені можливості героїв: лише завдяки випадку, а не власній волі вони здатні навести лад на «підлеглій території». Але… «Ми на краю землі?» – запитає в фінальному кадрі з видом на океан малюк. «Цієї землі – так», – відповість Хольгер.
[1] Віґґо
Пітер Мортенсенмолодший (1958 р. н.) – дансько-американський актор, письменник, художник, композитор, фотограф.
Трикратний номінант на премії «Оскар» і BAFTA, чотирикратний номінант на премію
«Золотой глобус». Лауреат премій Гільдії кіноакторів США, британського
незалежного кіно, Національної ради критиків США, «Супутник». Відомий за ролі в
фільмах Девіда Кроненберга («Виправдана жорстокість», «Порок на експорт»,
«Небезпечний метод»), Пітера Фарреллі («Зелена
книга»), Пітера Джексона (трилогія «Володар кілець»).
[2] Дебют Віґґо Мортенсена в
режисурі – сімейна драма «Падіння» (2020).
[3] Вікі Кріпс (1983 р. н.) – люксембурзька актриса, що стала відомою
після ролей у фільмах «Химерна нитка» Пола Тома Андерсона (2017) та «Корсаж»
Марі Кройцер (2022). Після прем’єри фільму Віґґо Мортенсена на кінофестивалі в
Торонто (вересень 2023) була нагороджена Премією TIFF Tribute Performer Award в
категорії «Акторська майстерність» з формулюванням: «Її відданість своєму
ремеслу й здатність втілювати різноманітні ролі з глибокою достовірністю
роблять її справжнім світилом в сфері кіно».