Сучасний Крим у короткому метрі
Виразним явищем сучасного українського кінематографа є кримськотатарське кіно. Лишаючи за дужками відзнятий українцем Олександром Муратовим «Татарський триптих» (2004), згадаємо найперше «Хайтарму» (2013) і «Чужу молитву» (2017) Ахтема Сеітаблаєва, репрезентацію минулого киримли та їхньої травми – радянської депортації 1944 року. Та мистецького осмислення потребувало й сьогодення Криму, тим більше, що для півострова знову настали скрутні часи: російська окупація. І таку репрезентацію успішно – навіть блискуче – здійснив молодий режисер Наріман Алієв, засвідчивши появу нового сильного голосу в українському кіно.
Алієв – кримський татарин, чиї батьки повернулися
на Батьківщину з Узбекистану. Народжений уже в Криму, хлопець все одно надто
добре відчував, що означає бути представником національної меншини: «Моє
дитинство виглядало так: ти живеш у країні під назвою Україна, в
російськомовному середовищі, при цьому ти кримський татарин і розумієш, що в
тебе інша релігія, інші традиції, мова, культура, ніж у більшості. Вас
меншість. Коли ти йдеш до школи, у тебе не буде повноцінного навчання
кримськотатарською мовою. Вас сегрегують [...] і дають можливість вивчати вашу
мову факультативно [...] І ви в кабінеті площею три на три вивчаєте мову, якою
ніхто, крім вузького кола, не спілкується, вивчаєте якусь історію та міфологію,
яка більше ніде не присутня. Усі це переживали по-різному, але справді непросто
пояснити семирічній дитині, що це твоє, що це варто вивчати, до цього
долучатися… Звісно, внаслідок усього цього ти ростеш із відчуттям, що ти інший»[1].
Тим важливішим став творчий вибір кінематографіста: відображати в своєму кіно саме кримськотатарський світ, побут і культуру сучасних киримли. Світ кримських татар показаний зсередини, лаконічно, зате з тим глибоким відчуттям і розумінням, що допомагає глядачу увійти у цей екранний світ. Такі вже відзняті в 2013–2016 році його короткометражні стрічки «Повернутись зі світанком» (2013), «Тебе кохаю» (2014) та «Без тебе» (2015), об’єднані в трилогію «Кримські історії».
«Повернутись зі світанком» (2013) розповідає про
батька й сина. Син їде з дому, не бачачи перспектив у рідному селі, а
згорьований батько розуміє, що мусить відпустити його. Певною мірою Алієв
надихався тут власним досвідом, адже сам приїхав до Києва із кримського села.
На додачу, у фільмі зіграли його родичі Наріман і Ільяс Бєлялови. Режисеру
загалом подобається працювати з типажами. Постановник шукав людей «з
недоліками, котрі приймають себе такими, якими вони є, котрі не думають, як
вони виглядають у кадрі», – і знайшов їх серед своїх близьких. До того ж, останні проявили максимальну
віддачу на зйомках[2]. По суті, сім’я виступала спонсором режисерапочатківця: для
роботи в Києві у нього не було ресурсів, а в Криму рідні допомогли з
забезпеченням і організацією знімального процесу. Принцип «сім’я – центр сили»,
на якому виростав Наріман Алієв, для кримських татар має особливе значення: він
допоміг їм пережити депортацію і заново облаштуватися в Криму після повернення.
Зворотною стороною цієї культури є традиціоналізм і патріархальність, з їхніми
сильними й слабкими сторонами, про які режисер говоритиме в наступних своїх
проєктах: «Я намагаюся підняти дискусію, навіть всередині себе, і
проаналізувати проблемні теми – консерватизм, патріархальність і схожі до них.
Я не намагаюся сказати, що хтось правий, а хтось ні. Завжди необхідна дискусія
і вміння слухати одне одного. Бо проблеми починаються, коли ми перестаємо
слухати і чути»[3].
Проблему консерватизму режисер розгляне в другому своєму фільмі, на матеріалі найбільш промовистому – історії кохання. У «Тебе кохаю» (2014) класичний сюжет розлучених волею батьків закоханих подано відповідно до культурної специфіки киримли. Пара закоханих – кримський татарин і українка – не можуть бути разом, бо батько хлопця не дозволяє сину одружитися з нетатаркою, а батько дівчини забороняє дочці безперспективні стосунки. Дівчину відправляють до родичів за кордон, юнак лишається сам... Збоку позиція старого татарина виглядає архаїзмом, неприпустимим у сучасному суспільстві. Проте насправді проблема куди глибша. «Поки нація бореться за виживання, це буде присутнє. Будь-які міжнаціональні шлюби розцінюються як розмивання нації. Населення в нас дуже маленьке, воно дуже активно асимілюється. Тому що немає системної підтримки кримськотатарської мови, культури та розвитку. Тому багато хто з кримських татар недоброзичливо ставиться до міжнаціональних шлюбів». – пояснює Алієв[4]. Щоправда, без розуміння контексту фільмову історію важко зрозуміти уповні.
Найсильнішою стала третя робота, що стилістично і настроєво багато в чому торувала дорогу майбутньому тріумфу режисера «Додому». «Sensiz / Без тебе» (2015) є й найбільш особистісною: кінокартина присвячена старшому брату Алієва Ерфану Селімову, котрий загинув в автокатастрофі у 2010 році. Загибель брата, з яким він зростав і був дуже близьким, була першою в житті молодого кінематографіста втратою рідної людини. В 2014 році, після втрати і Криму, дому, режисер відчув потребу відрефлексувати це на плівці: «... У мене з’явилося чітке відчуття, що або я зараз щось зроблю у Криму, або я цього не зроблю вже ніколи. До цього моменту у мене вже було бажання згадати про брата. Я вирушив влітку до Криму, просто з камерою, без сценарію, без нічого. Ми з моїм двоюрідним братом, який грав у фільмі роль старшого брата, довго їздили, шукали місця. І буквально за два дні до зйомок у мене народився сюжет»[5]. За сюжетом, герой (вочевидь, студент на материковій Україні) приїжджає до Криму відвідати родину і з братом їде машиною на день народження до третього, старшого. Дорогою машина пробиває колесо, і юнаки ідуть далі пішки. Ідуть довго, до самого вечора; доходять до місця аварії, роблять намаз і запускають феєрверк. Глядач розуміє: брат загинув, день народження – це водночас і поминки. Завершується стрічка посвятою «нашому брату». Грають у цьому своєрідному роуд-муві кузени Алімова Февзі і Ремзі Білялови; останній згодом зіграє у «Додому» головну роль, що перегукуватиметься з образом із «Без тебе». Стрічка ознаменувала і новий етап у творчому житті режисера, потрапивши в конкурс фестивалю класу «А»: на Берлінале 2016 року вона змагалася за «Кришталевого ведмедя».
Далі молодий режисер знову планував трилогію, до якої повинен був входити і короткий метр «На кордоні» про двох братів із Закарпаття, що заробляють на життя збиранням капусти і мріють переїхати до Чехії. Другий фільм мав розповідати про батька й сина, які везуть до Криму тіло брата, щоб поховати в рідній землі; третій – про молодика, котрий після анексії Криму приїхав до Києва, але не зміг влаштуватися там і подався до Москви. Центральною ідеєю трилогії був кордон: Україна між трьома сторонами, трьома кордонами[6]. Але втілений зрештою був один сюжет – у повному метрі.
«Додому»: фільм-повернення
«Додому» («Evge») став повнометражним дебютом Алієва і правдивою кінематографічною подією: світова прем’єра відбулася в Каннах, фільм став національним претендентом від України на «Оскар», здобув перемоги на вітчизняних і закордонних фестивалях... Та головне – виявився потрібним за своєю тематикою, за своєю тональністю, за тим, які больові точки в суспільстві зміг зачепити.
За словами режисера, повнометражний дебют повинен
був продовжити тему кримських татар і їх родинних відносин, почату в його
короткометражних стрічках. Але тут історія мала розгортатися саме на
материковій Україні. Ідею підказав колега і друг Алієва Навроз Хікмет: сім’я
вирушає в дальні краї, аби забрати тіло близького родича для поховання в рідній
землі: «Ця ідея дозволила вирішити багато моїх питань, які я не міг вирішити до
цього: зробити кримськотатарську історію на материковій частині України і проговорити
багато болючих тем, як для кримськотатарського народу, так і для України в
цілому»[7].
Зрештою, фільм, говорячи про сучасність, охоплює тему драматичної історичної долі кримських татар в цілому: пролунала тут і тема депортації, та головне, була чітко проартикульована трагедія народу, знову позбавленого рідної землі. Важливе місце в історії займають і непрості, та важливі питання взаємин «титульної нації» та «національної меншини», а точніше, чисельно меншого етносу, що ризикує розчинитися в загальному культурному просторі. Збереження свої ідентичності – ключова проблема стрічки.
«Додому» став одним з центральних українських фільмів 2019 року. Світова прем’єра його відбулася в травні того самого року в Каннах, у рамках конкурсної програми «Особливий погляд». Українська – у липні на 10-му Одеському МКФ, у Міжнародній конкурсній програмі; стрічка здобула гран-прі (спільно з «А потім ми танцювали» Левана Акіна). Наступного року фільм тріумфував на врученні премії кінокритиків «Кіноколо», де виборов три ключові нагороди: в номінаціях «найкращий повнометражний ігровий фільм», «найкращий режисер», «найкращий актор». Здобула визнання стрічка і за кордоном: найкращий фільм МКФ у Бухаресті (BIFF) і Стамбулі, включення до довгих списків «Оскара», «Золотого глобуса», Європейської кіноакадемії. Права на показ кінокартини купили Франція, Велика Британія, країни Бенілюксу, Китай і Туреччина. Та головне – нашумілий фільм викликав зацікавлення і у вітчизняного глядача. Касові збори склали 1 700 000 грн[8] – результат непоганий, якщо врахувати, що йдеться про серйозну драму з непростою, навіть дещо дратівливою проблематикою, до того ж молодого і маловідомого режисера.
Незадовго до російського вторгнення Алієв став
працювати над стрічкою на тему депортації кримських татар. Ця національна
травма позначилася не на одному поколінні киримли: «Депортація – це був
лейтмотив того, на чому ми зростали», – зауважує режисер; тема повернення, мрії
старшого покоління про нього та ціна, якою воно дісталося, повсякчас звучала в
сімейних розмовах[9].
Майбутній фільм одержав назву «Ortalan», що було
прямим покликанням на родинну історію: «Орталан – назва селища, звідки в 1944
році була депортована моя бабуся Гульсум; воно має для мене особисте значення.
Немає жодної кримськотатарської сім’ї, яку не зачепило б це лихо. Моя задача –
через історію одного хлопчика розповісти історію трагедії цілого народу, який в
один день зник зі своєї батьківщини»[10]. Герой історії – юний Ісмаїл, котрий у травні 1944 року повертається до
рідного села з гір – і бачить його спорожнілим; юнак вирушає на пошуки рідних.
Авторові йшлося не стільки про відтворення історії депортації, скільки про
передачу емоційного стану людей, які її пережили[11].
Над виробництвом мав працювати кінопродакшен
ForeFilms (продюсери Володимир Яценко й Анна Соболевська). Проєкт став одним із
переможців 17-го конкурсного відбору Держкіно (2021 р.), отримав грант від
Українського культурного фонду на написання сценарію. У листопаді 2021 року на
міжнародному кінофестивалі в німецькому Котбусі, в рамках кіноринку Connecting
Cottbus, «Ortalan» здобув нагороду на пітчингу cocoPITCH. Якразтаки у лютому
2022 року відбувся онлайн престижний Берлінський копродукційний кіноринок (Berlinale
CoProduction Market), на який кінопроєкт був відібраний в числі 19-ти із 295
заявлених претендентів. На травень-серпень 2022 року були заплановані зйомки, а
вже наступного року сподівалися на прем’єру... На жаль, повномасштабне
вторгнення поставило проєкт на паузу. Та режисер сподівається повернутися до
нього, щойно буде можливість[12].
Варто зазначити, що кримськотатарською тематикою
коло творчих задумів режисера не обмежувалось. «Я не вважаю себе пророком
кримського кіно», – підкреслює він і додає, що хотів би спробувати сили в
іншому жанрі[13].
До того ж, він пережив свою кризу ідентичності. Роки життя поза Кримом, неясні
перспективи щодо можливості повернутися чи бодай відвідати півострів далися
взнаки: «Мушу сказати, що зараз моя ідентичність викривлена. Хоча моє життя в
Києві виглядає лише як переїзд, міграція всередині країни, я відчуваю, що вже
не можу говорити про Крим компетентно. Я вже не є частиною кримськотатарського
суспільства, і міфологія, яку я будую, – це міфологія в екзилі»[14].
Наостанок варто згадати про задум, якому судилося
залишитися в планах, – фільм «Тріумф», що мав стати рефлексією на особистий
досвід Алієва. В одному з інтерв’ю 2020 року він розповідав: «2019 рік за всіма
критеріями мав бути найщасливішим роком у моєму житті: я презентував дебютний
фільм на Каннському кінофестивалі, виграв найвищі національні нагороди,
“Додому” вийшов у великий прокат. Ніби реалізувався у професії. Але насправді
2019 рік був одним із найскладніших у моєму житті – це чать вони геть відмінну від «Додому» річ. Було розпочато підготовку
до роботи – написання сценарію спільно з драматургом і сценаристом Максимом
Курочкіним; наступного року постановник сподівався податися на пітчинг до
Держкіно[15].
Та зрештою відмовився від нього і взявся за «Орталан»: «... Я спочатку
перепробував інші теми, в мене нічого не вийшло. Потім я подумав: нащо я
обманюю себе та людей?»[16].
Наразі Наріман Алієв як кінорежисер перебуває у
творчій паузі, та хотілося б, що він повернувся в кінематограф і «Орталан» таки
був знятий. Зрештою, кримськотатарське кіно – також важлива частина
українського кіно, української культури. Зараз же, коли доля Криму та його
багатої культурної спадщини досі загрожена, сильні творчі голоси киримли як
ніколи потрібні.
[1] Наріман
Алієв: «Мені не страшно почати життя з нуля». Режисер – про можливості
кінематографу й українську ідентичність. Розмовляли Анастасія Левкова, Данило
Павлов. 27.05.2022. https://theukrainians.org/nariman-aliiev/
[2] Режиссер Нариман Алиев: О нас за границей знают не больше, чем
мы о Венесуэле или Сирии. Розмовляли Тамара Кудрявченко, Ольга Папаш.
9.11.2016. https://life.pravda.com.ua/culture/582307b9f1111/
[3] Режисер Наріман Алієв
про дебютний фільм “Додому”, “Оскар” і сімейні цінності. Розмовляла Дарія
Слободяник. 03.05.2020. https://vogue.ua/article/culture/kino/rezhisser-nariman-aliev-o-filme-dodomu-seme-i-konservatizme-krymskih-tatar-38636.html
[4] Наріман Алієв про фільм
«Додому»: «Це дуже просте кіно про побутові речі, але ми намагались зробити їх
відвертими, перш за все, для самих себе». Розмовляла Анастасія Бакуліна.
02.11.2019. https://svidomi.in.ua/page/nariman-aliiev-pro-film-dodomu-tse-duzhe-proste-kino-pro-pobutovi-rechi-ale-my-namahalys-zrobyty-ikh-vidvertymy-persh-za-vse-dlia-samykh-sebe
[5] Режисер із Криму на
“Берлінале”: Мій дім став чужим. Розмовляла Катерина Крижановська.19.02.2016.
https://www.dw.com/uk/%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%80-%D1%96%D0%B7-%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%83-%D0%BD%D0%B0-%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BB%D1%96-%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B5-%D0%BC%D1%96%D0%B9-%D0%B4%D1%96%D0%BC-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2-%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96-%D1%87%D1%83%D0%B6%D0%B8%D0%BC/a-19055841
[6] Режиссер Нариман Алиев: О нас за границей знают не больше, чем мы о Венесуэле или
Сирии...
[7] Наріман Алієв про фільм
«Додому»: «Це дуже просте кіно про побутові речі...
[8] https://usfa.gov.ua/movie-catalog/dodomu-i8673
[9] Наріман Алієв: «Мені не
страшно почати життя з нуля»...
[10] Проєкт фільму Нарімана Алієва «Орталан» отримав нагороду на
пітчингу в Котбусі. 6.11.2021. https://detector.media/production/article/193571/2021-11-06-proiekt-filmu-narimana-aliieva-ortalan-otrymav-nagorodu-na-pitchyngu-v-kotbusi/
[11] «Це посвята всьому народу». Наріман Алієв про свій новий фільм
«Орталан» та про те, як відтворити Крим не в Криму. 11.10.2021.
https://life.nv.ua/ukr/art/nariman-aliyev-pro-sviy-noviy-film-ortalan-interv-yu-50188778.html
[12] Для мене
питання України стоїть найвище. За ним – деокупація Криму – режисер Наріман
Алієв. 22.03.2023. https://1zahid.com/news/dlya-mene-pytannya-ukrayiny-stoyit-najvyshhe-za-nym-deokupatsiya-krymu-rezhyser-nariman-aliyev/
[13] Наріман Алієв: «Можна отримати всі нагороди
світу, але це не дуже круто, якщо твій фільм подивилися 40 людей». Розмовляв
Алекс Малишенко. https://vertigo.com.ua/nariman-aliev-interview/
[14] Наріман Алієв: «Мені не
страшно почати життя з нуля». Режисер – про можливості кінематографу…
[15] Наріман Алієв – про 2й сезон подкасту Minсultpryvit, фільм
«Тріумф» і нову щирість. Розмовляв Ярослав Друзюк. 19.10.2020.
https://www.village.com.ua/village/culture/culture-interview/303145-nariman-aliev-pro-2-y-sezon-podkastu-minsultpryvit-film-triumf-i-novu-schirist
[16] «Це посвята всьому народу».
Наріман Алієв про свій новий фільм “Орталан”...