Студентка Лариси Брюховецької після прочитання сценарію «Острів сліз» написала: «Я ще довго залишалась у занепокоєнні». Я теж вже кілька місяців залишаюсь у занепокоєнні: читаю і перечитую її книгу про Івана Миколайчука. Що змусило пані Ларису саме в цей час збирати нові і нові матеріали, факти, події, нові деталі, які вона «зшиває» в єдину картину? І раптом зрозуміла! Коли земля здригається від вибухів, падають будинки, гинуть малі й дорослі, ми збираємо «тривожну» валізку. Cеред різного-потрібного я хапаю старі фото і спогади про моїх предків, щоб зберегти Пам’ять про мою сім’ю, Пам’ять для моїх онуків. Пам’ять – це те, що змушує нас жити далі...
Книга про Івана – це збереження історичної Пам’яті про дуже важливий для українського кіно і мистецтва загалом час, це – сторінка історії України. Бо про Україну тоді заговорили у світі. Тому через призму нинішньої війни ця Історія набуває якогось іншого, трагічного змісту... Історія виживання, відстоювання своєї власної країни, своєї душі і моралі. Це була його особиста війна серед тоталітарного безумства.
Я не була знайома з Іваном Миколайчуком. Зовсім юною дівчинкою з’являлася у коридорах кіностудії ім. Довженка. Вже були невеличкі ролі в роботах Р. Балаяна, Б. Савченка, Б. Івченка, були кінопроби в картині «Звірте свої годинники», проби у «Незабутньому» Юлії Солнцевої. Зустрічаючись з Іваном, тільки віталася – він уже був відомим на весь Радянський Союз. Цілий список видатних ролей (більшість фільмів бачила), де своєю акторською місією він визначив створення духовного багатства людини, українця. А з іншого боку, знаходжу у книзі відгук на фільм «Білий птах з чорною ознакою» відомого радянського режисера, лауреата Сталінських премій, уродженця Одеси Марка Донського: «Це не екзотика і етнографія, а народна стихія!»
Цьому не можна навчити в інституті... Так, є
якась базова освіта для акторів і режисерів... Але тут молода людина приносить
на екран цілий Світ – свій край, де народився, землю, рідних, батьків, пісню,
свої кольори... Кожна нація має свого Піросмані, якого не треба було нічому
вчити. Україна має свого Івана: він дихає, дивиться, молиться, а я бачу свою
Батьківщину.
Авторка відкриває досі незнану тему – тему християнства в його творчості. Його Молитва, його Хрест, його Свіча, його Віра – це продовження Віри його батьків, якій він не зрадив, навіть у ролях на радянську тематику. Дуже цікава історія про офіцера Червоної армії, який зупинився в їхній хаті і був незадоволений кількістю ікон на стінах, на що батько попросив його дістати гроші і подивитися, який рік на купюрі – рік від Різдва Христового. Офіцер не знайшов, що на це сказати.
Авторка знайомить нас із протоколами обговорень худрадою робіт Миколайчука – сценаріїв, відзнятого матеріалу (з архівів кіностудії ім. О. Довженка). Вона називає це «ритуальними іграми» обговорень, на які він у 1980-х уже перестав ходити. «Адже влада вела постійну неоголошену (а я думаю – оголошену) боротьбу із національною пам’яттю». Так пересихало «джерело» нового поетичного кіно... Фільм «Білий птах» звинуватили у просуванні біблійних мотивів, а «Вавилон ХХ» – у тому, що багато уваги надається Біблії.
Ось цитати з деяких відгуків: «Головна тема фільму – класова боротьба. При переробці сценарію страждань стало більше, ніж було тоді, то чи варто за це боротися? Ідея неправильна... доопрацювати. (Лист редакторів Держкіно до директора кіностудії Василя Цвіркунова). І там само: «Нагромадження сцен убивств, божевілля, каліцтва – це просто несмак, який тягне за собою ідейний перекос. Потрібна радість, звільнення, перемога!!!»
Я пам’ятаю, як закривали виставу Миколи Мерзлікіна «Спитай коли-небудь у трав» за Ярославом Стельмахом, де збираються молодогвардійці на «тому світі» і з’ясовують «природу» зради. Це могла бути перша в історії України вистава «абсурду», який вже буяв у Європі. Але вона викликала страшенне обурення, її закрили, а ми, актори, відчували себе злочинцями, яких треба було негайно пов’язати. «Любов, джаз та Чорта» не приймали, тому що героїня бігала по сцені у вельветових штанях.
Як молода людина, яка силою свого Духу, свого Таланту піднімала такі глибинні теми у творчості, могла витримати все це? Миколайчук і не витримав... Авторка пише, що друзі-однодумці наприкінці почали відходити... Так, вони «попливли» за своїми компромісами... Він – ні! Відомий кінознавець, редактор кіностудії ім. О. Довженка Віталій Юрченко називає фільм «Білий птах з чорною ознакою» «одиноким крейсером, який з усіх боків був оточений торпедними катерами».
Залишився незламним. Пішов з життя дуже рано... Але, дорога Ларисо Іванівно, що ви зробили?.. Ви запросили на сторінки книги своїх студентів із Києво-Могилянки і після переглядів його фільмів, прочитання його сценаріїв поставили їм запитання, серед яких: «Іван Палійчук – забутий предок чи сучасна людина?» Їхні відповіді – надзвичайні, глибокі, іноді не віриться, що це мислять зовсім молоді люди... Ви «підтягуєте» своїх дітей до свого досвіду й розуміння, до своєї душевної прив’язки «до цього предка». Це такий собі маленький інтелектуальнопедагогічний подвиг (додала трохи свого до британця Ентоні Смітта). Заздрю дітям, які навчаються і спілкуються з Вами. Хотіла б бути серед них. І коли дитина після перегляду пише: «Життя – сутність краси – геніальний Божий задум», я розумію, що предок не зник, не зламався. Він на своєму Острові Країни сліз, він уже назавжди з ними.
Валерія Чайковська