XVIІІ століття. Епоха Просвітництва, Велика французька революція, що ознаменувала собою не лише кінець століття, але й без перебільшення нову сторінку в історії людства... А ще – продовження так званого «довгого Середньовіччя», коли громади століттями жили без змін, в плані як побутовому, так і світоглядному. Таке безконечно довге середньовіччя панує і в австрійській громаді, в якій живе героїня історичної драми Северіна Фіали й Вероніки Франц «Лазня диявола».
«Жіноча» історія стає все популярнішою (з дозволу читача, свій аналіз відкриваємо маленькими екскурсами в царину історичного знання), і кінематограф віддзеркалює і ці нові тенденції – «Лазня диявола» тому яскравий приклад. «Жіноча» історія далеко не така яскрава, як «чоловіча». У ній майже немає гучних битв, куди менше захоплюючих політичних інтриг і відкриттів, що змінили світ. Жіночий світ минулого – це переважно «тихий» світ повсякдення, де у щоденній рутині непомітно для стороннього ока розгорталися людські драми, гідні пера Стріндберга.
Однією з найтемніших сторінок історії
повсякдення, і зокрема «жіночої історії», є дітовбивства – чи не крайній
ступінь злочину, що до нього вдавалися часто не патологічні убивці, а геть
звичайні, лишень доведені до відчаю, люди. Сценою дітовбивства і відкривається
«Лазня диявола», задаючи тон усій похмурій оповіді. Похмурій у всіх
відношеннях: камера Мартіна Ґшлахта («Срібний ведмідь» Берлінале за видатний
мистецький внесок) у неквапних планах, у вивірених композиціях, старанно
притримуючись сіро-коричневої гами, вимальовує картину життя загубленого між
лісами й озерами поселення. Підкреслено стримані кольори, підкріплені повільним
темпом кінооповіді, передають гнітючу атмосферу середовища, що в ній, здається,
відмирає будь-який живий, творчій первінь. У прямому сенсі слова сірі будні,
які перетворюються на тонко нюансовані кола пекла. «Труди і дні» кожного члена
громади суворо регламентовані, все життя від народження до смерті здається визначеним наперед і закріпленим
багатьма поколіннями предків. Горе людині, що не вписується в задані життєві
патерни.
Саме такою є Аґнес, молода жінка, якій за
недовгий екранний час судилося пройти шлях від весілля до злочину. Власне,
майстерність і постановників, і виконавиці головної ролі проявилася зокрема в
тому, як плавно, послідовно й переконливо відбувається розвиток – точніше
сказати, не розвиток, а поступова деформація і руйнування – особистості
героїні. Акторка і співачка Аня Плашг створює переконливий образ Аґнес, ніби
вкритий патиною минулого і водночас зрозумілий сучасній жінці. Яким би далеким
від нас не видавалося XVIІІ століття – є вічні речі, зокрема, «притирання»
молодої дружини до нової сім'ї. Промовиста деталь: свекруха, чи не щодня
приходячи до сина і порядкуючи в нього у домі, як у власному, розвішує горщики
й казанки на гаки, бо «так правильно». Тим часом, Аґнес кладе їх гіркою поруч
із плитою, бо так їй зручніше. Конфлікт поколінь в одній сцені! З отаких сцен,
гострота і драматизм яких все наростають, поступово складається картина далеко
не золотої клітки, що в ній опиняється жінка. Звісно, Аґнес можна дорікнути у
браку волі: вона не може дати відпір владній свекрусі, не може порозумітися зі
своїм досить-таки добродушним чоловіком, не може захистити свою нову дружбу, що
могла б стати віддушиною у тоскних буднях... Утім, і тут героїня є нещасливим
продуктом епохи, адже від жінки і чекали сумирності та покори. Закінчується
все, як і передчуває глядач, вибухом: клінічною депресією, а потім і злочином.
Боячись накласти на себе руки, щоб остаточно не загубити душу, Аґнес іде на
менший за релігійними мірками гріх – вбивство – щоб бути страченою. За тими ж
«християнськими» мірками обрано
жертву: нею стала випадкова дитина, безгрішна душа якої нібито мала одразу
потрапити до раю... Найстрашніше у фільмі – коротенький титр на початку: «За
історичними протоколами». І короткий коментар наприкінці: історія Аґнес не
одинична, таких випадків було зареєстровано сотні. Суспільні й релігійні
обмеження, що не давали людині керувати власним життям, давали отакі страшні
«збої» – і стосується це далеко не лише Австрії часів Аґнес.
Фільм часто означують як горор (або, точніше, як фолькгорор), але з таким означенням важко погодитися: мета «Лазні диявола» – не налякати глядача, а, пробачте за своєрідний каламбур, змусити його жахнутися перед темними сторінками минулого. Насамперед це базована на історичних дослідженнях похмура історична психологічна драма, свого роду антропологічні студії мовою ігрового кіно. Глядача з розмаху занурюють в атмосферу «довгого середньовіччя»; тут нічого не пояснюють, але, поступово проживаючи з героїнею її недовге й небагате зовнішніми подіями, та внутрішньо напружене, наповнене щоденними випробуваннями життя, розумієш все і без слів. Є тут і символізм, ненав'язливий, вписаний у тканину життя – як виловлений з озера коров'ячий череп. Глядач поринає не лише в тодішній побут, його затягує й у світ вірувань – так само похмурий і непривітний, як і світ довкола.
Попри документальну основу і ретельну
реконструкцію минулого у фільмі, під час перегляду не полишає відчуття, що
творці стрічки дещо згустили барви. Створений ними образ минулого сильно
нагадує стереотипну картину Середньовіччя, такі собі в буквальному сенсі
«темні» віки, де всі носять мішкуватий темний одяг, живуть у напіврозвалених
хижах і розважаються ходінням у церкву і палінням відьом. Тоді як і в ті часи
любили яскраві барви, вміли розважатися і любили сміятися. Тож не слід
забувати: «Лазня диявола» – це передусім кінематографічна історія депресії та
злочину. Окремий ракурс жіночої історії у «довгому Середньовіччі».