Пропагандистське кіно... Зазвичай над ним іронізують, його сприймають як такий собі лімінальний жанр, чи не найповніше втілення маніпуляційної сили кіномистецтва. А втім, недарма це жанр передусім війни – часу, коли суспільні, і зокрема мистецькі, сили мобілізуються для суспільного ж захисту. Тож і ставлення своє до пропагандистського кіно – принаймні тимчасово – відкладемо убік і подивимося на нього крізь призму поточної війни. Як на потрібну зброю, покликану нагадати, через що і за що йде війна і чому необхідно брати зброю до рук. Як пропагандистський планувався і фільм Любомира Левицького «Ми були рекрутами» про легендарну вже 3-тю окрему штурмову бригаду ЗСУ. Починалося все з рекрутингової кампанії бригади «Вривайся», що мала включати документальний фільм[1], а переросло у кінострічку, що навіть увійшла у список претендентів на висунення на «Оскара» від України.
Генезу кінострічки впізнати неважко: мотиваційні відеоролики, покликані залучити новобранців до війська. Позначилася вона й на стилістиці фільму, що поєднав у собі документальне й ігрове кіно. Самі автори означують його як мок’юментарі, себто імітацію документального фільму ігровими методами. Втім, з «Рекрутами» все простіше і водночас складніше: серцевина у фільму документальна, лишень запакована у мок’юментарійний формат – вигадану сюжетну лінію новобранця 3-ї штурмової Журналіста. Це колишній студент журфаку, що по дорозі до місця призначення бере інтерв’ю в нових товаришів по зброї. Люди ці – насправді бійці Третьої штурмової, і інтерв’ю їхні – це справжні розповіді про себе, перемежовані реальними ж документальними кадрами – приватними відео з фронту.
Обраний автором підхід результував у цілком передбачені переваги й недоліки. З одного боку, ігрова «обгортка» дозволила уникнути небезпеки традиційного кінопродукту з «балакаючих голів» і запропонувала чітку й зрозумілу драматургію. Вийшло щось близьке до роудмуві, з його спрямованістю вперед, до пункту призначення, до мети, причому в сенсі не тільки й стільки просторовому, скільки духовному. З іншого – балансування між ігровим і документальним кіно потребує чи не подвійного ж рівня достовірності, імерсивності – і тут уже «Рекрути» проявили себе не найкращим чином.
Структурною проблемою українського кіно є акторська гра, частково пов’язана з недоліками акторської школи в Україні, частково – з невмінням режисера «розіграти» актора, перетворити його на тонкий і чутливий інструмент авторського задуму. Так вийшло, що максимально спрощений, навіть примітивний сюжет практично не дав виконавцю ролі Журналіста Борису Савенку творчого простору, його характер схематичний і маловиразний, у ньому немає розвитку. Що ж до правдивих героїв розповіді – бійців, у яких Журналіст бере інтерв’ю, – вони самі опинилися в ролі акторів, і це також позначилося на невимушеності й безпосередності. Хоча акторські задачі їхні максимально прості, все ж не полишає враження, що на екрані постають не стільки Тоха, Хата чи Хельга, скільки Тоха в ролі Тохи, Хата в ролі Хати чи Хельга в ролі Хельги... Нюанс, може, незначний, але все ж він є. Інтерв’ю, взяті напряму, без «мок’юментарійного» обрамлення, зазвичай звучать живіше й безпосередніше.
Та в чому слід віддати належне авторам фільму й передусім промовцям – це в чесності. У фільмі, попри загалом героїзуючий тон і відповідну стилістику, не раз підкреслено: війна – це передусім важка робота, кров, бруд і піт. Тож, закликаючи охочих вступати до лав ЗСУ, фільм і попереджає: варто серйозно зважити свої сили. Причому йдеться про сили не тільки й не стільки фізичні, скільки духовні. Як розповідає Істок, найперше витримка зраджує саме тим, хто звик покладатися на тілесну міць і агресію, – любителям спортзалів і, за його виразом, «мамкиним бандитам». Натомість, згадує він, гідним штурмовиком стає слабосилий хлопчина, котрий прийшов до війська практично без фізичної підготовки. Яскравим прикладом є і Хельга – дівчина-хореографка, яка перекваліфікувалася у висококласну снайперку.
Але передусім, звісно, фільм – це прославляння мілітарної культури, втілюваної конкретною військовою частиною. Цьому підпорядкована й стилістика: Журналіст неодноразово висловлює захоплення воїнами загалом і Третьою штурмовою зокрема, кінематографічні засоби – рух кінокамери, сповільнена зйомка, ракурси знизу, «плакатна» композиція кадрів, музика – покликані сформувати таку собі епічну кінорозповідь, так би мовити, кінооду бійцям. Втім, своєю надмірністю ці засоби створюють і жартівливий ефект, по суті пародіюючи зображальні штампи бойовика. Любомир Левицький прийшов до документального кіно з ігрового, причому жанрового, і це теж позначається на його стилі: він явно звик мислити кінематографічними кодами, принаймні, саме так сприймаються «Рекрути».
Чи виконає фільм свою першочергову місію – рекрутування нових бійців на захист країни? Хто зна. Втім, глядацький запит на таке кіно є: за місяць прокату стрічка зібрала 5,2 млн грн, опинившись на другому місці серед документальних фільмів[2]. Тож мотиваційне кіно Україні досі потрібне. Як потрібні і рекрути.
[1] Курцановська Ганна.
Цей фільм не про страждання, а про героїзм і мотивацію. Свої сходили на
прем’єру “Ми були рекрутами”. 03.05.2024. https://svoi.city/articles/358017/cej-film-ne-pro-strazhdannya-a-pro-geroizm-i-motivaciyu-svoi-vidvidali-premeru-mi-buli-rekrutami
[2] Карманська Юлія. Стрічка «Ми були
рекрутами» зібрала 5,2 млн грн у прокаті. Це другий результат серед
документальних фільмів. 30.05.2024. https://forbes.ua/news/strichka-mi-buli-rekrutami-zibrala-52-mln-grn-u-prokati-tse-drugiy-rezultat-sered-dokumentalnikh-filmiv-30052024-21473