На початку жовтня у місті над Латорицею – Мукачевому – розпочався 78-й театральний сезон. А також Мукачівський драматичний театр взяв участь у фестивалі «Золотий лев» з виставою «Наснись мені!» за п’єсою К. Малиніної «Очі блакитного собаки» в постановці К. Душина. З’явилася нагода познайомитися з театралами Закарпаття, зокрема з Кирилом Душиним – режисером з Харкова, який вже три роки працює в Мукачевому.
– Мукачівський драмтеатр – культурна візитівка
Закарпаття. Чому саме виставу «Наснись мені!» презентували глядачам «Золотого
лева»?
– То прем’єра. Завершували минулий театральний сезон цією виставою, а згодом театр вирішив представити її на двох фестивалях – «Мельпомена Таврії» та «Золотий лев».
– Якими сенсами прагнули захопити глядачів?
– Режисерська інтерпретація драматургії – це особлива історія. Скільки режисерів – стільки й зовсім різних вистав за однією і тією ж п’єсою. З п’єсою «Наснись мені!» я зустрівся, коли закінчував театральний інститут: ми в Харкові її ставили, тож залишилася у моєму режисерському багажі. Постановку вирішили зробити зараз, оскільки є молоді актори, котрі прагнули сценічного дуету, шукали матеріал. Я запропонував.
Йдеться про актуальні в усі часи теми. Намагання зрозуміти, пізнати один одного на рівні ментальних відносин, почути на рівні чуттів, думок. Зрозуміти прагнення людини, перш ніж оцінювати її, на мій погляд, – основа міцних стосунків. Як зберегти кохання через шосте чуття, а не крізь реальність життя, буденність, побутовість? Метафора таких відносин – це запропоновані автором фантастичні обставини – спільний сон, у який щоночі потрапляють герої.
Також нині актуальна тема стосунків на відстані. Є роз’єднані родини: кохані люди подумки чи в снах можуть зустрічатися й обмінюватися почуттями. Та є питання: як не втратити почуття, коли людини фізично немає поруч?
– Як би ви окреслили нинішні характеристики
Мукачівського драматичного театру?
– Мукачівський драмтеатр є міським, комунальним. Наскільки місто опікується театром – так він і живе. Очолює – Юрій Федорович Глеба – заслужений працівник культури України, директор і художній керівник в одній особі. Я працюю три роки черговим режисером, і за цей період поставив п’ять вистав. З минулого року ще працюю викладачем, керівником курсу на кафедрі сценічної майстерності Ужгородської Академії культури і мистецтв (АКІМ).
Чимало акторів пішли на фронт: у Мукачівському драмтеатрі немає бронювання. Нещодавно мобілізований Рудольф Ланьо – один із провідних акторів. Відтак постало завдання перед режисерами: пропонувати п’єси не тільки актуальні та корисні для акторів і глядачів, а й такі, де задіяно менше чоловіків. Або де жінки можуть грати чоловічі ролі. Чоловіків – бракує. Не знаю, чи це загальноміська проблема. Але, на мою думку, має вирішуватися на рівні міського керівництва. Тому в Мукачівському драмтеатрі зараз переформатувався репертуар.
– Чи з’явилися нові творчі тенденції в
діяльності театру за час вашої роботи?
– Так. Ми з родиною потрапили на Закарпаття як переселенці. Юрій Глеба був зацікавлений мати у штаті харківського режисера, тож я погодився. За цей час, на мою думку, ми вибудували молодіжну команду. Молода мисткиня Яна Дешко є головною режисеркою. Молодий погляд. Молода енергія. У неї дуже багато ідей, ініціатив. Намагаємося реформувати театр у молодіжному актуальному напрямку. Ставити вистави з молоддю, яка у нас ще залишилась і працює, не тільки за класичною драматургією, а й за сучасною. Щоб молодь могла бачити молодих людей на сцені. Щоб театр продовжував жити. Бо коли є тотальна різниця між поколіннями в залі і на сцені, театр, на мою думку, може перетворитися на такий собі етнографічний музей. Тому створюємо репертуар, який може бути популярним саме серед молодого покоління. Цей курс ми обрали.
Втім, залишаються й класичні вистави, яким по 10-15 років. Наприклад, «Тев’є- молочник» Шолома Алейхема, де головну роль грає заслужений артист України, провідний актор Василь Фурдя. До речі, на його 70-річчя з дня народження та 45-річчя творчої діяльності були запрошені його творчі друзі та колеги з усієї України. А 6 жовтня відбулося святкування та прем’єра нової дитячої вистави «Біля ковчегу о восьмій» за п’єсою Ульріха Куба, яка може бути актуальною для різних поколінь. Це історія трьох пінгвінів, які рятуються на Ноєвому ковчезі від потопу. Грають наші молоді актори, в тому числі Марина Чепей, яка разом з Сергієм Золото задіяна у виставі «Наснись мені!» на фестивалі «Золотий лев».
Почали активно брати участь у різних фестивалях. Попри факт: фінансове забезпечення та зарплати залишають бажати набагато кращого. Кажу нашому керівнику: ми частково працюємо за гроші, а частково – за любов. Коли бракує грошей, застосовуємо оцю щиру любов до театру. Любимо свою справу. Звісно, хочемо, щоб любов була взаємною.
– Долі вимушених переселенців ще довго
болітимуть українському суспільству. Історія вашої родини, напевне, не виняток…
– У мене – театральна родина: дружина, професійний сценограф Любов Душина, завершує проєкт у Львівському ляльковому театрі й водночас працює у Мукачівському драмтеатрі. В нас двоє неповнолітніх дітей: доньки Аліса і Марія. Вони були у 5 класі, коли почалася повномасштабна війна. В лютому 2022 року ми щойно повернулися з гастролей Харківського театру для дорослих (існував 7 років як мій власний приватний професійний театр). З початком бойових дій вирішили: потрібно рятувати родину. Не мали транспорту. В якийсь момент зрозуміли, що залишаємось. Але потім я згадав про нашого театрального водія, і 24 лютого вирушили у невідомість. Дві доби діставалися з Харкова до Львова. Вночі проїхали Житомирську трасу. Приїхали до Львова, потім – у Берегове. Там залишилися на певний час. Тоді ж дружину як сценографа запросили на півроку до Тбілісі. І коли вона з дітьми поїхала, постало питання: або мені повертатися до Харкова, де нікого немає, театри вже не працювали, або запропонувати свої послуги на Закарпатті. Приїхав у Мукачеве, мав зустріч з Юрієм Федоровичем Глебою, який і запропонував працювати в Мукачівському драмтеатрі. А через півроку діти забажали повернутися в Україну. Хоча дружину як фахівця запрошували до інших країн. Зараз вже і до школи ходять, і до театральної та художньої студій. Асимілювалися трішки в Мукачевому.
– У чому полягають особливості театрального
світу Закарпаття порівняно з іншими регіонами України?
– На Закарпатті є один сутнісний момент: професійні театри існують не тільки в обласному центрі. Приміром, на Харківщині обласний театр є тільки в Харкові, на Полтавщині – тільки в Полтаві. А тут музично-драматичний театр є в Ужгороді, в Мукачевому – драматичний, в Хусті – театр драми і комедії. Попри те, що Закарпатська область – одна з найменших в Україні, три міста мають професійні театри. Хотілося б, аби так і залишалося.
Тим більше, що нині на Закарпатті – багато
переселенців. До того ж, це туристичні місця, де люди відпочивають і потребують
театрального дозвілля. Хотілося б, аби і влада це розуміла. Бо ми від неї дуже
залежні.
Окрім того, театри мають представляти Закарпаття на всеукраїнському рівні.
Ми помітили ще одну річ: на Закарпатті багато переселенцівфахівців, які привозять з собою свої потужні театральні школи. Наприклад, київська школа драматичної режисури, харківська школа драматичної режисури. Бо ми ж жили тільки у своїх світах: у світі Харкова, Слобожанщини. А зараз «перемішуємося», додаємо кожен свого, можливо, того, чого раніше не було у Мукачівському драмтеатрі.
Дуже хочеться, щоб позитивні зміни в професійному рівні Мукачівського драмтеатру були гідно поціновані.
Жовтень, Львів – Київ