Інтерес до Культурного Відродження, знищеного Сталіним і його сатрапами, в Україні відчутно зріс після того, як російські загарбники/карателі показали українцям і світові своє садистське обличчя. Слід віддати належне історикам літератури та мистецтвознавцям, які останні три десятиліття досліджують те Культурне Відродження. До речі, досліджують двома шляхами: одні – занурюючись у творчість, інших більше цікавить приватно-побутове життя письменників. Долучилися й телевізійники, створивши чимало передач і документальних стрічок, які показали на різних телеканалах і які можна знайти в інтернеті. До трагічних сторінок українського відродження звернувся і кінематограф. Документальна стрічка «Будинок “Слово”» Тараса Томенка з успіхом ішла в прокаті. Довгий час не сходить з екранів ігровий фільм цього ж режисера «Будинок “Слово”: нескінчений роман».
Слова глядача після сеансу: «Треба прочитати про письменників 1920-х», – засвідчують, що Любов Якимчук і Тарас Томенко – автори сценарію – заінтригували, заохотили розширити пізнання цього феномену. Завдяки чому?
Приводом для сюжету, місцем дії й до певної міри центральним персонажем є будинок у Харкові, споруджений наприкінці 1920- х спеціально для української творчої інтелігенції, де митці могли комунікувати між собою і, як бачимо на початку, не тільки у професійних контактах, читаючи публічно свої твори, а й у спільних розвагах. Основні кошти фільму пішли на відтворення правдивої атмосфери. Як пояснив актор Геннадій Попенко, «художнім департаментом виконана величезна робота: реквізит, бутафорія, стільки предметів було знайдено та побудовано декорацій... Приміром, їдальня в будинку "Слово", квартири літераторів, кафе, все будувалося з нуля для того, щоб відтворити саме той інтер'єр і зробити з ним те, що потрібно за сюжетом. Сосюра, наприклад, стінку лупасив молотком, – це ж треба, щоб в цьому місці можна було бити, орендована квартира не підійде...»[1]
Персонажі й розкриваються під час вільного і неформального спілкування (як собі автори це уявили). Та фільм можна було б назвати «Будинок-пастка», адже він нею і став, бо кожне помешкання прослуховувалось, а «людина у штатському», тобто відповідний стукач, ці розмови слухав і доносив по інстанції. Нафантазований авторами стукач Акімов, що уособлював систему влади, став чи не головною постаттю, довкола якої розгортаються різні події фільму.
Але нас цікавить не так він, і не так будинок, хоч це слово і винесено в назву, а його мешканці. Вони ожили, втілені нашими акторами. Інше питання – чи прийняли ми їх? Чи ототожнили з тими, що були в нашій уяві? Це залежало насамперед від режисера, бо саме він обирає, а під час знімань налаштовує акторів. Безперечно, двогодинний фільм не міг охопити всіх, бо жило в будинку «Слово» більше сотні родин, тож довелося вибирати. Персонажами стрічки стали: Микола Хвильовий (В’ячеслав Довженко), Остап Вишня (Дмитро Вікулов), Майкл Йогансен (Андрій Ісаєнко), Михайль Семенко (Геннадій Попенко), Павло Тичина (Костянтин Темляк), Раїса Троянкер (Валерія Ходос), Іван Багряний (Євген Ламах), Аркадій Любченко (Роман Халаїмов), Володимир Сосюра (Андрій Май), Василь Седляр (Остап Дзядек), Лесь Курбас (Станіслав Сукненко), Григорій Епік (Роман Ясіновський). Половина з дванадцяти названих через брак екранного часу показані побіжно, а в окремих випадках виконавцям забракло харизми. Шкода, що не знайшлося місця для Миколи Куліша.
У центрі – Микола Хвильовий. Цей екранний образ літературознавиця Віра Агеєва не сприйняла через зовнішню несхожість і несхожість характеру, про що висловилася на ютубканалі в передачі, присвяченій цьому фільму. Не секрет, що науковці схильні до буквалізму, тож цілком правомірно протестують проти відхилення від правди. В таких випадках у кінематографістів є аргумент: фільм не документальний, а ігровий. В’ячеслав Довженко створив образ лідера-інтелектуала, щоправда, у фільмі він не полеміст і не фейлетоніст, яким знаємо за його текстами, натомість автори пропонують його віщі сни й видіння з передбаченням катастрофи. Драматизмом сповнені короткі сцени його стосунків з дружиною, яка співпрацювала з каральними органами. Кульмінацією трагедії стало його відрядження разом із Любченком у села, де люди вмирають голодною смертю. Погодьтесь, для актора передати стан прозріння – нелегке завдання, адже Хвильовий на початку пролетарської революції вірив у свободу, в Українське Відродження. Актор, попри несхожість з Хвильовим, передає його трагедію, його прозріння й безнадію, що й призвело до трагічного фіналу. У творенні образу актор спирався на спогади Аркадія Любченка, але також, як він пояснював, «вмикалася фантазія, і ще мені треба було зрозуміти, яку телеграмку я хочу кинути глядачеві. У випадку з Хвильовим для мене головною темою було самогубство. В мене виникло питання: “Що це було: слабкість чи вчинок?” І з огляду на події того часу я дійшов висновку, що це був вчинок – дуже сміливий і сильний»[2].
Актор Андрій Ісаєнко зовні схожий з Майком Йогансеном, та, на жаль, місця для жартів і містифікацій, якими уславився письменник, не знайшлося в багатолюдному фільмі. Особливим відкриттям стали ролі Геннадія Попенка, Валерії Ходос і Євгена Ламаха.
Одна з найяскравіших акторських робіт – у Геннадія Попенка, який перевтілився в темпераментного поета-футуриста Михайля Семенка. Два епізоди врізаються у пам'ять: читання ним власної «футуристичної» поезії та другий, коли, прийшовши до письменників, він попереджає їх, що Акімов – сексот. Актор дуже ретельно готувався до ролі, вивчав архіви, хоча дуже мало документів збереглося, а візуального майже нічого. Актор ознайомився із листами матері Семенка, яка приїжджала до сина, «жила разом з ним там, з родиною. І спостерігала за всім тим, що відбувалося в будинку, за всім творчим гармидером, і всі ці події описувала своєю дуже своєрідною мовою (вона була письменницею-народознавицею, писала оповідання з народного життя). В її мові, яку вона брала зі свого оточення, багато русизмів, суржику, проте це артефакт, фактично архівний документ, на якому можна було вже щось будувати». На запитання, чи є між ним і його персонажем якісь збіги, актор відповів: «Є певні збіги в наших світоглядах. Я додав своє відчуття бунтарства. Адже вірші передають тонкі стани душі й емоцію, яка є унікальною, її дуже важко посадити в клітку ритму і рими, ля-ля-ля. Бо, коли ти живе переживання намагаєшся втулити в розмірний ритм, ти наче обрізаєш собі крила, обрізаєш куточки й зрештою отримуєш уже абсолютно не те, про що ти хотів написати. Тому Семенко імпровізував з формою, дивився, наскільки вона буде впливати на зміст, його футуризм – це пошук того, як можна розповісти про своє почуття так, щоб воно було справжнім»[3].
Короткий, але дуже виразний, сповнений шаленства епізод у Євгена Ламаха, який перевтілився в Івана Багряного. Актор передав емоції письменника, який, повернувшись із подорожі українськими селами, грізно і з відчаєм звертається до колег і говорить, ні, кричить, що в селах люди мруть з голоду, відкриває колегам, які, можливо, не знали, можливо, вважали, що це перебільшення, очі. Ламах влучно передав цей стан нервового вибуху. Правда про голод і репресії була заборонена в тоталітарному суспільстві, тож мине кілька годин, і чекісти схоплять Івана Багряного на подвір’ї і заштовхають у авто. За цими короткими епізодами прочитується майбутнє письменника, котрий пройшов пекло більшовицьких концтаборів, зумів вижити й уже на свободі, за кордоном, описав це пекло у своїх творах. Спокійний, дещо відсторонений, привабливий зовні, але боягузливий Павло Тичина у виконанні Костянтина Темляка. Саме він став свідком сцени, коли Акімов намагається зґвалтувати сексапільну Троянкер. Замість втрутитися, вдарити негідника, він зіщулився біля дверей, зробивши вигляд, що цього неподобства не бачить. А коли настав час відкритого терору і в письменницькому ресторані фактично нікого не залишилося, він підходить до всемогутнього Акімова, головного видавця, і подає для друку вірш «Партія веде». Проте актор жодним чином не шаржує свого персонажа, усвідомлюючи його трагедію.
Можна погодитися із закидами до авторів фільму: 1) забагато місця виділено негідникам – сексоту Акімову (Дмитро Олійник) та його начальнику-енкаведисту (Юрій Одинокий); 2) два зґвалтування в одному фільмі – це надміру; 3) з-поміж мешканців Будинку забагато місця виділено поетесі Раї Троянкер, яку ефектно подає Валерія Ходос; виправданням є її роман з Сосюрою, але темпераментний автор вірша «Так ніхто не кохав» вийшов невиразний – в короткому епізоді вибуху ревнощів акторськи домінує над ним Юлія Чепурко в ролі його дружини Марії.
Закинули авторам фільму і невідповідність історичним фактам, мовляв, не приїздили до цього Будинку письменники Бертольд Брехт і Анрі Барбюс. Між іншим, останній бував наприкінці 1920-х у Харкові, переглядав у ВУФКУ «Арсенал» Довженка і «Бенефіс клоуна Жоржа» О. Соловйова з Миколою Надемським і залишив свої захоплені відгуки з приводу обох фільмів, зафіксовані в тодішній періодиці. Тож він міг відвідати й будинок «Слово».
Невиправдано перебільшеним дослідники літератури вважають образ Галі (Марина Кошкіна), офіціантки в ресторані письменницького будинку, яка стала жертвою Акімова, – натомість мали б фігурувати мешканки, значно цікавіші за неї. Авторам, очевидно, хотілося подивитися на письменників очима працівників кухні. Офіціантка не проста собі – володіє німецькою, перекладала Акімову слова Брехта (за фільмом: ішлося про п’єсу «Комунари», написану Хвильовим, який від неї відмовився, а енкаведист поставив на титулі ім’я Акімова). Анрі Барбюса з французької перекладав поліглот Майк Йогансен. Він добре знав і німецьку, але автори надали можливість перекладати Галі, якій дістався і гонорар – німецькі марки. Дівчина за валюту купила в торгсіні омріяні черевички, «як у Наталі Ужвій». Саме в цей момент, як чорт з табакерки, з’явився Акімов, купив дівчині шовкові панчохи і повів її до себе додому, і що було далі в його помешканні, неважко здогадатися навіть тим, хто фільму не бачив. Для постановників важливою була лінія побутовізму, розрахована на прихильність широкого глядача, якому образ Галини, ясна річ, імпонує, бо фільм знімали не для літературознавців.
У фільмі в образах енкаведистів розкрито механізм
нищення цвіту української нації. А той цвіт втілили талановиті українські
актори. Ця сповнена творчого злету доба, сподіваємось, привабить і наступні
покоління українських кінематографістів, адже в ігровий фільм просяться й
майстри українського кіно того періоду, бо не Довженком єдиним воно існувало у
свій перший золотий вік.
[1] Безсонова Ольга.
Геннадій Попенко: «Завдяки «Будинку “Слово”» я зустрівся з дружиною і доньками
на один день. https://tykyiv.com/people/gennadii-popenko-zavdiaki-budinku-slovo-ia-zustrivsia-z-druzhinoiu-ta-donkami-na-odin-den/ Дата
доступу: 10.09.2024.
[2] В’ячеслав Довженко: «Від жіночої уваги
я не кайфую». https://tykyiv.com/intervyu/viacheslav-dovzhenko-vid-zhinochoyi-uvagi-ia-ne-kaifuiu/ Дата
звернення 23.09.2024.
[3] Безсонова Ольга. Геннадій Попенко:
«Завдяки «Будинку “Слово”...