(до 100-річчя Марчелло
Мастрояннi)
Коли 1997-го у віці 72-х років після важкої хвороби відійшов у кращі світи великий Марчелло Мастроянні, фонтан Треві, найбільш відвідувану перлину Риму, вимкнули й задрапували чорним. Так італійці висловили жалобу за найвідомішим своїм актором зі світовим ім’ям, що геніально-легко втілив на екрані полярні тези – «солодкість життя» та тривожну молодість повоєнної Європи. Після відходу Мастроянні пляжі Остії поблизу Риму, де знімався культовий фінал «Солодкого життя» Федеріко Фелліні (1960), також осиротіли, й їх теж хотіли покрити жалобою, як, зрештою, й усе Тиренське море, щоб виразити цим відданість актору, який у 139 ролях у художніх ігрових фільмах відобразив фундаментальні людські мрії.
В молодості Мастроянні був постійно голодним і, як усі члени його сім'ї, перебивався з хліба на воду. Сина селянина-теслі помітив Лукіно Вісконті в самодіяльному театрі, й з легкої руки генія режисури той увійшов в італійське кіно в амплуа «простака». Однак справжня слава знайшла Мастроянні в 1963 році, після фільму «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні, де він зіграв чоловіка меланхолійного, іронічного, інфантильного, не надто щасливого, що не надто бажає щастя. Таким був типовий інтелектуал другої половини ХХ століття, який жив напоказ, відчуваючи себе паяцем і володарем життя водночас. Оновлена маска «latin lover» (букв. «латинський коханець»), яку вигадав Фелліні, щасливо лягла на психофізичні риси Мастроянні.
Певний час актор перевтілювався і в інших персонажів (знімався у багатьох режисерів, незважаючи на їхні ранги, в різних країнах і континентах), аж поки постановники перестали придумувати для нього нові й нові образи й стали використовувати саме той, яким Мастроянні був насправді: син бідняка, який реалізував свою неймовірну пристрасть до подорожей, якому завжди потрібно було кудись іти, їхати, часто не розуміючи, куди й навіщо. В одному інтерв'ю Мастроянні зізнався, що в молодості й зрілості шукав лише «винятковий життєвий досвід», який, звісно, можна було знайти в кінематографічних «подорожах».
Той же досвід Мастроянні шукав і в стосунках з жінками, маючи при цьому єдину на все життя дружину – дівчину із заможної сім'ї, акторку, яка в буквальному сенсі підгодовувала його обідами, коли він був ще невідомим і нікому не потрібним. Кожного разу, коли Флора Карабелла чула про роман чоловіка з черговою акторкою, вона влаштовувала «сцени по-італійськи» й била посуд. Але згодом прислухалась до Вісконті, котрий визначив специфіку артистизму Мастроянні, назвавши його «метеликом». Режисер зауважив, що, якщо дружина, ніби квітка, відпустить чоловіка, він завжди буде повертатися до неї. Так і сталося. Навіть «виробничий роман» з Катрін Денев не порушив італійську сім'ю Марчелло. Але в італо-французькому союзі з'явилася майбутня акторка К'яра Мастроянні, риси обличчя якої нагадують батька. Цю схожість використав французький режисер Крістоф Оноре, котрий представив в основному конкурсі цьогорічних Канн стрічку «Марчелло міо».
У фільмі К'яра сміливо відкидає власну ідентичність і, максимально трансформуючись, досліджує стосунки батьків і дітей в новітні часи. Неабиякої гостроти дослідженню надає обставина, що батьки ці – не просто зірки, а справжні ікони світового кіно. Тому сімейна історія «Марчелло міо», що на початку здається просто забавною, – не схожа на жодну іншу. Вона смішна й оригінальна, така ж зовні безсюжетна й внутрішньо сповідальна, як і знаковий для Марчелло Мастроянні фільм. Чорний костюм, капелюх, великі окуляри – ці та інші «атрибути» режисера Гвідо Ансельмі з фільму «Вісім з половиною», котрий плутає реальність і вигадку в кіно і в житті (надаючи одній жінці риси іншої й навпаки), – намагається копіювати по-справжньому віддана донька. В нових «історичних обставинах» присутня й незмінна собака Мастроянні, реконструюються сцени з «Білих ночей» Вісконті, «купання» у фонтані Треві й фінальна сцена на пляжі з «Солодкого життя» Фелліні. Фільм насичений ремінісценціями з «Розлучення по-італійськи» Вітторіо де Сіки та інших картин визначних режисерів. Проте стрічка не намагається механічно копіювати сцени класичних фільмів, насправді режисер і акторка «знімають перед ними капелюха». І в результаті виникає дивовижно духовна, несумна історія, в яку вписується дещо приземлений гумор Катрін Денев, котра грає в ній «холодну маму», тобто саму себе.
«Несправжній фільм про справжніх людей», – як характеризує його Оноре, – наповнений не тільки пошуками алюзій. Стрічка дає можливість побачити вписаних у «гру» відомих акторів – Стефанію Сандреллі, Ніколь Гарсія, Фабріса Лукіні, композитора Бенжамена Біоле й самого режисера – Крістофа Оноре. Також добре вписується в сюжетну канву єдиний придуманий персонаж-друг К'яри – британський військовослужбовецьгей Колін (актор Х'ю Скіннер) – представник штучної свободи туманного Альбіону, що протистоїть материковій свободі й артистичній моделі існування. Наявність цього персонажа відтінює тонку вразливу натуру французької акторки К'яри Мастроянні, дозволяє їй стати істинною дочкою свого вільного батька й, за висловом Катрін Денев, мати «його вираз обличчя, але не його обличчя».
Найбільш ефектною у фільмі є яскрава сатирична
замальовка – сцена телевізійного ток-шоу, в якому К'яра дещо змінює наскрізний
образ батька, трансформуючись у героя, якого він грав у фільмі «Джинджер і
Фред» Фелліні (1985). Зворушливий образ доньки, яка намагається вирватись з-під
опіки владної матері, накладений на зосереджену й дещо ексцентричну манеру
існування в ролі й житті її батька, зіштовхується в цій визначній сцені з
агресивністю телевізійних шоу, які щосили намагаються принизити своїх гостей, аби
наблизити їх до бульварних смаків глядача. К'яра зрештою тікає зі студії, як
тікав колись Мопассан від Ейфелевої вежі, а її славетний батько – від
нав’язливої опіки.